Київ буденний

Цей берег не пахне нічим.
На ньому тиша, як пил,
Товста, особливо вночі,
Лежить — ні дихни, ні ступи.

Лежить на асфальті в дворі
І на даху гаража,
Пригашує ліхтарі,
Їх світло руде, як іржа,

Сягає в горлянки псів,
Липне людям до скронь,
І спалахи голосів —
Як запальнички з долонь.

Гілка по стінці дере,
Шурхоче мертвим листом,
Грюк сусідських дверей
І вибух чуєш хребтом.

Той берег, сірий і злий,
Завмер на білім піску.
Він різний — то вовк, то змій,
То чоловік на візку.

Стара поверхня стола,
Комп’ютер, колонки, вікно.
Ракета у цвинтар прийшла,
І тиша зімкнулася знов.

Чуєш, як гусне етер,
Шляхи залізом течуть?
Все — музика, навіть те,
Чого ти не хочеш чуть.

Між клавіш — крихти і бруд.
Сирена? Уже була.
Давай, діджею! Ми тут.
Це Київ. Березень. Live

2

Війна почалася взимку,
А скоро вже буде літо.
Така абсурдна буденність:
Я поливаю квіти.

Фіалка квітне рожевим,
В пухнастих пуп’янках кактус.
Фіалка. Квітне. Рожевим.
І це —
Як диво, як ляпас,

Як вільний вхід у музеї,
Як бальна сукня в вітрині,
Як
— не ходіть на цвинтар,
Бо підірветесь на міні.

Як вершники моноколес:
Нестерпна краса маневра,
Як голоси в телефоні
З підвалів,
Як —
Ще не вмерла.

3. Auta ilome

Реальність інакша, у тебе синдром новосельця.
Все місто безмовне і шкіриться вгору як щур.
З книжкової шафи ще в лютому вийняли скельця:
Прогнози вістили багато скляного дощу.

Нема більше скла між тобою і світом уяви.
Така непомітна, така незворотна межа.
Відкладено все, навіть найневідкладніші справи:
Сиди собі в кріслі, заклавши за спинку ножа.

Складаються тижні в якісь неозначені плями,
Крізь вуха і мозок тривога просотує звук,
В метро перестиглі табло налилися нулями,
Усміхнені фотки в шоломах приносить фейсбук.

У тихих оазах зійшли сподівання і квіти,
У тихих руїнах травичка і квіти зійшли.
А правда ж, Професоре, ельфів не можна убити?
Ну, ви ж не збрехали? ну, ви ж бо ніяк не могли?

Сива жінка відкорковує чорну пляшку.
Чорна жінка задивляється в чорну каву.
В наших тихих дворах вже не зачепиш розтяжку.
Хіба на схилі, біля гарного круглого ставу.

Та й там навряд, бо давно вже сидять на схилах
Довгоногі підлітки, адепти акційної піци.
У травневих вікон тремтять на розкритих крилах
Незбагненні звуки примарної залізниці.

Чорне небо,
Прозоре й чорне охоплять долоні:
За живих і за мертвих.
І за тих,
Хто в полоні.

5

Попрокидались дитячі неврози,
В натовпі чуєшся дивно і гидко.
Вранці на віях зсихаються сльози,
Ввечері день, наче зрізана квітка.

Низько розкотиться звук мотоцикла,
Ти наслухаєш завмерши на місці.
Звикла. Але не до всього ще звикла.
В темряві зорі страшні і склянисті.

Ти і не знала, наскільки контрастно
Без ліхтарів і практично без вікон.
Туго струмує відживлена траса.
Мабуть терплячість формується з віком.

Ходить тривога як біла вовчиця,
Часто вночі, а бува і по світлу.
Липа цвіте і воронам кричиться,
Бабка зліта на долоню розквітлу.

Мозок живе сортуванням і ліком,
Літо на чорній воді, як латаття.
Мабуть терплячість формується з віком.
Дуже ретельно формуєш прокляття.

6. Ініс вітрін

Тут високі будинки із цегли, рудої як мед,
З кольорового скла в облямівці тонкого бетону.
Що, панове сусіди, скидаємось на кулемет?
Бо висячі сади ще не скоро запахнуть з балкону.

Доцвітає космея, пригнічена пурпуром айстр
І зелена трава заперечує даність жовтневу.
Тільки траса на обрії ледом як льодом взялась…
Наші погляди ковзають, ковзають, ковзають нею.

Наші погляди — сірі і чорні, і сині птахи,
То збиваються в зграї, то рвуться напружено вгору.
На висячі сади ще чекають широкі дахи,
Сміттєвозки чекають контейнери довгого двору.

Якщо будем живі, на розкладки доїде хурма,
Кришталевих ангеликів виймемо з ватного клоччя.
Тільки острах поймає: а може Європи нема?
Всього світу нема, лиш вікно з катарактою скотчу?

Ти виходиш з під’їзду і нюшиш цю осінь як пес,
Цю зелену і теплу, бетонну, скляну і криваву.
Наша тиха надія, що дрони збиває з небес,
В кришталевій кав’ярні над хмарами питиме каву.

7

На вістрі всохлої травинки
Тремтить холодний листопад.
Туман знебарвлює будинки
І сіру шкуру естакад.

В безгучну вранішню нірвану
Відходять згаслі ліхтарі.
Ми тихі мешканці туману,
Осокорки і Броварі.

А там — Троєщина в легендах
І Голосіїв, темна тінь.
І вхід в метро, як добрий геній,
Веде й виводить із бродінь.

І світло нам кладе на плечі
Як білий невагомий плед.
Цей ранок буде мати вечір,
Ці сутінки впокорить лед.

І буде кава мигдалева,
Коричні плюшки і хурма…
І тільки постать металева
Над хмари голову трима.

8

Тримайся, ліхтарику, трохи лишилося.
Твоє волосся біле, твій погляд як крига,
Твої прозорі руки, як бабчині крила,
Тремтять, не опускаються, розкинуті широко.

Ми дійдемо, дійдемо лункими аркадами,
На виснажених акумах, на чистім зухвальстві.
За чорною підземкою на мерзлім асфальті
Уже сюркочуть генеки зимовими цикадами.

І маряться вітрини казковими порталами
В минуле, де, ймовірно, не чути сирени.
Та в темному прийдешньому чекають на мене.
Ліхтарику, нам — далі безвидними кварталами.

Кожне слово пливе і об темряву креше луску,
Наче риба об мертву вагу крижаного покрову.
І немає зв’язку, безнадійно немає зв’язку
Між твоїми думками, що рвуть тебе, як паперову.

Рибко, рибко, ловись між розбурханих радіохвиль,
Рибко, рибко, пливи на мою гліцеринову свічку.
А надворі з небесного возу розсипано сіль,
Щоб не слизько було від бювету тягати водичку.

Так у тихій квартирі прозриш незатьмарену суть,
Осягнувши буденність, лунку і відверту, як виклик:
Скоро вимкнеться все, що тобі заважає вдихнуть;
Скоро ввімкнеться світло, омріяне ввімкнеться світло.

10. Флешбек. Березень-22

На зеленому пагорбі замок і двоє воріт,
Що одні до ріки, а другі́ на дорогу до міста.
І живуть в тому замку брати — двоє юних сиріт,
І на заднім подвір’ї панує верба сіролиста.

Доки гості не їдуть і ще не почався сюжет,
Зазирнімо на кухню, Юлічка вже випекла булки.
А над містом дзвіниця, пряма і стрімка як багнет,
І в задуп’ї доглянутих площ — непроглядні провулки.

І колегіум, наче маяк, з ліхтарем на даху,
І тинькований мур, і відлуння надбрамної арки.
В корчмаря добрі вина в глибокім, холоднім льоху,
І заїждже лица́рство уже допилося до сварки.

Я ухо́джу туди. Ні не так, я тікаю туди,
Бо щоденні новини мутують в щонічні кошмари,
Протитанкову весну шрамують глибокі сліди,
І брунатні дими все густіше просотують хмари.

11 Вочевидь

По кому горять на рожевих каштанах свічки?
По кому горять на червоних? По кому на білих?
По кому на висхлих, на вирваних, на обгорілх?
По кому світання горить на поверхні ріки?

По кому – Софія, маленька, стара, золота,
Як жінка, що все віддала і задивлена в хмари?
В долонях її порожнеча близької покари,
В зіницях її, наче свічка, горить самота.

По кому? Ми ж тут. Ми торкаєм долонями тиньк,
Ми гладим очима катовані фрески й графіті.
Невиспане місто у щедрім каштановім квіті,
У світі останніх надій, безпорадних святинь.

Заходь, Гемінґвею, це свято з тобою завжди́,
Де Джордан востаннє цілує вагітну Марію.
Каштани відквітнуть і соняхи кануть в олію.
Заходь Гемінґвею! Мішімо, заходьте сюди!

Життя незбориме, воно проростає з багна,
З лайна і вапна, крізь іржаве залізо, крізь падло.
Воно проростає.
І з ним проростає війна.

12 Джарум

Куріння добре структурує час.
Надійно перетворює його на попіл.
В цьому палісаднику чомусь зовсім не росте трава.
Жарини злітають на сіре, пласке, натвердо втоптане тло.
З нього стирчать дерева.
Високі, вже, поверх за шостий.
Коріння широко розповзлося по тій пласкій, сірій срані.
Вглиб не йде,
Бо та срань і справді пласка,
Тонесенький шар,
А під ним
Білий, холодний, глухий наче мрець пісок.
Природна подушка від землетрусів.
Іноді надходить штрмове попередження,
А потім надходить вітер.
Тоді дерева перекидаються як кеглі,
Одне, друге.
Коріння, розкидане широко вбоки і вгору,
Наче крони, що квітнуть землею.
Куріння добре структурує час.
От лише пачка закінчується.
Кажуть, більше не буде:
Індонезія аж де,
А тут…
Ну ми ж самі розуміємо.

13

Доброго вечора, місто зі знесеним дахом.
Доброго вечора, місто з розбитим обличчям.
Небо сидить на тополі розгубленим птахом.
Рідний мій круче, невже тебе клітка не кличе.

Клітка на Рейтарській, тиха, надійна, простора.
Клітка, що ціле століття була тобі домом.
Небо мовчить, лише кігтями гілку прооре.
Погляд завмер між пустелею і невідомим.

Чорний мій пташе, прекрасний у пір’ї сузір’їв,
Клітки на Рейтарській, може, вже завтра не стане.
Доброго вечора, вітре на сірім подвір’ї.
Доброго вечора, приспані баштові крани.

Все нетривке — і каміння, і цегла, і ґрати.
Все проминає, лишаючи вирви і квіти.
Ми так чекали нагоди навчитись літати…
От і навчилися. Вчасно, бо клітку розбито.

14

Порожнє світло падає згори,
Як біле емальоване відро,
Оглушливо гуркоче у двори
І накриває станцію метро.

І нащо нам такої пустоти,
Коли й без того вітер поміж рук.
Дніпро покірно лізе під мости,
Несе червону пачку від «Прилук».

Нестямне літо в нападах дощів
Зриває люки, б’ється у бетон.
І переквітлі голови кущів,
І переможні вигуки ворон,

Коти і годівнички для котів –
Усе, на що ти щойно не зважав…
Допоки в тій буденній пустоті
З коротким хрипом не пройде «кинжал».