Минулий час

…Та їх уже давно нема нікого…
Нехай-бо Ігор скаже про Юрка…
Прекрасна осінь, світла і гірка,
Як перестигла міцність огірка,
Як переквітла ряскою ріка,
Як біла в проблисковиках швидка,
Що ти на неї глянув випадково.

Так всі поети розберуть граблі…
Палити листя! О, палити листя!
Ці невагомі купи променисті,
Ці бурштини в розірванім намисті,
Цей ніжний дим по пристрасті і хисті,
Хистке тепло в гіллі, в ріллі, в імлі.

Вони усі сидять у Трьох сходи́нках,
Хоч там уже давно не ті столи,
Там навіть сходи інші, ніж були…
Солодке коло. Коливо. Коли?
В пошерхлих сторінках, в порожніх лінках.

Але насправді кола не було.
Лиш проблисковики між темних вулиць.
І кожен був тубілець і прибулець,
І кожен був пристрітець і минулець,
Чистилище і Лімб, добро і зло.

***

Порожні хмари, сірі і скляні —
Старе дитинство з написом «склотара».
Ці найтемніші, найкоротші дні
І місто, наче кольорова хмара.

У блискавках білбордів і вітрин
Ту хмару мне стрімким потоком часу.
На неї місяць шкіриться згори,
Під нею вічність у зітханнях джазу.

Безжурні люди вийшли на дахи,
Свою журбу давно впустивши вгору.
Вгорі її розшарпали птахи
І діти на взутті приносять з двору

Легкі пір’їни мертвої журби,
Жарини сірі, соляні, піщані,
І ти біжиш з ганчіркою, аби
Не несли в дім небесної печалі.

А місто-хмара над тобою йде,
Гуде як пароплав, як айсберг суне
І Миколай, тонкий, як сніг, як день
Кладе персти на рани, мов на струни.

***

На руїнах моєї Елади
Неодмінно виросте ліс.
Довгокосі хмурні дріади
Для багать збиратимуть хмиз.

Кучеряві засмаглі фавни
Голі спатимуть у траві.
Я навіки лишусь у травні,
Там античні боги живі.

Там Атена ще справедлива,
Там Артеміс годує сарн,
Там Арей, нажлуктавшись пива,
Плаче з юністю сам-на-сам.

Я люблю вас, мої безсмертні!
Я втрачаю вас, бо живу.
Перше листя пожовкло в серпні,
Хижа спека спила траву.

Між гілками пташині крики,
білий мармур під мохом згас.
Я ніде не лишусь навіки,
Я ітиму, як сніг, як час.

***

Ну. що Мазепо, ві́зьмеш свій торба́н?
Збіжиш, як з гірки, пальцями по струнах?
Вже всі вожді позлазили з трибун,
Вже всі слова позле́жались в катренах.

А ти заграй між кубків і шабе́ль.
Недоста дзвону в цій небесній пустці.
Тут сніг і вітер, і жага, і біль…
І цілий світ у хитромудрій пастці.

Та не така вже й хитра, бо стара.
І світ старий, але попався знову.
Хто нас ліпив. І хто на пил зітре
У Ніч потопу, чи у Днину гніву?

Та грай уже, Іване, не мовчи!
Старий-бо хрін, а прошений як дівка.
Не досягти ні словом, ні мечем.
Ні чистим звуком, видобутим з деки.

Минає час, нудний, мов алфавіт.
Над нами смерть поставлено на чатах.
Прийде поет, і ві́зьме кулемет.
А ти заграй, заграй — він мусить чути.

Дитинство

Між квітів ходить тонколапий пес.
Він схожий на лоша і на примару,
Він мешканець дитячого кошмару,
Де Голосіїв і КПРС,

Де я вві сні живу останній день,
І знаю, що прокинусь і заплачу.
Минуле тягне довгу морду псячу,
Розгублено кульбабами бреде.

Голодна пам’ять і голодний біль,
І я не маю двадцяти копійок,
Аби купити ліверки тобі,
Мій сірий пес, мій піднятий покійник.

Там всі живі, мій дід — і той живий,
Хоч діда сорок літ уже немає.
Не вий, собако, ну прошу, не вий!
Таж він не виє — радіо співає.

Така прозора туга — ніби тюль,
Отой, нестерпний, синтетичний, білий.
Одна ціна буттю і небуттю —
Поміж тополь в пусту блакить простріли.

Він тягне довгу морду раз-у-раз,
Такий худий, що ніби аж відсутній,
Мій сірий пес, жахний минулий час,
І я все відступаю у майбутнє.