Додому, до Риму

1. Вовчиця

І нащо ви навчили їх
Говорити?
Тепер вони назавжди
Людські, а не вовчі.
Мої грайливі цуцики,
Радісні діти,
Тепер вони на мене
Дивляться мовчки.

Тепер вони тягають
Обтесані брили,
Будують якесь там
Омріяне місто,
А я дивлюсь і думаю:
Спасибі — не вбили.
Я добре усвідомлюю
Своє місце.

Мою подобу бронзову
Поставлять на пагорб,
Мого виття тужливого
Нема і не треба.
Коли всі міфи втілено,
Лишається пам’ять.
Любила більше Ромула,
А згадую Рема.

2. Весталка

Оце мені вже скоро тридцять дев’ять.
Оце вже можна заміж. Чи у склеп?
Душа така, як перемерзлий лебідь,
Заклякла без бажань і без потреб.

Нехай так буде, мабуть і на краще,
Лишуся в храмі вчити цих дуреп.
Серед мужів коли й було путяще,
Давно пішло до шлюбу чи у склеп.

Іще сиджу на іграх і на стратах
В почесній ложі, в білому вбранні,
І юний недороблений сенатор
Ще робить знаки з-під плаща мені.

Як тіло — храм, то добре вийти з храму,
Нести себе безмозку і легку…
Мале дівча за одяг смика маму:
«Дивись! Богиня плаче у кутку!».

3. Трибун

Дурити їх простіше, ніж спати голим,
Любити їх складніше, ніж вбити Марса.
Чогось я почуваюся зранку кволим,
Ото би не голився і не вмивався.

Лежав би, тупо дивлячись в гарну стелю
І слухав, як на вулиці б’ються діти.
Тримає вічний пагорб мою оселю,
Довіку міг би з келихом в ній сидіти.

Та Форум невтишимий реве, як велет,
Змастивши жирним м’ясом свої горлянки.
Оті бики субурівські небо звернуть,
Бо їм не треба спокою і мовчанки.

Їм треба кров’ю скрапленої арени,
Ім треба суду грізного і швидкого,
Їм треба… Справедливості? А чи треба?
От страта має бути обов’язково.

Та я служу їм: розумом, кров’ю, хистом,
Служу півням Сенату, бикам Субури,
Бо людськість визначається Вічним Містом,
А звірина обходиться без трибунів.

4. Стара рабиня

Панна шукала свій бурштиновий гребінь.
Пані шукала свій табурет під ноги.
Вітер чогось шукає в порожнім небі.
Падає в місто і в небо дереться знову.

Вже януарій, а вогко, неначе осінь.
Пахне землею і підгорілим хлібом,
Дні коротенькі приходять, немов наосліп,
Кволий фонтанчик… (чи сипав хтось їсти рибам?)

Пані шукала — та он він, стоїть під ліжком.
панна шукала — та он він, лежить на скрині.
Місяць продер хмарину тоненьким ріжком,
сутінки входять в атріум, тихі й сині.

Пан жде гостей, то принести вино з підвалу,
Ще паничеві сандалики тре протерти.
Все пам'ятаю... Та де ж я її поклала?
Цілу сорочку, бо в латаній встидно вмерти.

5. Авгур

Раб відчища з мого одягу священну пташину срань.
Настрій у мене кепський, хоч бачив аж трьох орлів.
Не те, щоб я був не гордий за мій переможний край,
Але всередині гидко, наче несвіже з’їв.

Так добре, коли бруківка вітає луною крок.
Так добре, коли фонтани прозорі і з них не тхне.
І чоботар на розі вже вийняв свій молоток,
І рівний, ретельний стукіт, мов цвяшками, тишу тне.

Так добре, коли на продаж привозять городину,
І раптом пахне салатом статечний суворий Рим,
Птахи і авгури першими ловлять в повітрі весну,
І осінь, ясна й гіркотна, являється першим їм.

Гарненько дивись на спині, ще може лишилось де,
Бо ходить такий патрицій, величний, а сам в лайні.
І цей лисуватий дядько, що сходами в Курію йде,
Ще чує республіку в серці, а в спині не чує, ні.

6. Юна патриціянка

В Римі не люблять море.
А я люблю,
Як добрий орач
Любить свіжу ріллю,
Як добрий тесля —
Пахучу деревину,
Як гробар — дорогу труну,
Як легат — війну.
Хоч я не моряк
І з моря не маю зиску,
Крім шепоту й блиску,
І страшенного тиску
На серці
Під бірюзовим шовком.
Еарін каже:
«Хочеться вити вовком».
Еарін
Пише вірші
І виє ночами,
Тяжко кульгає
І дзеленчить ключами.
Еарін
Має очі кольору хвилі,
Пасма його на світлі майже білі.
Еарін
Раб,
Має ноги з дитинства хворі.
Хочу пропасти далеко-далеко в морі.
Водорості й мушлі
Впливають в сни...
Еарін
Каже: «Ні»
і стереже човни.

7. Гладіатор

Я хочу бути багатим, аби купити найкраще:
Міцні і надійні каліги, легкий блискучий нагрудник.
Фортуна буде зі мною! Я не програю ні за що!
Уся велика арена сьогодні мій подарунок.

Мені неодмінно заплатять за кожну краплину крові,
За кожну краплину поту, бо я підписав контракта.
Вітаю тебе, о Цезар! І ви бувайте здорові!
І в сраку всіх морітурі — я не збираюсь вмирати.

Куплю Феліції перлів, батькам подовжу оренду,
В квартирку їхню під дахом припру вівтар для Пенатів.
Я бачу вві сні мунеру, я чую вві сні арену,
Я, вільний нащадок Рема, бо Ромул сидить в Сенаті.

Я дуже люблю це місто, його вовчиць і весталок,
Його безплатні вбиральні, його штандарти крилаті,
Я міг би про це кричати, і вперше, і наостанок.
Я міг би складати вірші. Але за вірші не платять.

8. Тріумфатор

Всі знають, що за тріумфатором на колісниці стояв раб і шепотів «Пам’ятай, ти смертний»

Та смертний я, смертний!
Оно як коліно болить
І Нумині яйця!
Ну, тобто, не Нумині — власні,
Які відстудив
Серед сірих британських боліт,
В густому тумані,
Важкому, як пара у лазні.

Тріумф — це почесно,
Та хочеться справить нужду,
А потім лягти
І щоб зо три доби не займали;
І навіть не в домі,
А просто на лавці в саду,
Бо ночі ще теплі,
і ще врожаю не знімали.

Світитись, мов яблуко стигле
В повітрі яснім
І ждати, що впадеш
І не відчувати нічого.
Я смертний, вже годі
бухтіти на вухо мені,
Старий чоловік,
перевдягнений в юного бога.

Ще кілька годин —
і закінчиться пам’ятний день,
І зняти, нарешті,
цей плащ і вінок буде вільно.
Вже гурт ветеранів
затяг сороміцьких пісень,
І збуджений плебс
обговорює завтрашні війни.

9. Плебейка в храмі Юпітера Статора

Я була молодою, а гарною — ні, не була;
Я любила свята, бо була запальна і мрійлива.
В передзим’я холоне і гусне на соснах смола
І набряклий туман обвиса на спустошених сливах.

Мої коси фарбовані, маю ж бо гроші на хну,
Мої руки сухі, і тверді, і міцні як ломаччя.
Все вміщає життя: і богів. і борги, і війну.
Хто живий — той багатий, і я серед всіх найбагатша.

Чоловік мій не зрадник, а хлопці не хочуть в сенат.
Їм доволі того, що при силі, при ділі, при друзях.
Я спокійно проходжу між білих лунких колонад,
Повз матрон і авгура, що очі презирливо звузив.

Я не маю рабів, їх покора мені не болить,
Я не маю панів, бо розумний не служить нікому.
Мій улюблений бог — це Юпітер, що став і стоїть,
Бо насправді — куди і навіщо, крім Риму і дому?