Толкін з нами

1

Скільки мушу тобі казати —
Смерть ніколи по нас не при́йде.
Навіть їй нас не треба, брате,
Навіть їй нас не треба, рідний.

Можна падати чи пірнати,
Імітуючи вільність лету,
Нас ніхто не зупинить, брате,
Нас ніхто не почує. Де ти?

Чорна квітка в очах розквітла,
Завжди прірвами квітнуть гори.
Ти тримаєш в долоні світло,
І рука до кісток прозора.

Забуття, наче ніжна вовна,
Огортає діла і сенси.
Як печеться! Невиліковно.
Та ж не можна відтяти серце.

Милий Майтімо, я не вірю,
Що прокляття надійна сила.
Батько хоче криваву віру.
Він отримає — кров’ю сина.

Я — дочка, я посто́ю збоку,
Контролюючи сни і жести.
Як з каміння не буде соку,
Так і з мене не буде жертви.

2

Коли снігу нема і асфальт, як драконяча шкура,
І безлисті дерева, як рештки драконячих крил,
Що робити, мій брате – груднева реальність похмура?
Що робити, мій брате: куди нам нести сильмарил?

Електрична ялинка осяє і хміль, і похмілля;
Феєрверки загаснуть, захриплі собаки заснуть.
Хто творив середзим’я – доклав мінімальне зусилля:
Трохи чорного лаку і світло, непевне, як ртуть.

Все пливе, як в тролейбусних вікнах, – епоха мішпуха…
В задзеркаллі лайтбоксів ляга пінопластовий сніг
І брехливі селебріті вийдуть, наклеївши вуха,
І роздражнені медіа вишкірять ікла на них.

Щось некругле таке, двадцять перше – чи рік, чи сторіччя,
Проминає, гортає, зминає і рве сторінки.
І ніхто не помітить, як світяться наші обличчя,
І незді́йснена мрія злітає у прірву з руки.