Жанна з темряви

Така порожнеча, братове! Така порожнеча…
А так і не скажеш – навколо до біса людей.
Самотність, як втеча. Та що там? І страта, як втеча,
Спланована втеча. І це вже невдовзі гряде.

А світ не пускає: чіпля молодими гілками,
Розкочує в ноги травневі густі килими.
Та я б ще лишилась з отими списами і клинками.
Та я б ще побилась із пеклом за мирні дими.

Але планували і постановили, що досить
Отої селючки, байстрючки, людиська того.
Нехай вже на грудях дитячих заліза не носить,
Нехай вже не вчить фехтування як інші шитво.

Нехай западуться під землю оті її коси,
Рудій і кошлаті, як линви морських кораблів.
Вже стегон її не обляжуть ні сукня, ні шоси,
Вже очі її не поглянуть в лице королів.

Скажіть же мені, мої знацькі й простецькі братове,
Чого ви ходили вперед за моїм знаменом?
Як я була відьма, то всі ви – рогаті чортове
І всі ваші клятви всоталися в землю лайном.

А знаєте, виросте з того угною щось путнє,
Якісь там високі будинки, рясні квітники…
Ми, зрештою, всі помираєм за наше майбутнє,
В надійний фундамент кладемо крихкі кістяки.