Мідь і срібло

Пролог

Мандрівний цирк зупинився у великому заможному селі. Це стало аж такою подією, що місцевий старійшина, дідок веселий і хвацький, одразу оголосив ярмарок і порозсилав хлопчаків по сусідніх селах і хутірцях скликати охочих.

Охочих віднайшлося чимало: на широкому лузі перед кольоровим наметом аж палало від рудих чубатих голів і дзвеніло від дитячого сміху.

І недарма ж збиралися та монетки в шапку кидали! Побачили й навчених танцювати собачок, і козу в спідниці, що ходила на задніх ногах і залицялася до хлопців, тоненько мекаючи, ніби сміючись, почули, як співає гарних шляхетських балад схожа на стару принцесу пані. А найбільше сподобався привітний синьоокий силач у зеленій сорочці без рукавів, аби видно було дужі, налиті міццю руки. Він легко, ніби клітку з пташкою, перекидав з долоні в долоню гарненький, прозоро сплетений будиночок, а в ньому крутилася у блискучому кільці тендітна дівчинка, сама майже прозора, крутилася довго, а тоді випурхнула зі своєї іграшкової клітки й запурхала, затанцювала на високо натягнутих линвах, викликаючи в глядачів захоплені зітхання й перелякані зойки.

А монетки після вистави збирав старий блазень у строкатому балахоні. Старий був кумедний — і це все, що про нього могли б сказати глядачі.

За кілька днів, коли на цирк уже всі надивилися й артисти просто відпочивали у своєму наметі, перш ніж помандрувати далі, старий блазень вдяг на голову крислатого бриля, аби сонце не пекло, і пішов високо в гори. Він добре знався на місцевих стежках, отже дістався місця якраз під обід.

Двоє старих чоловіків сиділи на гірській вершині. Це була дивна вершина, безсніжна, безвітряна, вкрита дикими буйними травами й квітами, пригріта сонечком — одне слово — рівно така, яких не буває. До того ж вона була обладнана затишною печеркою, зручною лавочкою біля неї, а довершувала атмосферу спокою й безтурботності миска свіжих пампушок, присмачених підсмаженою олією й дрібно тертим часником. Пахла вона так, що здавалося самі гори дихали бадьорим часниковим духом.

Дідугани лагідно всміхалися один до одного, сидячи на теплій лаві, лише очі їхні не були теплими.

— Годі твоїх блазенських витівок! — Сказав крізь чергову пампушку старий, вбраний у строкатий балахон, пошитий з клаптів і в широченного бриля, також сплетеного з різноколірної фарбованої соломи.

— Кому годі? — Приязно перепитав інший старий, горбань обвішаний герданками й браслетами з кольорових камінців та бісеру.

— Мені годі! — Дожувавши пампушку неждано глухо й грізно прогарчав перший.

— А мені ні, — так само приязно заперечив горбань.

— Ти дуриш людям голови тим своїм вигаданим пророцтвом, ти позбивав зі стін гарні малюнки в красивому храмі, ти граєшся долями цілих народів.

— Граюся, саме так, бо гра — то найвищий сенс мого існування. А твого?

Старий у веселенькому брилі скрушно зітхнув:

— Ти невиправний. Ми не можемо гнути й крутити цілий світ, як головоломку — він зрештою поламається.

Горбань пирснув:

— Це ти об нього поламаєшся, якщо ставитимешся до всього так серйозно.

Бриль похитався ще скрушніше:

— Якби я ставився до всього серйозно, тебе б уже не було.

Горбань повільно підвівся й раптом розреготався на весь голос, і гори помножили його широкий безтурботний регіт.

Відсміявшись, він поглянув на співрозмовника майже співчутливо:

— Ти не боїшся, що, влізши в цю куцу нетривку оболонку, скрутишся в ній надто тугим бубликом, що потім не зможеш розігнутися, згадати, що був сильним і вільним.

Бриль завмер, а тоді дрібно затрусився, теж розсипаючи горами сміх:

— Ні, не боюся, бо мені тут не тісно.

1

Ранок не віщував лиха, хіба що спека висіла тяжко, мов стара овеча шкура. Оґен потягла тупим, смаглявим носом пахощі липневого лісу, усміхнулася. Була вона вбрана у коротку червону спідницю з грубого полотна та руду шкіряну безрукавку. Волосся, підстрижене на скронях і довге на маківці та потилиці, коливалося вогнено-рудим, жорстким гребенем. Зрештою, тринадцятирічна Оґен не була кимось особливим — звичайна червоночуба бешкетниця із племені Міді. Плем’я це, власне, й складалося з червоночубих, швидких на гнів, важких на руку, але, попри те, веселих і щирих на вдачу бешкетників.

Зроду-віку передгір’я вважалися нічиєю землею, дикою та небезпечною. Якби батьки Оґен, чесні, суворі селяни, дізналися, де лихо носить їхню неслухняну дитиноньку, мати лаялася б так, що аж столітні дуби здригалися би, а батько просто розстібнув би грубий, шкіряний ремінь, яким підперезував туніку, й відходив би малу зухвалицю ледь нижче спини. Та Оґен виявила нехарактерну для свого народу хитрість і сказала, що йде на ярмарок за три села. Ну, може ж майже доросла дівка піти на ярмарок, прикупити собі десяток-другий дешевих дерев’яних браслетів, без яких жодній дівчині її віку немає щастя? Батьки й повірили. Взяли з дитини врочисту клятву, що піде широким шляхом, а за другим селом попроситься на віз до порядних людей. Пообіцяла донечка, червоним чубом покивала, чесними очима покліпала, а відійшовши за ближні пагорби, повернула ліворуч від широкого, возами та кінськими копитами натвердо втоптаного шляху, в дикі передгір’я. Казали хлопці, буцімто бачили там танцюючі квіти вночі і чули співи гірських духів. Звичайно, до ночі Оґен мусила вернутись додому, але хто сказав, що духи не співають, а квіти не танцюють удень? Хіба їм, духам і квітам, важко втнути щось, що б побачила кмітлива й хоробра дівчинка Оґен?

Думаючи так, руда брехуха й зухвалиця вправно крутила перед собою короткого списа. Люди з племені Міді навіть до власної клуні не виходили беззбройними, тим більше за межі села. Оґен, як усі її однолітки, вміла битися коротким списом, палицею, кулаками, ногами, а також рештою предметів, придатних для того, щоби ним завдати сильного, швидкого удару.

Спис висвистував свою бойову пісеньку, високі шкіряні чоботи пружно відштовхували землю. Поки що в передгір’ях Оґен не трапилось нічого загадкового, але краса навколо була така, хоч кричи від захвату. Оґен і закричала на повні груди, закинувши голову до білястих від спеки липневих небес. А коли опустила очі, побачила старе дерево праворуч від стежки й гілку, простягнуту вбік, ніби міцна, обвітрена рука. На гілці, ловлячи напівпрозорими бурштиновими ріжками сонячні промені, сиділо двійко равликів. Один мав сіреньку мушлю, другий зеленкувату, та обидва страшенно сподобались Оґен. Вона нахилилася до них і почала розглядати зблизька. Потім погладила мушлі пальцем. Істоти не виявили з цього приводу ні найменшої стурбованості. Вони грілися на сонечку, їм було так саме добре, як і рудій дівчинці.

Гілка хруснула зовсім тихо — мабуть була дуже тоненькою, або хода того, хто на неї наступив, вирізнялася дивовижною легкістю. Проте Оґен почула й різко озирнулася, стиснувши списа. Й, озираючись, не помітила, що равлики повели бурштиновими ріжками, ніби звук зацікавив і їх.

Хлопець дивився проти сонця, сильно примруживши очі. Був у довгому сірому плащі з відкинутим на спину широким каптуром та у м’яких чоботях зі шкіри-виворотки. Безбарвне, ніби скляне волосся спадало на плечі, прямими пасмами навскісно перетинало блідий, високий лоб. Зброї чужинець не мав, або ховав її під плащем. Оґен насупилися ще дужче, люто зблиснула очима. Досі вона бачила людей з племені Срібла лише здалеку, коли вони проносилися підніжжям далеких гір на своїх тонконогих, попелястих, мов ранковий туман, конях. Це плем’я жило в горах. Жоден із людей Срібла не смів і кроку ступити в долину без того, щоб між двома племенами не спалахнула війна. Так само люди Міді десятою дорогою оминали чужі, ворожі гори. Це тривало з таких давніх давен, що й діди дідів не бачили початку тієї ворожнечі. І ось тут, у диких, нічиїх передгір’ях, самотня Оґен, ніс до носа зіткнулася з майже дорослим хлопцем із людей Срібла. Ото пішла б на ярмарок — були б і прикраси нові, й голова ціла, а так…

Хлопець гидливо скривив тонкі губи:

— Чого тобі тут?

Оґен спочатку збиралася почати бійку, не розбазікуючи, але від цих слів їй стало якось моторошно й ніяково. Вона вперла спис у землю й твердо відповіла:

— Передгір’я — порожні землі. Тут вільно ходити всім.

Хлопець якусь мить повагався, потім кивнув:

— Так. Це Закон. Але якщо ти зробиш іще дві сотні кроків отією стежкою вгору, тебе вб’ють наші вартові.

— А ти не вартовий?

Хлопець промовчав. І тут Оґен усе зрозуміла. Та йому ж не більше років, ніж їй! Мабуть, теж відпросився на якийсь там свій ярмарок, а сам гайда сюди, шукати танцюючих квітів. Ну, не лише ж у племені Міді бувають неслухняні діти й довірливі батьки.

Вона перестала супити руді брови і навіть посміхнулася по-змовницьки:

— А ти тут нічого дивного не бачив?

— Шпигуєш, — спитав чужинець, але теж із посмішкою.

Оґен пирснула:

— Хіба в нашого народу не досить дорослих воїнів? Та й чого за вами шпигувати? Злидні. Ні великих селищ, ні полів. Кажуть, ваші жінки навіть прясти і ткати не вміють, а одяг ви досі шиєте з овечих шкур, як дикуни.

Хлопець задумливо пом’яв пальцями бездоганне, тонке сукно свого плаща:

— Отепер я вірю, що шпигуни з вашого народу ніякі, що вся ваша війна — то дурне вимахування дрючками в чистому полі.

Його губи знову зверхньо скривилися, тож і Оґен знову звела брови до широкого перенісся:

— А хіба то не є справжня мужність — зійтися з ворогом відкрито, очі в очі, щит у щит?

Хлопець помітно знизав плечима:

— Та ж ми не воїни, і місце тут не відкрите. Почнемо битися — то всі об ожинові кущі пообдираємось. Ото вже будуть славні рани!

Оґен розреготалася, ледь списа не впустила. Хлопець теж засміявся, але зовсім тихо, ніби пошепки. Раптом замовк і тривожно глянув у небо. Оґен і собі задерла голову:

— Ой, дощик буде! Бач, яке хмарисько?

— Дощик?

Чужинець якось пересмикнувся і ще дужче зблід:

— Добре, коли цей дощик не змиє схили вам на голови. Треба шукати десь прихистку, бо першими звідси знесе нас.

— Думаєш, — підозріло протягла Оґен, але тут із хмари так оглушливо ревнуло, що сумнівів не лишилося: на передгір’я насувалась потужна гроза, і було б дуже добре, якби вона не застала двох дітей серед розбурханого, загрозливого лісу.

— А куди ж? Я тут уперше, — почала озиратися Оґен. Хлопець замислився, постукав пальцями по стовбуру дерева, повернув голову за напрямком вітру, що вже відчутно посилився:

— Ходімо. Сподіваюся, це буде надійно.

Поки вони продиралися крізь щільно сплетені чагарники, з неба почало накрапати, а потім, разом із шаленим поривом вітру, вшкварила така злива, що навіть обриси найближчих дерев почали розпливатися за суцільною стіною рухливої води. Оґен злякалася, що ось зараз зухвалий чужинець загубить дорогу, і злива заллє їх, ніби ріка в час страшної повені. Дівчинка навіть перелякано зойкнула, хотіла покликати чужинця на ім’я, але збагнула, що імені його не знає. Хлопець, однак, і сам озирнувся, міцно вхопив її за руку й потяг далі, розсуваючи мокрі, колючі гілки. Грім раз-по-раз вдаряв так, що, здавалося, дерева присідали від ляку. Блискавки протинали темні глибини хмар і хижо падали на залиту водою, оглухлу від вітру землю.

Печерка була така тісна, що вони ледве помістилися в ній удвох, та ще й хлопець нагримав на Оґен, щоб не тицяла йому в бік списом.

Зовні печерка скидалася на велику нору в пагорбі, але всередині виявилася кам’яною. Те, що видавалося пагорбом, насправді було невисокою скелею, що за багато сотень літ укрилася шаром землі та дрібними рослинами. Сидіти зіщулившись на камені було дуже твердо, але затишно і майже сухо. Трохи оговтавшись і віддихавшись, Оґен спитала:

— Як тебе звуть?

— Тамені, — відповів чужинець, також тяжко відсапуючись і витираючи воду з обличчя.

— А я Оґен. Як думаєш, довго ще литиме?

Він помовчав, ніби до чогось дослухуючись:

— Довго. До ночі.

Оґен посовалась трохи так, щоб маленькі камінні виступи не муляли зад під спідницею:

— Мама хвилюватиметься. А тато… Краще не думати. А може, воно швидше виллється? Ну, скільки його в тій хмарі може бути, відер сто?

Тамені усміхнувся зовсім по-іншому, не презирливо:

— Я тебе проведу коротким шляхом.

Не встигла Оґен полегшено зітхнути, як раптом скрикнула! Блискавка вдарила зовсім поруч, печерка здригнулася. На мить обоє засліпли, а коли ця мить минула, вони почули страшний тріск, і встигли розгледіти лише повільний рух величезної тіні за неослабною стіною зливи — звідкись ізверху, до землі. Потім зробилося зовсім темно.

— Що це? — прошепотіла Оґен. Тамені голосно зітхнув:

— Не питай.

Оґен більше і не питала. Вона стала на коліна, потяглася вперед і, замість виходу з печерки, намацала щось величезне, шкарубке та мокре. Дерево. Це був стовбур великого дерева, що росло праворуч. Дівчинка встигла завважити його, коли, слідом за Тамені, заповзала до нори. Блискавка вдарила у верхівку, що здіймалася над усі околишні, й велетенське дерево впало, перекривши вихід із такої затишної та надійної камінної ніші.

Оґен була з племені Міді, отже частіше гнівалася, ніж лякалась, і лаялася, ніж плакала. Зараз вона вперлася ногами в задню стінку печерки і, зосереджено сопучи, спробувала зрушити руками деревину. Тамені долучився було до неї, та одразу ж і покинув цю справу:

— Не сопи! Хоч би нас тут десятеро було, ми б його не зрушили. Оце так вляпались!

Оґен перестала штовхати незрушний стовбур і теж затихла, обхопивши руками коліна:

— У нас кажуть «вскочили».

За короткий час з’ясувалася ще одна неприємна подробиця. Падаючи, дерево трохи пошкодило скелю, і в камені утворилися щілини — дрібні, але цілком достатні, щоб у них щедро полилися цівки дощової води. За чверть години під ногами захлюпало.

— Ми потонемо, — з похмурим спокоєм сказала Оґен, — а я думала, помремо з голоду. Не вгадала.

Тамені зняв свій плащ і накинув їй на плечі:

— Я чув, що твій народ упертий. Може, тебе в лісі під кущем знайшли, а волосся цибуляними лушпайками пофарбували? Хіба можна так одразу здаватися?

— Я не здаюся, лише кажу, що не вгадала. Може, і вдруге не вгадаю.

А надворі, під зливою, на стовбурі поваленого дерева зблискували дві маленькі мушлі, сіренька й зеленава. Равлики то ховалися у свої крихітні будиночки, то вистромлювали ріжки, ніби до чогось дослухаючись.

2

Хмара насувалася тяжко й повільно. У полі люди стривожено підводили голови, дивилися в небо і похмурніли.

— Решту не дожнемо, — сказав невисокий присадкуватий чоловік, стомлено відводячи з широких брів розкішного рудого чуба. Жінка скрушно притакнула головою:

— Треба встигнути снопи до клуні прибрати, бо промокнуть. Оріне, ходімо до двору!

Юнак, що далеко випередив батьків, вправно й широко вимахуючи серпом, озирнувся на матір:

— Та я вже дожну. Скільки тут лишилося!

— Кидай, сказано тобі! — Гримнув на нього батько. — Трьох колосків пошкодувавши, зовсім без врожаю зостанемося! Та ще й сестру твою десь вітер носить. Хоч би той ярмарок під яким дахом був.

Жінка злостиво глянула на чоловіка:

— Хто її відпустив? Я казала: нехай удома сидить! Не пропаде без зайвої цяцьки. Ні, пожалів, добренький татусь!

— Ярмарок…

Юнак зблід і швидко подався до двору:

— Справді треба снопи заносити. Буря вже близько!

Проте вони впоралися. Перші краплини важко падали на землю, а господарі вже замкнули клуню і повсідалися на одвірку, спостерігаючи наближення загрозливої хмари. Орін спроквола підвівся:

— Куди в таку негоду? — гримнула мати.

— Та до хлопців на майданчик, все одно роботи вже ніякої, то хоч язиками поплещемо. У мірошника старший з-за ріки повернувся, може, яких новин привіз.

— Гляди, не до ранку! — зиркнув з-під свого чуба тато, — бо на працю тебе не добудишся!

Орін відійшов від хати ліниво, потягуючись усім сильним, спітнілим від роботи тілом, а завернувши за ріг, припустив чимдуж.

Майданчик, невеличкий пустир, порослий кульбабами та оточений здичавілими яблунями, був на півшляху між кузнею та млином, то з давніх давен там вечорами збиралися хлопці й дорослі чоловіки погомоніти і розкурити люльки. Та зараз Орін біг зовсім в інший бік. Він повернув вулицею ліворуч, потім ще ліворуч, тоді промчав повз крамницю старого Ороха і, нарешті, зупинився перед хвірткою великого багато оздобленого дерев’яними прикрасами будинку.

— Одісе! — несміливо покликав юнак. Потім голосніше, майже з відчаєм: — Одісе!

Син вождя — високий, ставний, з червоною гривою, що спускалася від потилиці аж до короткої шкіряної пов’язки на стегнах, та з витатуйованим пташиним крилом на лобі, ознакою високого роду — став на порозі будинку:

— Чого?

— Пам’ятаєш, ми позавчора моїй сестрі щось про дива у передгір’ях плели? Ну, смішно було, як вона очі витріщає. А сьогодні зранку вона у батьків на ярмарок випросилась. Я спершу уваги не звернув, а тепер, як з лука у голову встрелило: то ж вона старим набрехала, а сама в передгір’я подалася, духів слухати! А там зараз така гроза, аж земля гуде! Та й узагалі, передгір’я! Дурне дівчисько, саме! Я старим не сказав, бо сказилися б від ляку, але ж мусимо щось робити!

Одіс пошкрябав у гриві ближче до маківки, покривився, покусав нижню губу:

— Гаразд, однак через дощ нудимося. Ходімо, покличемо Ота і Ойвена, та гайда. Дотемна ще з твоєю дурноголовою сестрою повернемося!

До передгір’їв вони дісталися доволі швидко, але вже під щільним дощем. Блукати мокрими, колючими хащами було страшенно втомливо, кілька разів Одіс зупинявся і бурчав:

— А раптом вона справді на ярмарок подалася. Сидить зараз у балагані, циркачів дивиться, а ми тут до кісток об ці чагарі обтираємося, багно вже третю годину місимо!

Орін докірливо дивився на друга, але ж той був іще й сином вождя, тож він не насмілювався соромити його вголос, тільки знову й знову гукав сестру крізь шарудіння зливи, вітер та грім.

— Твоя правда, Одісе. Вертати треба! — підтримав вождевого сина От.

— А може, до малої ріки дійдемо? — нерішуче запропонував Ойвен, дивлячись на похнюпленого Оріна.

— Оґен! Оґен! — раз-по-раз вигукував той.

Зрештою Одіс сперся рукою на товстелезний стовбур поваленого дерева, яке ще пахло паленим і трохи димилось, мабуть, щойно впало:

— Усе! З мене досить! Далі ніхто не піде. Якщо ми, четверо здорових бугаїв, ледве ноги переставляємо, то хіба мале дівчисько примудрилося б сюди добрести? Вертаємо.

Орін похнюпився, востаннє склав руки човником, гукнув:

— Оґен!

У відповідь вдарив грім. Хлопці повернули назад, у долину.

— Чому ти не відгукнулася? — спитав Тамені, коли кроки й голоси потонули у звуках бурі.

— Вони вбили б тебе. Мій брат не злий, і Ойвен. Але там От і Одіс, син вождя. От старший, він бився на недавній війні з вашими, а Одіс йому заздрить, тож і пнеться зі шкіри, який він рубака. Вони точно вбили б тебе.

— Тепер ми загинемо обоє.

Дівчинка зблиснула в темряві очима:

— Так буде чесно.

Вони ще посиділи мовчки. Аж раптом Тамені заворушився, почав нишпорити руками у воді під стовбуром:

— Зажди!

— Що там?

— Тут не камінь! Дерево впало не зовсім упритул. Тут під ним земля, і вона розкисла від води. Треба копати!

Ще за годину мокрі, брудні, з поламаними нігтями і свіжими подряпинами на руках, але живі й веселі, вони вилізли з невеличкої дірки, проритої під стовбуром. Уже сутеніло, злива повільно вщухала. В останніх сонячних променях Оґен завважила двох равликів, що затишно вмостилися у широкій щілині на поваленому дереві:

— Дивно. Чи мені здається?

— Що?

Тамені зосереджено відмивав руки в струмку, що утворився поруч після зливи.

— Та я бачила двох точнісінько таких равлів ще коло стежки, перед тим, як ми зустрілися. Не могли ж вони доповзти за нами аж сюди?

Тамені чомусь почав приглядатися до равликів пильно й підозріло:

— Ти певна, що вони зовсім однакові?

Дівчинка знизала плечима:

— Звісно, ні! Один був сірий, другий зелений, от і все! Може, тут скрізь сірі равлі закохуються в зелених і так і лазять парочками.

Хлопець усміхнувся, але якось невпевнено, ніби думав про інше.

— Я обіцяв тебе провести. Ходімо.

Оґен, яка ніколи не бувала так глибоко в лісі проти ночі, заслухалася дивних, трохи моторошних, але напрочуд красивих звуків, шурхоту дерев, самотніх скриків нічних птахів, що тільки прокидалися, дрібного тріщання перших післядощових цвіркунів.

— Оґен!

— Що, Тамені?

— Спасибі. Тут поблизу є дуже красивий водоспад. Хочеш, покажу завтра?

Оґен облишила дивитись на перші зорі, що їм поступалася місцем страшна хмара:

— Домовились, завтра. Хоча ні, мене старі так скоро не відпустять. Давай наступного тижня, на другий день? Може, до того вони вже заспокояться? Ох, і перепаде ж мені! Хіба з ярмарку такими свинюками вертаються? Навіть волосся у багнюці!

Тамені замислився:

— А ти голову помий. Он струмок! Він чистий. Під зливу ти могла потрапити й по дорозі з ярмарку. Якщо будеш мокра, але чиста — ніхто не здогадається.

— Пусте! Я ж на ярмарок, начебто, по нові прикраси йшла. Збрехати збрехала, а клепки не вистачило подумати, де я ті обнови візьму, коли на ярмарок не втраплю.

— Ну, скажи: нічого не сподобалося.

— Мені? Оце вже точно не повірять. Я ж цяцьки люблю, як сорока!

Тамені повагався ще якийсь час:

— Ось, візьми. Скажеш — купила.

Він зняв із шиї й простяг їй доволі великий білого металу медальйон на тонкому шнурку. В темряві дівчинка не розгледіла, що на ньому зображено, лише відчула пальцями тонкий візерунок на холодній поверхні.

— Це ж, мабуть, дорого, а в мене — три монети, на три дерев’яні браслетики.

— А ти скажи, що виграла. У вас на ярмарках у що-небудь грають?

— Грають, у бігалку в мішках. Ще з луків стріляють. Тільки я ні разу не влучала. О! Скажу, що залізла і з верхівки щасливого стовпа зняла. Я на щасливий стовп навіть краще за дорослих хлопців видираюся! Спасибі! Тепер точно повірять!

Коли вони відійшли, равлики на дереві заворушилися. Зелений, котрого напарник мав за мовчуна, поворушив правим ріжком, і Сірий почув виразну думку:

— Оґен і Тамені? Тобі це нічого не нагадує?

Сірий, який стомився, якому все навколо нагадувало лише про те, що давно час вкладатися спати, спочатку пробурчав подумки:

— Нічого, — і подумки позіхнув. Та одразу ж прокинувся від здогадки: — Оґен і Тамені! Вогонь і Туман! Пророцтво! Треба негайно сповістити Великого! Як я ненавиджу ці ідіотські формальності! Кхе-кхе! О, Великий, чия тінь вища за тінь гори, чий подих пригинає дерева!…

Зелений, як завжди, не витримав:

— Коротше, пане Равлю, здається, Вогонь і Туман зустрілись, як ви й передбачали. Ми, щосекунди ризикуючи життям, відстежуємо перебіг подій і сповіщатимемо вас про найменші подробиці.

У цей час на круглій вершині найвищої гори всього хребта сиділа дивна істота. Це був симпатичний дідок. Спину його прикривав жовтавий равлячий панцир завбільшки з намет самотнього кочовика. Руки і шию старого вкривали дивовижні яскраві прикраси з бісеру. Довге сиве волосся старого було заплетене у дві коси, що спускалися йому на груди поверх бісерного розмаїття. На лобі з-під волосся, розчесаного на прямий проділ, визирали тоненькі равлячі ріжки. Дідок дослухався до чогось, чутного лише йому, потім поблажливо кивнув:

— От і добре, що моє пророцтво працює. От і добре. Завжди добре, коли щось працює, а ти відпочиваєш. Хороший дощик я утворив. Завтра можна спускатися в передгір’я по свіженькі бур’яни на салатик. Та й зілля для люльки скоро можна буде збирати. Гаразд, півтора тижні — жодних дощів, бо погниє.

3

Удома все обійшлося мирно. Оґен доволі переконливо розповіла про ярмарок, про змагання на щасливому стовпі та свій великий виграш. Хоча вона, як і всі люди її племені, не любила і не вміла брехати, але бажання ще раз потрапити в дикі ліси передгір’їв, побачити водоспад і перші зорі на сутінковому небі, а особливо — що вже душею кривити — ще раз зустрітися з дивним чужинським хлопцем змусили Оґен заспокоювати батьків з усіх сил.

Орін дувся на неї. Наступного дня в клуні показав кулака і сказав, що знає він її ярмарки, але перед батьками викривати не став.

За кілька днів, женучи корову повз кузню, зустріла Ота, привіталася, не маючи особливої надії на відповідь. Був От завжди похмурий, наче дуже ображений. Оґен тихцем міркувала, що то через Олхі, котра пішла до шлюбу з меншим його братом, поки От воював за дальніми пагорбами.

Однак цього разу він раптом кивнув їй, навіть видобув із себе щось, що віддалено нагадувало посмішку:

— Я чув, ти зняла зі щасливого стовпа дорогущу цяцьку? То хвались! Чого ж на шиї не тягаєш? Хай усі бачать, яка ти сильна і вправна!

Оґен дістала з-під жилетки медальйон. Вона чомусь почала носити його не так, як її народ носить прикраси — навидноті, а як він був на Тамені — під одягом.

От покрутив у пальцях, підніс до очей, зважив на долоні, віддав:

— Добре придане. Бережи.

А другого дня наступного тижня сталося найгірше.

— Корову поженеш! — суворо наказала мати.

— А Орін? — з відчаю почала сперечатися Оґен. — Я з Ойвеном на пасіку збиралася, по мед.

— Орін зерно до млина везе. Ти ж мішки не тягатимеш? Сказано — корову жени!

Оґен похнюпилась і покірно погнала огрядну плямисту Квітулю за ворота.

Уже на пасовиську їй устрельнула в голову непогана думка. Вона підійшла до Ойрі та Ойсі, які плели віночки й теревенили неподалік.

— Слухай, — звернулася вона до старшої з двох дівчат, Ойрі, — ви за нашою Квітулею не наглянете? Мені відбігти треба, десь по обіді повернусь. А я вам за це пиріжки обідні віддам, та ще ось це, — вона зняла з рук трійко дерев’яних, покритих різьбою браслетів. Два простягла Ойрі, один Ойсі. Дівчата, яких вона відірвала від якоїсь захопливої плітки, дратівливо замахали на неї руками:

— Та наглянемо, наглянемо, йди вже!

Бігла так, що вітер у вухах пружно свистів. Сонце вже високо — а треба ще до передгір’їв дістатися й стежку знайти. А може, Тамені спізниться, чи вже був та пішов? Серце калатало, ніби й собі шалено бігло всередині. Ось уже й затягнуте спекотним маревом узлісся, ось і ті кущі, з яких вона ласувала ожиною, а ось і стежка, й дерево, що простягає до подорожнього обвітрену руку, вітаючись.

— Тамені!

Він сидів у затінку на пні, різьблячи щось тонколезим кинджалом. Підвів світлу, ніби скляну голову, всміхнувся:

— Я думав, ти вже не прийдеш.

— Ледве вирвалась.

Вона примостилася на пні поруч і замовкла. Розповідати про Квітулю і хабар браслетами було якось принизливо.

— То підемо до водоспаду? Бо мені години за три вертати треба.

Тамені підвівся, підніс до губ щойно вирізьблену тонку сопілку, подув у неї, ще кілька разів колупнув лезом, подув знову, кивнув задоволено і сховав під плащ:

— Ходімо.

І знову Оґен вразив запах лісу. Долина не пахла так ніколи. Навіть невеличкі діброви, які Оґен знала змалку, так не пахли — густо, гірко, сутінково, прохолодно і задушливо водночас. Подекуди верхівки велетенських дерев зовсім змикалися над їхніми головами, не пропускаючи вниз ані найменшого промінчика сонця. Робилося майже як уночі. Оґен стискала спис і починала сторожко озиратися. Врешті Тамені помітив це і безтурботно махнув рукою:

— Не бійся, люди сюди не заходять, а духи й звірі не кривдять безневинних.

— І звірі? — недовірливо фиркнула Оґен.

— І звірі. — упевнено повторив хлопець.

— А як ти знаєш? Хіба звірі тобі сказали: «Ми не кривдимо безневинних?»

— А хіба ти розумієш лише те, що кажуть? Учинки більші за слова, треба тільки вміти дивитися.

Оґен відкопилила губу:

— Якщо ти такий розумний, то, може, й духів бачив, і пісні їхні чув?

Хлопець подивився на неї пильно і сумно:

— Духів бачать лише обрані, а обрані всі нещасні.

— Як це?

— А так. Уяви, що ти старша в сім’ї, де купа дітей. Ти мусиш бути наймудрішою, найбільше працювати і найменше хотіти для себе. От і все щастя. А тобі за це тільки почуття провини, коли з кимось із родичів стається погане.

Оґен, яка завжди намагалася чесно уявити все, про що їй розповідали, слухняно зупинилася, заплющила очі, подумала, а відтак щиро обурилася:

— А от і ні! Ще тобі за це — кожна радість, яка відбувається з кимось із рідних, бо й ти, як старший і мудріший, до неї доклався. Хіба ні?

Вона піймала ще один довгий, пронизливий погляд Тамені, й це її роздратувало:

— Годі вже про таке серйозне! Ти мені своїми мудрощами всю прогулянку зіпсуєш! А я заради твого водоспаду корову недогледжену кинула і батькам набрехала.

Тамені присоромлено похилив голову:

— Уже близько. Чуєш?

Оґен дослухалася і справді почула. Здалеку долинав рівний, потужний рев, ніби там швидко котилися під гору кілька десятків тяжко навантажених возів. Дівчинка аж зупинилася від тієї лячної сили, яку вчула у незнайомому звукові.

— Який же він, коли так реве!

Тамені пройшов ще скількись кроків мовчки, тоді так само мовчки зупинив Оґен однією рукою, а другою відсунув низько нависле гілля однієї з кривих, темних сосон, що росли тут скрізь. Із несподіванки Оґен відсахнулася. Просто в них під ногами кам’яниста, поросла мохом і низькими, кудлатими чагарями, земля обривалася вниз. А там, унизу, трьома широкими порогами зривався у вузьке провалля водоспад.

У долину, де жив народ Оґен, річки також приходили з гір. Вони робилися стрімкими й бурхливими раз на рік, під час весняної повені. Але навіть тоді їм було далеко до цього нестримного водяного шалу, вкритого кошлатою, білою піною.

За кілька хвилин по тому, як діти вийшли на кручу, з-поміж дрібних, довгастих хмарок вийшло сонце. Оґен глибоко вдихнула, навіть схлипнула від захвату і подалася вперед так, що хлопцеві довелося поставити перед нею свою руку, як огорожу. Вологий туман із дрібних бризок, що висів над водоспадом, засвітився безліччю дрібних веселок. Водоспад на всю свою довжину почав нагадувати вкритого барвистою лускою дракона.

Сонце знову сховалося. Хлопець торкнув Оґен за плече:

— Ходімо. Тут праворуч є галявина. Посидимо. Я приніс хліб і овечий сир.

Оґен знітилась:

— А я мамині пиріжки дівчатам віддала, щоб корову доглянули.

Тамені знизав плечима:

— У мене на двох вистачить.

Галявину також оточували низькі, кривуваті, кудлаті, ніби ведмеді, сосни. Проте водоспаду вони тут не затуляли. Оґен і Тамені всілися на траву. Хлопець розгорнув шматок чистого полотна, в який було загорнуто кілька скибок свіжого хліба і невеличка, жовтувата голівка сиру. Вони вже доїдали по другому шматку, коли крізь гуркіт водоспаду Оґен почула знайомий голос:

— То он де твій ярмарок!

Розсунувши важкі соснові лапи, на галявину ступив Одіс, а за ним От і Орін. Усі були при зброї і вигляд мали розлючений. От, хижо примруживши темні, припухлі від надміру пива очі, тицьнув пальцем у Тамені:

— Я ж казав, що бачив у них такі цяцьки!

— Зрадниця! Мала, розбещена зрадниця! — глузливо кривлячись, мовив Одіс. — Чи не зарано бігати на побачення, та ще й до ворожих виродків?

Тамені підвівся. Плащ легко ковзнув з його плечей додолу. В кожній руці опинилося по довгому, тонкому кинджалу. Він спробував заступити Оґен, та дівчинка відштовхнула його плечем і стала перед молодими вояками свого племені, міцно стискаючи списа:

— Це не я зрадниця, Одісе! Це ви — тупоголові розбишаки. Тамені врятував мене від бурі! І взагалі, тут уже не наша земля і вільно ходити усім! Чи синочки вождів не визнають Закону?

От, у довгому стрибку відштовхнувши дівчинку, кинувся на чужинця з бойовою сокиркою на довгому руків’ї. З іншого боку до Тамені підступив із коротким списом нерішучий, насуплений Орін. Одіс на якусь мить розгубився, отримавши за супротивника дівчинку, але цієї миті вистачило для того, щоб Оґен перехопила спис у ліву руку, а правою влучно й сильно засвітила синові вождя під око. Той придушено скрикнув і закрив обома руками обличчя, впустивши хороший, батьком подарований меч. Оґен негайно підхопила зброю й, озброєна обіруч, як Тамені, заступила дорогу братові.

— Відійди! — хрипко вигукнув Орін, але зупинився перед сестрою.

— Не відійду! — з усієї сили заволала Оґен. — Батько ж учив не кривдити слабшого! Тамені ще дитина і нічого поганого вам не зробив!

Цієї миті позаду почувся важкий звук падіння. Оґен і її брат глянули туди. От лежав на землі, безладно загрібаючи правою рукою, з якої вилетіла й далеко відскочила сокирка. Тамені став коліном воякові на груди, а правою рукою приставив йому кинджал до горла.

— Дитина! — аж захлинувся від люті й жаху Орін.

Оґен теж злякалася, що ось зараз Тамені різоне по Отовій шиї гострим лезом, але хлопець, не віднімаючи правої руки з кинджалом, лівою дістав із-за пояса недавно вирізьблену сопілку й видобув з неї доволі сильний, тужливий звук. Чагарі на дальньому кінці галявині захиталися і з них пружно, неквапливо виступив величезний сніговий барс. Звір зупинився, знайшов очима Тамені, повільно повів головою вгору-вниз, ніби кивнув, а тоді так само спроквола попрямував до місця бійки. Хлопці з племені Міді та Оґен заціпеніли. А барс, не дійшовши кількох кроків, усівся на траву й почав гратися сам із собою, то запускаючи страхітливі пазурі глибоко в землю, то знову ховаючи до м’яких подушечок на лапах. На довершення цього видовища він ще й солодко позіхнув, показавши довгі, блискучі ікла.

От швидко звівся на чотири кінцівки, потім на дві, й першим із трьох нападників пірнув у кущі з протилежного боку галявини. Його приклад миттєво наслідував Одіс, який усе ще притискав долоню до чималого синця під оком. Орін завагався, розгублено дивлячись то на звіра, то на чужинця, то на сестру. Оґен кинула братові Одісову зброю і презирливо повернулася до нього спиною. Тоді Орін підібрав меч і похнюплено пішов слідом за своїми друзями.

Барс припинив гострити кігті, підійшов до Тамені і питально зазирнув йому у вічі. Той поклав руку на страхітливу ікласту голову:

— Оґен, це Хельґ. Він мій друг.

Дівчинка теж зазирнула барсові в очі й побачила, що вони яскраво жовті і не по-звірячому веселі, ніби тварина з усього, що відбулося, незлостиво кепкувала.

— Привіт! — сказала Оґен і одразу перестала боятися хижака. — Добре мати друзів. А я натовкла пику такій поважній персоні. Тепер хоч додому не вертайся!

За кілька кроків від них, на широкому литку старого лопуха, сірий равлик ворухнув правим ріжком, і його зелений напарник почув дратливу думку:

— Що там це хлопчисько базікав про обраних? Невже навіть люди в курсі пророцтва?

Зелений відгукнувся не менш єхидно:

— Зараз хіба свійська худоба не цікавиться світовими проблемами!

4

— А барс завжди сопілки слухається?

— Ми так домовилися.

— Як то — домовилися, він же не розмовляє?

— Ну ти знов про своє! Не в словах справа, не вони головні! Що менше говориш, то більше встигаєш зрозуміти.

Оґен присоромлено схилила голову:

— А я люблю поговорити. І послухати. Добре вечері, коли вже прохолодно, всю роботу пороблено, сидиш під деревами, дивишся в небо і якихось байок слухаєш. А додому мені тепер зась, — додала вона сумно по довгім мовчанні.

Тамені замислився, дивлячись на водоспад:

— Я не можу привести тебе в наше селище, не порадившись зі старшими. Давай заночуємо в старому храмі, тут близько, а вранці щось придумаємо.

— Чому у храмі, хіба не можна просто під деревом?

Хлопець подивився на небо:

— Можна, зараз ночі ще теплі, але знову може бути дощ, та й цікаво там, хіба не хочеш подивитись?

Оґен, яка вже зрозуміла, що новий друг не збирається кидати її посеред лісу, знову повеселішала:

— Хочу, звичайно! Я за все життя бачила тільки один храм — на честь Пса, Охоронця полів, у великому селищі на пагорбі. Там красиво. Тільки храм стережуть два величезні собацюри. Гадаю, Охоронець полів не такий злий. А той храм, куди ми підемо, він дерев’яний? А великий?

— Побачиш.

Тамені підвівся. Із затінку під соснами підвівся й Хельґ, зробив кілька кроків, обережно щось переступив. Оґен стало цікаво, що там. Вона підійшла, зазирнула у траву:

— Слухай! Це вже не смішно!

— Що?

— Та равлі, звичайно! Сірий і зелений. Може, вони за нами стежать?

Тамені перекинув плащ через руку, озирнувся на всі боки:

— Це справді не смішно, але поки що нічого не вдієш.

Вони піднімалися стежками все вище й вище.

— Це вже ваша земля? — стурбовано спитала Оґен. Хлопець неохоче кивнув:

— Але тут майже нікого не буває, навіть варти.

— А чому?

— Бо храм покинутий, і навколо все покинуте.

— Зле місце? — перепитала дівчинка радше зацікавлено, ніж налякано. Вона знала безліч казок про злі місця і їхніх моторошних мешканців, але, як усі діти її задерикуватого народу, вважала зустріч із нічними примарами за пригоду, а не за біду.

— А ти не боїшся лихих духів? — прошепотіла вона, розчепіривши пальці й роблячи вигляд, ніби збирається вчепитися хлопцеві в горлянку. Той управно відскочив убік, потім знизав плечима:

— Скажу, коли побачу.

Храм виявився зовсім не схожим на той, який бачила Оґен. Їй досі не доводилося бачити чогось подібного — навіть уявляти. Величезна кругла споруда, складена зі щільно припасованих одна до одної брил, приголомшувала своєю міццю і розмірами. Щоправда, міць її зазнала серйозних випробувань. Склепіння трикутного, гостро здійнятого до небес даху подекуди обвалилися, високо вгорі світилися здоровецька діра, крізь неї храм заливало жовтаве, передвечірнє світло. Висока, також кругла арка дверей, оздоблена пласкими плитами білого каменя, якого Оґен також ніколи в житті до того не бачила, збереглася добре. Заходити крізь неї було врочисто і трохи дивно.

Тамені заходився збирати хмиз та дрова по околицях і розводити багаття, а Оґен усе не могла оговтатися від першого враження, справленого на неї храмом. У неї вдома не будували з каменю, а тут кожна брила була з неї розміром, а багато які й більші. Оґен бігала вздовж стін, мацала їх руками, задирала голову і оберталася на місці, розглядаючи склепіння й дірку, аж поки голова не пішла обертом. Тоді дівчинка всілася поруч із Тамені й почала підкладати дрібні гілочки у ще зовсім слабкий вогонь:

— А хто цей храм збудував, і чому їх тут нема? Це ж дурня — збудувати таку красу, а самим піти!

— Вони не пішли. Кажуть, колись давно тут жило плем’я велетнів. Вони тягали такі брили, як ми цеглу, чи ви дошки.А потім вони всі вимерли.

— Як то всі? Хіба може вимерти ціле плем’я?

— Не знаю. Так кажуть.

Багаття розгорілося і затишно потріскувало. Почало сутеніти. Вони доїли хліб із сиром. Хельґ зникав кудись на недовгий час, мабуть, теж ходив вечеряти. Відтак повернувся, простягся впоперек вхідної арки й затих. Відблиски полум’я вигравали на його білій шкурі з яскравими чорними плямами.

Тамені лежав горілиць, дивлячись на зорі, що одна по одній з’являлися у дірці над храмом. Оґен витягла з багаття палаючу гілку і знову пішла роздивлятися стіни:

— Ой! Тут щось вибито! Якісь малюнки чи значки!

Вона піднесла вогонь до стіни і почала водити пальцем по ледь помітних заглибленнях. Тамені повернув до неї голову:

— То якесь дуже давнє пророцтво. Його навіть мій батько не зміг прочитати, а він досвідчений чаклун.

— То твій батько чаклун! Он чому ти такий розумний — і про духів знаєш, і про велетнів. А в нас чаклунства не знають. Лише травами лікують, та ще старий Отанай уміє зламані кістки зрошувати. Палицю до руки, або ноги припасує, ганчіркою туго примотає, вони й зростаються потихеньку. А чаклунства не знають.

Вона замислилася, зосереджено почухала перенісся:

— Ти тільки батькові не кажи, а то дізнається, що в нас того не вміють, і весь мій народ зачаклує. А вони не злі! Хіба тільки От. Бо його дівчина розлюбила.

Дівчинка зробила ще кілька кроків уздовж стіни:

— Ого! Тут якісь фігурки намальовані! Оця зі списом — ніби я! Смішно!

— Ага, — ввічливо підтримав бесіду Тамені, але по голосу було чутно, що він уже бачить перший сон.

Оґен ще трохи поблукала великим, темним приміщенням. Гілка в її руці дотліла й розсипалась на попіл. У дірку в храмовому даху зазирнув повний, чистий, мов щойно відмита миска, місяць. Тиша постала над околицями така, що хоч вуха від неї затикай! Оґен повернулася до багаття, вмостилася на широкому плащі поруч із Тамені, посовалась трохи, ніби випадково, зачепила хлопця ліктем:

— Ти спиш? А то мені якось, ну, незатишно.

Хлопець теж подивився на повний місяць у чорному, глибокому небі:

— Хельґ не спить. Не бійся.

— Я не боюся, — пробурчала Оґен, але на барса глянула із вдячністю.

Прокинулася Оґен не знати від чого. Було так само тихо і темно. Багаття ледве жевріло і вже не відкидало по стінах танцюючих тіней та зблисків. Дівчинка глянула вгору. Дивно: місяць серед зруйнованих склепінь перетворився на жовте око, перекреслене посередині вузькою, чорною зіницею. Оґен поворухнулася і кліпнула, аби позбутися неприємного сну, але не позбулася. Натомість розгледіла, що пролам у даху зник, та й склепінь майже не було видно. Все це заступив чорний силует величезного птаха, який завмер, склавши крила і заповнивши собою трохи не весь храм. Лиш хиже жовте око світилося в пітьмі, й погляд його був спрямований на дітей біля напівзгаслого багаття. Оґен хотіла закричати, але їй раптом стало соромно: перелякане дівчисько верещить серед ночі, — тому вона просто торкнула Тамені за руку і тихо сказала:

— Прокидайся, тут щось незрозуміле.

Хлопець відкрив очі, різко сів, потім підхопився на ноги. Голос його продзвенів гостро і болісно:

— Хельґу!

Барс, який досі ще не прокинувся, підвів важку голову і глухо, погрозливо рикнув. Прокинувшись остаточно і розгледівши супротивника, він спробував напасти на птаха величезним стрибком. Істота навіть не поворухнулася, лише розкрила гакуватого дзьоба. З нього, разом із пронизливим, коротким клекотом, видобувся широкий червоний промінь і вдарив барса у груди. Той відлетів легко, наче мале кошеня, сильно вдарився спиною об стіну, сповз по ній і затих. Птах знову звернув погляд на дітей і завмер.

— Що це? — придушеним шепотом спитала Оґен. Тамені відповів неслухняними губами, що сіпались:

— Чаклунство, і таке сильне, що я не знаю… Дай амулет! — раптом, відчайдушно вигукнув він. Оґен, одним рухом, зірвала з шиї і простягла йому медальйон. Тамені ступив уперед, випростався і високо підняв руку з амулетом:

— Силою срібла!

Тонкий білий промінь вдарив угору з медальйона, але назустріч йому із роззявленого дзьоба чудовиська знову вихлюпнулося розпечене багряне світло і поглинуло срібний зблиск. Амулет почорнів і згас, хлопець похитнувся й упав, притискаючи до себе обпечену руку.

Оґен схопила притулений до стіни спис і, як хвилину тому Тамені, зробила кілка кроків уперед, спрямовуючи мідний наконечник у груди потворного птаха. Вона не мала надії ні на себе, ні на свою зброю, але за її спиною лежали поранені Тамені й Хельґ.

— Я з племені Міді, — сказала вона голосно: — У нас немає чаклунства, тож мені на нього чхати!

Жовте око звузилось у палаючу щілину. Птах приглядався до маленького ворога. Раптом щось відволікло його увагу, якийсь рух біля вхідної арки. Оґен, продовжуючи цілити в чудовисько списом, скосила очі до входу. Там стояв високий чоловік із таким же скляним, безбарвним волоссям, як у Тамені. Довгий сірий плащ широкими складками спадав по його плечах.

— Силою білих скель і повного місяця! — заповнив храм сильний, владний голос. Сніп сліпучого, білого вогню вдарив із піднесеної руки чоловіка. Птах весь пересмикнувся, жовте око кліпнуло. Потім величезні чорні крила ворухнулися, нечутно сплеснули в темряві. Птах злетів, хоча здавалося, що він більший за приміщення храму і крила чіплятимуться за стіни. Проте потвора зовсім безшумно, ніби нічний метелик, піднялася до зруйнованого даху й вилетіла назовні крізь діру в ньому. Оґен схлипнула і сіла на землю поруч із Тамені, випустивши списа. Лише тепер вона зрозуміла, як їй було нестерпно страшно.

Тамені поворухнувся, розплющив очі, тихо покликав:

— Батьку!

Чоловік підійшов, схилився над ним, поклав велику білошкіру руку хлопцеві на голову:

— Казав тобі, щоб не крутився коло цього храму?

— Казав, — присоромлено зітхнув Тамені.

— А ти?

— Не послухався.

— Та ще й чужу дитину вплутав. Дай, руку подивлюся. — Голос чаклуна пом’якшав: — Дуже болить?

Тамені перекотився на бік і простяг йому праву руку з почервонілими, обпеченими пальцями:

— Пробач, я медальйон зіпсував.

— Спочатку подарував, а потім зіпсував.

— Звідки ти знаєш про подарунок?

Чаклун осудливо похитав біловолосою головою, дістаючи з невеличкого шкіряного мішечка бинт і якесь мастило в срібній пляшечці та змащуючи хлопцеві руку:

— Ганьба на мою голову! І це мій син та учень! Що, несила допетрати? Якщо амулет має властивості захисту, то, може, в нього є й інші властивості?

— Ти за мною шпигував! Скрізь шпигував! Равлики, амулет! Чи не занадто?

Хлопець різко сів і втупив у батька гнівний погляд. Проте чаклун не став ані сваритися, ані виправдовуватися, натомість напружено перепитав:

— Які равлики?

— Не прикидайся! — Тамені стиснув обпечену руку в кулак, скреготнув зубами від болю, та продовжував бурчати: — Равлики, двоє, сірий і зелений, яких ми всюди бачили! Твоя вигадка? А сам казав, що не можна поневолювати та змушувати працювати на себе живих істот!

Цієї миті Оґен, що, за звичкою, збиралася втерти сльози пасмами власного волосся, завважила у себе на плечі Сірого й Зеленого. Вона вже відкрила рота, аби вигукнути: «Та ось же вони!» — але обличчя чаклуна зробилося таким суворим, що дівчинка вдавилася власним вигуком, та ще й нагребла побільше довгого волосся з потилиці на плече, зовсім сховавши у жорстких вогненних хащах малих шпигунів.

— Мало не засвітилися! — подумки перевів дух Сірий.

— Засвітилися наполовину! — роздратовано гримнув на нього Зелений. — Дівчинка нас викрила. Вона, звичайно, не чаклун, але забиратися звідси треба негайно. А надалі бути обачнішими! До речі, це була твоя ідея — розташуватися просто у неї на плечі!

Сірий зітхнув і мляво ворухнув ріжком, ніби відмахувався від надто дратливого напарника:

— Це було найзручніше місце. Зрештою, хто не любить ризик, тому краще не народжуватись. Однак не можу з тобою не погодитись, варто забиратися просто зараз.

Подумавши це, Сірий сховався у мушлю, яка наступної миті перетворилася на круглий сіренький камінчик із тих, що їх можна знайти біля ріки. Камінчик зіскочив з плеча дівчинки й закотився в щілину під величезними вищербленими плитами храмової підлоги. Услід йому покотився й зелений камінчик.

Оґен здивовано торкнула себе за плече, але вдруге промовчала. Чаклун закінчив перев’язувати синові руку, сховав до торбинки ліки, потім рішуче підвівся:

— Потім поговоримо — і про шпигунство, і про те, як ти, юний чаклун, що подає блискучі надії, додумався використати одне з найсильніших заклять у роботі з дуже посереднім амулетом, до того ж, розрахованим на захист, а не на напад. Тепер я хочу почути історію твоєї червонокосої подруги.

Тамені знітився:

— Вона через мене підбила око синові вождя свого селища. Додому їй тепер не можна, отже…

— І ви не вигадали нічого кращого, ніж пересиджувати неприємності в цій руїні? Сину, це ганебна легковажність, яка мало не коштувала вам життя.

— А що то була за мара? — спитала Оґен, насторожено зиркаючи на чужинського чаклуна з-під насуплених рудих брів. Той відповів дівчинці таким само підозрілим, неприязним поглядом.

— До цієї ночі її тут не бачили. Так само, як і тебе, — мовив із притиском.

— Батьку! — обурено вигукнув Тамені: — Вона билася поруч зі мною проти свого брата і проти сина вождя!

Чаклун зітхнув, риси його блідого обличчя пом’якшали:

— Гаразд. Не варто лишатися тут. Прогуляйтеся на гору, до Діда. Я прийду по вас, коли щось вирішиться. Тамені, пам’ятаєш дорогу?

— Пам’ятаю.

— Та гляди, без пригод! Більше ніде не вештайтеся. Стали на стежку тут і зійшли зі стежки біля Дідової хижі! І щоб засвітло! Годі ночівель біля багаття.

Діти перезирнулися. З’ява нічного птаха була набагато більш переконливою, ніж батькові настанови.

Коли діти пішли, чаклун важко опустився на камінні плити покинутого храму і звів очі до проламу, в якому саме пропливали легенькі вранішні хмарки. Чи не даремно він відпустив малих блукальців самих? І чи не даремно він відправив їх до старого самітника. Равлики… Вони сказали — равлики. Що Дідові треба від його сина, чому він стежить за Тамені, не кажучи ні слова йому, найкращому чаклунові племені й своєму другові? Так, може, він і скоїв дурницю, відіславши дітей на гору, але привести червоноволосу дівчинку до селища зараз неможливо, ще не вляглися ненависть і підозрілість останньої війни. Так само неможливо переконати Тамені залишити його руду рятівницю і повернутися додому самому. Нема на те ради. Нехай старий самітник і химерний та відлюдкуватий, але він не заподіє дітям лиха — це напевне.

Тут чаклун помітив почорнілий, поплавлений майже до непізнаваності амулет на камені. Мотузочка згоріла вщент, медальйон лежав, ніби шматок вугілля. Чаклун узяв амулет, підніс до очей на розкритій долоні, прислухався до власних відчуттів. Срібний охоронець його сина, який побував на шиї червоноволосої чужинки, а потім був знищений, захищаючи обох. Що лишилося в ньому від колишньої сили? Раніше чаклунові досить було лише заплющити очі й уявити, як погойдується срібна прикраса в нього перед очима, і він відчував усе, що відбувається навколо амулета в той момент, як би далеко це не було. Що як спробувати зараз? Але зараз він сам тримає рештки амулета на долоні. І все ж…

Він заплющив очі. Замість гарної, блискучої цяцьки перед ним гойднувся чорний, недолугий уламок. Гойднувся раз, удруге і завмер, почавши червоніти, ніби розпікатися зсередини аж до густого червоного кольору. Дивитися стало боляче. Чаклун злякано розплющив очі, і йому забракло повітря від жаху та подиву. Стіни навколо були вкриті не темними нерозбірливими дряпинами та заглибленнями, а чіткими, проте зовсім незрозумілими письменами, які палали й мінилися всіма веселковими барвами, затоплюючи похмуре приміщення нестерпно яскравим світлом аж по зруйнований дах. Чаклун сидів на підлозі зляканий і приголомшений, а погляд вихоплював із лиховісних зблисків то складно вирізьблений знак, то пізнавану людську фігуру, то обриси дерев та скель, нанесені на камінь чиїмись руками і чиїмось чужим чаклунством, незміримо сильнішим за його власне.

5

Вони піднімалися все вище й вище, стежка робилася все менш і менш помітною. Першим ішов похмурий, мовчазний Тамені, другою — розгублена Оґен. Замикав шестя Хельґ, який важко переставляв лапи після нерівного поєдинку із птахом-велетнем.

— Куди ми зараз? — нарешті порушила мовчанку Оґен.

— До одного дивакуватого діда, — знехотя відгукнувся Тамені. — Батько з ним приятелює, але, здається, не дуже йому довіряє. Дід живе дуже високо і він самітник. Ніхто не сміє з’явитися до нього без запрошення, крім мого батька. Іноді я думаю, що дід ще могутніший від батька чарівник, а іноді він поводиться, наче несповна розуму. Сама побачиш.

Оґен замислено погризла нігтя:

— Наша Квітуля — найдурніше коровисько на три села, але молоко дає найкраще.

— До чого тут корова? — розгубився хлопець.

— Та до того, що життя не просте. Ти ж син чаклуна! Маєш у таких штуках петрати!

Тамені тяжко зітхнув:

— Я не лише син чаклуна, а й учень, і мені страшенно соромно і за невдале чаклунство вночі, і за те, що я нічого не розумію, і за те, що вплутав тебе в цю історію.

Дівчинка зупинилася, глибоко вдихнула запах великого гірського лісу, в якому вже почала розрізняти окремі запахи глиці, трав, навіть, здається, вологого, мохом порослого каміння і далекого звідси водоспаду.

— Ти хочеш сказати: тобі соромно за те, що показав мені все це? Та якби мені сказали, що я ніколи цього не побачу, ні водоспаду, ні сосон, ні того храму, — я б померла!

Тамені невпевнено посміхнувся:

— То ти не сердишся?

Оґен махнула рукою:

— Зрештою, Одіс давно напрошувався на кулак. І Орін з ним теж бовдуром та нечемою зробився.

Тамені зупинився на невеличкій галявиннці, яку перетинала стежка, дочекався Оґен і Хельґа, обережно погладив звіра по забитій спині:

— У нашого народу не заведено дружити просто заради дружби. Допомагають одне одному в скруті, ходять разом на полювання чи на війну, а так — кожен сам собою, у своїй сім’ї. Мій батько помічник вождя в нашому селищі, він весь час зайнятий, зі мною говорить лише коли вчить чаклунства, і все. Мені завжди було дуже самотньо. Я почав тікати в передгір’я, заходив усе ближче і ближче до долинних земель, бачив, як бігають цілими гуртами ваші діти, і мені робилося ще сумніше.

Оґен узяла його за руку:

— У мене теж із друзями не дуже. У дівчат тільки й розмов, що про хлопців та про придане, а хлопці дражняться, то я з ними весь час б’юся. Воно не те, щоб зовсім кепсько, бо я й битись люблю і про парубків пліткувати, але іноді хочеться і по-людськи з кимсь поговорити.

Далі вони пішли, тримаючись за руки. Стежка здерлася на крутий кам’яний виступ, кілька разів повернула, оминаючи валуни та купки дерев, потім зупинилася перед невеличкою печеркою, не більшою від тієї, де Оґен і Тамені ховалися від бурі. На самому вході до печерки, сховавши в її глибині згорблену спину, сидів чудернацький дідок, обвішаний прикрасами з небачено яскравого бісеру. Він мав сиве волосся, заплетене у дві довгі коси, які звішувалися йому на груди. Спереду, над зморшкуватим, жовтим чолом, волосся химерно дибилося, ніби ховало маленькі ріжки. Дід курив величезну темного дерева люльку. Хмара кудлатого рухливого диму час від часу затуляла його всього.

Завваживши на стежці дітей, самітник стрільнув на них швидкими зеленкуватими очима і вкрився особливо густою димовою хмарою.

— Чого це ви тут вештаєтеся? Тут вам точно не місце!

— Вибачте… — почала була Оґен, але Тамені рішуче урвав її:

— Мій батько прохав для нас вашої гостинності і прихистку.

При цьому повівся Тамені зовсім не як гість — усівся на дерев’яну лаву неподалік печерки, зробив Оґен знак, щоб сідала поруч, потім простяг руку до великої полив’яної миски, що стояла в затінку, і дістав звідтіль два гарно засмажені пиріжки.

— Нахаба, — весело сказав Дід, підморгуючи Оґен. — Яка хата — такий тин, який тато — такий син.

Оґен гнівливо звела до перенісся руді брови:

— Якщо людина билася з величезним чудовиськом, вона заслуговує бодай на один пиріжок.

Сказавши це, вона вправно вихопила другий пиріжок із пальців Тамені.

— Де це ви надибали величезне чудовисько? Я б теж пішов подивився.

Дід зробив рух підвестися, але, натомість, видихнув чергову порцію густого пахучого диму.

— У старому храмі, — сказав хлопець, поглядаючи на свою забинтовану руку. — Ми заночували там, а вдосвіта прилетів великий чорний птах.

— У нього полум’я вилітало із дзьоба! — підхопила Оґен: — І дивився він на нас, ніби повечеряти, чи вже поснідати нами збирався.

— Птах!

Дід якось неправильно вдихнув зі своєї люльки і зайшовся гучним, обуреним кашлем:

— Ну, це вже просто неподобство! Ще й полум’ям плюватися. Фу, який несмак! Їжте, їжте пиріжечки! Не соромтеся!

Правду сказати, по вчорашньому сирові й згадки не лишилося, тому діти не соромились, і доволі скоро побачили яскраво розмальоване дно полив’яної миски. Дід усміхнувся ще лагідніше:

— Упорались? От і добре! А тепер підіть погуляйте. Навколо повно красивих місць, Тамені їх усі знає. А я тому й видерся на цю вершину, що люди мені заважають. Ви менше, ніж багато хто інший, але щоб до вечора я вас не бачив! Як почне сутеніти, приходьте вечеряти й ночувати. І не смійте тягати за собою барса! З нього досить безглуздих людських пригод.

Звір глянув на нього, потім на Тамені, й глухо загарчав. Дід тупнув на нього ногою:

— Лишаєшся тут, кому кажуть!

Хельґ зітхнув і простягся під кущами в холодку.

Коли діти пішли, Дід звернув грізний погляд на два непомітні камінці у себе під ногами. Вони миттєво набули форми равликів і висунули назовні жовті голівки з рухливими напівпрозорими ріжками:

— Ми не розраховували, що вони попхаються просто сюди! — плаксивим голосом подумав Сірий.

— Ми не встигли вас попередити і чесно визнаємо свою провину, — підхопив його думку Зелений.

— Годі! Що там за птах? — нетерпляче гримнув на них старий самітник. — Я передбачав, що рано чи пізно ці дурноголові почнуть миритися. Не треба бути великим пророком, щоб допетрати, що ворожнеча — штука неприємна і виснажлива. Але до чого тут якісь недоречні монстри?

Равлики пригнічено похилили ріжки.

— Це був сплеск надзвичайно потужної магії, — промимрив Зелений.

— До глибшого аналізу його природа не надається, — підтримав напарника Сірий.

— Це ваша дурість і неробство до глибшого аналізу не надаються, бо не мають ані меж, ані дна! — ревнув Дід так оглушливо, що скелі навколо здригнулися. Равлики засовали ріжками, намагаючись виправдатися, але несподівані кроки на стежці змусили їх знову перекинутися на камінці, а старого відлюдника — глибше залізти задом у печерку і швидко випустити якнайгустішу димову хмару з люльки.

Розлючений біловолосий чаклун приступив до старого, стискаючи кулаки:

— Чому ти не сказав? Як ти міг мені не сказати? Стільки років дивитися в очі й не сказати!

— Чого не сказати? — заспокійливо, навіть недбало перепитав Дід.

— Що пророцтво стосується моєї дитини! Я майже не дбав про сина, гадаючи, що він такий, як решта дітей, здоровий, кмітливий, сильний…

— Він і є здоровий, кмітливий, сильний! — дратівливо урвав його Дід. — А не побачити у власній дитині відмінностей від інших, трохи більшої співчутливості, хоробрості, цікавості — то вже твоя батьківська «чеснота».

Чаклун упав на лавку, з якої нещодавно підвелися діти, й обхопив голову руками:

— Так, це моя провина! А де вони? Де вони зараз? Ти їх прогнав?

— Звичайно. Ти ж знаєш, як мене дратує чужа присутність, у тому числі й твоя. Забирайся! Тут, на горі, дітям нічого не загрожує, а мені є про що подумати і без твоїх малосенсових запитань.

6

Оґен задерла голову і аж рота розкрила від захвату. Сосна стояла на самій кручі над урвищем. Була вона більша за всі, які Оґен довелося побачити раніше. Верхівка дерева розмахнулася в небі двома величезними темно-зеленими крилами. Здавалося, ніби сосна летить над прірвою і над усім околом.

— Не знаю, що краще, водоспад, чи це! — нарешті видихнула Оґен, намагаючись обійняти руками гігантський стовбур сосни. Тамені усміхнувся і теж поклав руку на тверду, потріскану, старезну кору:

— Кажуть, що не всі дерева — то просто дерева. Є давні казки про драконів, які виростають, мов дерева, із землі, потім стають справжніми драконами, могутніми, мудрими та крилатими, а на старість знову пускають коріння і стають найбільшими у світі деревами. Я вірю, що це — один із драконів.

Оґен замислилась:

— А може, там, у храмі, ми бачили дракона? Може, отакі вони і є?

Тамені рішуче замотав головою, аж прозоре волосся розлетілося на два боки:

— Дракони не бувають злі! Якби вони були злі, то давно рознесли б увесь світ на друзки. І взагалі, ти не помітила, що здоровецький птах, який мало не весь храм займав, легко порснув від батькового амулета через не таку вже й широку дірку? Ні, то була не жива істота, а мара, чаклунське видиво.

— Нічого собі видиво! Як воно Хельґа об стінку приклало!

— Ото ж бо й воно, що в когось нечувана чаклунська сила. А ми його не знаємо.

— Хіба така вже й нечувана? Воно ж від твого батька дременуло, тільки крила заметлялися!

Хлопець сів під сосною і вперся спиною у стовбур:

— Так, але батько ніколи не вмів творити таких образів, та ще й надавати їм такої сили.

— Знаєш, — Оґен пересмикнулася, ніби їй зробилося холодно.

— Мені здалося, що оцей ваш Дід теж перелякався, коли почув про птаха.

Тамені знизав плечима.

— Я взагалі не знаю, чи він чаклун, чи просто придурюється, сидить у своєму диму і кепкує з усього світу.

Оґен хотіла сказати, що, на її думку, Дід не надто схожий на пройдисвіта, але в очі їй кинулося щось біле внизу і вдалині, у передгір’ях:

— Диви, що то?

Хлопець примружився, затулив очі долонею від сонця, яке високо стояло над горами:

— Дивно, там вівці. Ціла отара овець! Із наших ніхто не пасе у передгір’ях.

— З наших теж, — відгукнулася Оґен. — Та й вівці у нас зовсім інші, менші й сірі. А ці, здається, здорові й білісінькі, як сніг. Ні, то не наші. Ходімо спустимося, подивимось!

Вона вже підхопилася на ноги, але Тамені продовжував сидіти і вагатися:

— Батько сказав не йти від Діда.

Оґен зморщила носа:

— А Дід нас прогнав аж до вечора. Де на цій горі до вечора товктися? Кожен камінь боками обітреш. Ходімо! Глянемо, хто там за чабана, і — назад. У тебе ж більше немає чаклунського амулета, щоб усе батькові докладав. І я не бачу…

Вона замовкла, ретельно оглянула траву й листя навколо, потім обтрусила свою безрукавку, спідницю і навіть волосся.

— Равликів, — закінчив за неї Тамені.

— Ага, — кивнула дівчинка, але оглядатися припинила не одразу.

— То ходімо?

Тамені поглядав то на стежку, що вела до Дідової печерки, то на білосніжну отару вдалині:

— Гаразд. Туди і назад.

Тамені знав короткі стежки, тому спустилися вони доволі швидко. Вівці паслися на невеликому, майже круглому лузі, оточеному шипшиною та молодим лісом. Вигляд отара мала справді казковий — довгорунна, чистенька. Здавалося, ніби закручені роги баранів натерті олією, так весело вони блищали на сонці. Оґен обережно відсунула колюче шипшинове гілля й замилувалася. Їй пригадалися чомусь луки за рідним селом і те, як вона жене лискучу догляджену Квітулю, а мати зачиняє за нею ворота стайні. Усе те видалося дуже далеким, ніби не була вдома кілька літ. А що, як їй уже ніколи не можна буде повернутися додому? Захотілося плакати, але сліз було соромно. Вона ж із племені Міді, їхні дівчата не якісь там тонкосльозі.

Спочатку чабана ніде на було видно, потім поміж дерев на дальньому кінці лугу майнуло щось, ніби біліше за овечу вовну. За мить на луг вийшла чепурна бабця в накрохмаленому очіпку зі стрічками, довгій картатій спідниці та сорочці, мережаній шовком. Вдома в Оґен так не вдягався ніхто. Вона лише знала, що за далекими пагорбами є величезне селище з кам’яною стіною. Там жили ремісники. І тамтешні жінки, з багатших, справді носили на головах очіпки зі стрічками й пишні спідниці до самісінької землі.

Старенька пішла між вівці, лагідно торкаючи широкі спини, погладжуючи довірливі морди, що раз-по-раз тикалися в її долоню. Зморшкувате засмагле обличчя світилося спокоєм та ніжністю.

— Годі ховатися, юні мандрівники! Виходьте і допоможіть мені впоратися з обідом! Зготувати — зготувала, а з’їсти сама не подужаю.

Вона прокричала це сильним веселим голосом, дивлячись саме на ту шипшину, за якою ховалися Оґен і Тамені, тож у дітей не було сумніву, що звертаються саме до них.

— Підемо? — розгублено спитала Оґен. Тамені скривив тонкі губи:

— А що ж? Неввічливо буде тікати, наче дикуни.

Вони вийшли на луг і попрямували до бабці.

— Добрий день вам! — чемно привітався Тамені, а Оґен квапливо сказала:

— Ми просто проходили мимо й замилувалися вашими овечками. Вони такі гарненькі, як іграшки!

Бабця розпливлася в усмішці ще дужче:

— Дякую! Овечки — то все, що маю, і скарб, і родина, і розвага! Ходімте, ходімте! Я тут у затінку харчі розклала.

Справді, під старою грушею-дичкою було розіслано мережену скатерку, а на ній лежала висока золотава хлібина, стояв пузатий рудий глек із квасом, маслом сходили широкі скиби солоного сиру. Був також сир несолоний, замотаний у білосніжну серветку, і облитий гарячим сонячними променями горщик свіжого гречаного меду. Звичайно, самітникові пиріжки були дуже смачні, але скільки часу вже минуло після тих пиріжків? Старенька весело розповідала про своїх овечок, про те, як вона пасе їх тут на нетоптаних травах і стриже, а вовну продає наймайстернішим пряхам та сукновалам із великого селища за кам’яною стіною. Різати ж овечок і продавати на м’ясо не хоче, бо вони їй як рідні.

Їлося під її теревені солодко і неквапливо.

— Не страшно вам тут самій, на нічиїх землях? — спитав Тамені, тяжко прожовуючи шматок хліба з медом. Бабця сплеснула руками в мереживних рукавах:

— Та чого ж тут боятися? Тут людей місяцями не побачиш! А крім людей, боятися нема чого!

Вона зайшлася безтурботним, дрібним, наче овечий дзвіночок, сміхом. Аж голову закинула до безхмарного неба. Відсміявшись, утерла очі рукавом і замовкла, усміхнена та задоволена.

Якийсь час трималася тиша, що її переривали лише скрики птахів у лісі та сопіння ситих овець.

— Спасибі. Нам уже час. — мовила раптом Оґен. Тамені глянув на неї здивовано, а бабця аж з місця скочила:

— Як то? А в мене ж там, у затінку, біля холодного струмка, ще й глек молока в землю закопаний аж по горлечко, щоб не скисло бува! Чекайте, чекайте!

І вона, підхопивши картату спідницю, побігла кудись у хащі. Тамені відкрив рота, щоб запитати, але дівчинка просто схопила його за руку і, схопившись із такої м’якої та пахучої трави, потягла за собою до лісу. Вони зупинилися лише за чверть години чи й більше, засапані та знеможені.

— Що сталося? — стурбовано запитав Тамені. Оґен витерла долонею піт із-під рудого чуба і насупила брови:

— Слухай, я не чаклунка і нічого в тому не розумію, але…

— Та що? Кажи!

— Тамені, у неї опік на шиї.

— Який ще опік?

— Від амулету твого батька. Вона чорний птах!

Хлопець довго дивився перед собою, ніби обмірковував почуте.

— Та, може, вона рогачем обпеклася, коли кашу з печі виймала!

— На шиї? Під горлом? От що, ти не при пам’яті під стіною валявся, а я все бачила! У неї опік точнісінько на тому місці, куди твій тато з медальйона влучив!

— Точнісінько на тому місці, — повторив за їхніми спинами веселий жіночий голос. Обоє різко озирнулися. Перед ними стояла усміхнена бабуся із великим глеком молока в руках. Тамені справді завважив на її шиї свіжий темно-червоний опік.

— Ви птах? — зовсім тихо спитав Тамені, заступаючи Оґен і роблячи рух рукою до власної шиї, де вже не було амулета.

— Та який з мене птах, у мене і крил нема? — безтурботно відповіла бабця і трохи відвела назад руки з глеком, ніби збиралася вихлюпнути молоко на приголомшених дітей.

Тут з боку галявини почувся збентежений юнацький голос:

— Шулейк! Де ти, Шулейк?

Бабця на мить завмерла з глеком на витягнутих руках, потім усмішка її зробилася ще ширшою та лагіднішою:

— Це навіть на краще. Тікайте звідси.

Мовивши це, вона повернулася і повільно пішла до галявини, не озиваючись до юнака.

— Тікати — це непогана порада, — процідив крізь зуби дуже зблідлий Тамені, роблячи перший обережний крок слідом за старою в напрямку галявини.

— Це Одісів голос, — прошепотіла Оґен, крадучись поруч. За кілька хвилин Тамені схопив дівчинку за руку і притримав:

— Якщо вона щось помітить, я їх відволічу і дам себе зловити, а ти біжи на гору до Діда і все розкажи.

— А не навпаки? — ще дужче насупилась і засопла носом Оґен:

— Хто з нас чаклун? Кого старий знає змалку? Та я й дороги не знайду, а от полоскотати цю брехуху списом дуже навіть можу!

Тамені стиснув її руку ще міцніше. Очі його звузилися, зробилися холодними, наче срібло:

— Дорогу ти знайдеш. І списа з собою візьмеш.

«Коли в людини такі очі, з нею не сперечаються», — подумала Оґен і кивнула.

Якийсь час гілки шипшини погойдувались у них перед очима. Ні Оґен, ні Тамені не наважувалися відсунути їх і визирнути на луг. Нарешті вони припали до самої землі й побачили галявину нижче переплетеного, колючого гілля. А побачивши, недовірливо переглянулися. На лузі, серед чистеньких білорунних овець стояла незнайома чорнокоса красуня. Була висока, струнка, довгі брови майже сходилися на вузькому переніссі й високо злітали біля скронь. Вогненно-жовта сукня найтоншого шовку тріпотіла на теплому вітерці. Перед красунею ніяково переминався з ноги на ногу винуватий Одіс із величезним букетом лісових квітів у руці.

— Вибач, я спізнився. Знав, що ти сказала прийти негайно, але не втримався. Там є така полянка, біля водоспаду… Їх на ній росте стільки, аж в очах миготить!

Він простяг їй букет, нерішуче і присоромлено. Дівчина недбало взяла у нього квіти, кинула під дерево, до залишків обіду на скатерті:

— Дуже гарні. Послухай мене. Я не змогла привести дівчинку. Звичайно, я маю певну повагу в їхньому селищі, але прихильності вождя виявилося замало. Їхній чаклун — просто звір. Він і вдягається у вовчу шкуру поверх плаща, і чинить, як вовк. Я не певна, чи жива ще нещасна дитина, Одісе. Сердешні батьки! Треба пильніше наглядати за своєю малечею. Єдине, що я можу тобі сказати: я бачила, як вони повели дівчинку до селища. Це все.

Вона опустила голову, довге чорне волосся майже закрило її тонке печальне обличчя.

— Про кого це вона? — вражено прошепотіла Оґен.

— Про тебе, — похмуро відказав Тамені. — І мого батька приплела. Так, він узимку носить вовчу шкуру на спині, бо в нього хребет застуджений, дуже болить, коли холодно.

— А навіщо ж вона Одісові бреше? — трохи не вигукнула Оґен.

— Дивись! —

Тамені схопив її за руку. Обличчя Одіса раптом дуже зблідло, кулаки самохіть стислися:

— Вона ж зовсім мала! І вона повірила їхньому малому перевертню, навіть з нами через нього билася! А вони!.. Як я Орінові скажу, і їхнім батькам?

Його молоде гарне обличчя з витатуйованим крилом на лобі якось одразу подорослішало, затверділо:

— Піду батькові скажу, нехай вояків збирає. А того вовчого сина, з яким вона пішла, я власними руками придушу!

Оґен спробувала висмикнути руку з міцних пальців хлопця:

— Треба озватися! Треба розповісти йому, як було насправді, поки він усе наше селище сюди не привів! Та добре, як тільки наше. Сьогодні за млином свято Щедрого сонця, туди з усіх околиць поз’їжджаються! Тамені, це війна!

Хлопець, замість відпустити, міцно обхопив її руками за плечі, притис до себе:

— Я знаю, сонечко, але ми не можемо зараз показатися. У неї справді на шиї той опік! І птах, і стара, і ця пані — то одна істота. Вона вже ледь не облила нас молоком. А зараз, якщо ми покажемося, точно вб’є. І нас, і Одіса.

— Що ж робити? —

забувши і про ганьбу, і про свій «мідний» характер, схлипнула йому в плече Оґен.

— Не знаю, — придушено зітхнув Тамені й раптом стрепенувся. — Чекай! Ми перехопимо Одіса на зворотному шляху. Я ж знаю тут усі стежки! Перехопимо і розповімо йому все, та й у нього дещо спитаємо про його знайому відьму.

Оґен ще раз тихенько схлипнула, заспокоюючись:

— А він, виявляється, хороший, Одіс. Мене пожалів, розхвилювався...

— Так, він дуже хороший, — пролунав над ними знайомий, лагідний голос. На галявині вже не було ані Одіса, який поквапився додому з недоброю звісткою, ані красуні. Над ними стояла, усміхаючись круглим, зморшкуватим личком, чепурна бабця. — Хороший, довірливий хлопчина, якого легко одурити, особливо за допомогою чорних кіс і блискучих очей. Він вірить кожному моєму слову, бо я ж володарка передгір’їв, прекрасна королева лугів та лісу. Він повірив мені й зараз. Буде війна, а по тому буде спокій. Обидва племені будуть надто виснажені, щоб боротися, і надто розлючені, щоб миритися. Вони просто розійдуться по своїх землях ховати загиблих і ростити дітей у ненависті до ворога. А мені лишать мої вільні, дикі передгір’я. І я ще сотні літ зможу пасти тут своїх найкращих у світі овечок і крутити голови довірливим парубкам з обох народів. Мені стояло на заваді лише дурне пророцтво дурного дідугана з його цяцьками і смердючою люлькою. Але пророцтво більше не тяжітиме наді мною.

Обличчя її лишалося лагідним і безтурботним, та з нього раптом глянули два примружених жовтих ока із вертикальними зіницями. То були очі нічного птаха. Відьма повільно витягла перед собою руки, і діти відчули, що не можуть поворухнутися. Тамені, який був привчений відчувати чаклунство, похитнувся й почав повільно осідати на траву, хапаючи ротом повітря. Чарів такої сили і такої люті він ще не зустрічав ніколи. Оґен, як тоді, у храмі, переборюючи підступне тремтіння в колінах, ступила вперед, направляючи на стару мідне вістря свого списа:

— Я зрозуміла, в чому пророцтво. Там були намальовані люди з чубами, такі, як я, і люди в плащах, такі, як Тамені. Вони були разом.

— Ти надто кмітлива для свого народу, — із тихою загрозою мовила стара, — але вже запізно. Загалом люди дурні, і я цим усе своє життя користуюся, а живу я довго. Прощайте, нездійснені герої нездійсненого пророцтва.

Вона хижо, ніби кігті, зігнула пальці й спрямувала на Оґен. Дівчинка зробила ще крок уперед і майже вперла спис їй у груди. Це відбувалося так нестерпно повільно, що Оґен укотре встигла згадати батьків, Оріна, квіти під своїм вікном, рудоголові й розкошлані, схожі на господарів. Проте зараз до тих домашніх спогадів додалося і ревіння величезного водоспаду, і веселкове тремтіння над ним, і крилата сосна над прірвою. Оґен якось відсторонено подумала: «Для всього цього хочеться жити. Дуже шкода, що за це доводиться вмирати».

— Не дивися на мене так! — раптом верескнула відьма, і її руки нервово смикнулися.

— Чому? — спитала Оґен, мружачи очі так само хижо, як стара. — Я з племені Міді, я проста, як граблі, якими ми пораємось у городі. Я не боюсь чаклунства, я, здається, навіть не боюся смерті. А ти завжди брехала людям, тому ніколи не дізнаєшся про них правди.

Відьма засичала. З її долонь між скорчених пальців ударили широкі потоки червоного полум’я, яскравого, ніби кров. Вони неодмінно влучили б у дівчинку, якби тієї миті дрібний сірий камінець із тих, що трапляються біля кожного струмка, не вдарив її у скроню. Відьма скрикнула, права рука її шарпнулася і полум’я пронеслося над плечем Оґен. Майже одночасно зелений камінець із тих, що їх діти збирають на березі річки, вдарив стару під око. Ліва рука чаклунки теж смикнулась, і другий потік полум’я пролетів, не торкнувшись голови дівчинки. Тамені розплющив очі й, відчувши послаблення чарів, спробував підвестися, вихоплюючи довгий срібний кинджал. Відьма притисла руки до місць, куди влучили камінці, опеклася власним чаклунством, скрикнула ще голосніше і, долаючи біль, знову спробувала спрямувати руки на дітей.

— Я б цього не робив. — пролунав поруч голос, не менш безтурботний, ніж був недавно у відьми. Жовті очі з вертикальними зіницями люто вирячилися. Під їхнім диким поглядом на галявину з лісу виступив згорблений дідок, переливаючись проти сонця кольоровим бісером і погойдуючи довгими сивими косами. Оскільки тепер він не ховався задом у темній печерці, діти побачили, що спину його повністю ховає великий жовтавий равлячий панцир. Ретельно розчесане на прямий проділ волосся над лобом трохи скуйовдилося і з нього визирнули рухливі бурштиново-прозорі ріжки. Дід спирався на чималого сукуватого дрючка. Лице його промінилось у посмішці дрібними зморшками.

— Я ж попереджав тебе, Шулейк: не лізь у людські справи, бо я терплю довго, але, зрештою, терпець мені уривається.

— А що ти можеш, Равлю? Ти навіть власного образу до ладу змінювати не навчився! Сидиш ото, зад у нору запхавши, аби дітей своєю невимовною красою не лякати! Старезне нікчемне опудало! Хто тобі зараз уклониться? Хто жертву принесе? А мені дівчата коло всіх озер вівтарі поставили! Віночки кладуть, на коханих ворожать! Бо я Шулейк — крилата володарка предвічного лісу, а ти — забутий, горбатий, недолугий божок!

На цих словах чепурна бабця з лютими очима зникла. На її місці стояла чудернацька страхітлива істота. То була жінка‑велетень із довгим чорним волоссям і чорними крилами шуліки замість рук, вбрана у вогненно-жовтий шовк,. Її височенна тінь накрила і закляклих дітей, і згорблену постать старого. Але так тривало недовго. Дід обережно притулив дрючка до найближчого дерева, випростався і почав рости. Скоро він був більший за Шулейк. Замість кумедних ріжків, на його чолі горіла дивна золота корона з двома високими гострими зубцями над бровами. Поверх равлячого панциру на спині вищирився зубчастий драконячий гребінь, бісер на грудях перетворився на різноколірну сліпучу луску. Дракон звів холодні, зеленкувато прозорі очі на жінку-птаха і низьким, невимовно моторошним голосом загарчав.

Тамені схопив заціпенілу Оґен зі руку і різко смикнув:

— Біжи! Чуєш? Біжи! Нам не можна тут лишатися!

Дівчинка змигнула, ніби щойно прийшла до тями, а потім діти підхопились і кинулися до лісу крізь колючу шипшину, крізь високу траву і молоді деревця, не розбираючи дороги, задихаючись від жаху і величезного бажання опинитись якомога далі від цього місця. З боку галявини ревло і стогнало, земля здригалася, товстелезні дерева починали загрозливо гойдатися. Здавалося, ніби там, на лузі, вирував небачений руйнівний вихор.

На галявині ж, у густій траві, над якою точилася страшна битва древніх богів, лежали два маленькі камінці. Ось один із них перекотився на інший бік, з нього вистромилася пара бурштинових ріжків, те саме відбулося і з другим. Сірий вдоволено подумав:

— Добре, що ми проходили спецпідготовку.

Зелений уїдливо додав подумки:

— Тепер пан Равель довго не дорікатиме нам за недоумкуватість і злочинну бездіяльність.

7

Вони рушили просто зі свята. Узяли зброю й рушили, а в кого зброї не було, тим ковалі віддавали за малі гроші, або й за так. Всіх ужахнула історія маленької дівчинки, викраденої сірими нелюдами з похмурих гір. Мати Оґен відвела до сусідки в хлів Квітулю, зачинила ворота і пішла слідом за чоловіком і сином, узявши гострого серпа на плече. Багато жінок учинили так само. Вони були з племені Міді й нікому не пробачили б кривди своїх дітей. Одіс і Орін мовчки йшли обабіч вождя свого селища, вказуючи дорогу в передгір’я. Так плем’я Міді на війну ще не ходило. Зазвичай стикалися стінка на стінку лише молоді чоловіки, заперечуючи права ворога на той чи інший клапоть дикої неораної землі. Ніколи не горіло в очах людей такої лиховісної затятості, такої непоправної образи. Прорубалися крізь пахучі хащі, витоптували соковиту траву на полянках, лякали звірів, мстилися важкими селянськими чобітьми кожному кущеві й каменеві за малу довірливу сусідку й односелицю. Ішли довго, бо навіть найхоробріші хлопці доти не заходили в передгір’я надто далеко і тим більше не потикалися в чужинські гори.

Оґен і Тамені дісталися до старого храму, не усвідомлюючи, куди і навіщо йдуть. Спочатку просто хотілося забігти світ за очі, потім трапилася під ноги знайома стежка, то й пішли, похитуючись, напівпритомні від усього побаченого й пережитого. Яскраве сонячне світло вливалося у величезну руїну крізь проламаний дах. Оґен, як і першого дня, пішла вздовж пощерблених камінних стін, роздивляючись давні зображення на них. Тамені, приголомшений і знесилений, сидів посередині храму, стежачи за нею очима:

— Я не думав, що вони досі тут.

— Хто?

— Давні духи. Коли Дід, бувало, втне щось особливе, я й справді мав його за сильного чаклуна, хоч бувало це дуже рідко. Зазвичай він отакий, як був сьогодні вранці — базіка, та й годі. Мені й на думку не спадало, що він — дух. І мій батько з ним усе життя приятелює… Дивно. Повірити не можу!

— Дивно? Це ти якось дуже виховано кажеш. Я б сказала: жахіття! Якби ти мене звідти не витяг, я там і вмерла б зі страху.

— Ти? Зі страху? — Тамені сумно усміхнувся своїми тонкими губами: — Не треба язиком плескати! Ти за весь цей час хіба що війни злякалася.

Дівчинка знизала плечима:

— Війна — то ж не лише для мене, то для всіх. А собі я вже якось раду дам. Слухай! — Вона зупинилась і почала розглядати малюнки ще пильніше: — Ти ж сам казав: не обов’язково чути чи говорити слова, щоб розуміти. Ну не знає ніхто старої мови, якою тут написано — і що? То пусте! Треба просто на малюнки як слід дивитися! Оці двоє людей начебто б’ються, але вони надто далеко один від одного. Виходить, просто в повітрі сокирами розмахують. Та ж не міг давній майстер таку дурню в камені висікати! Треба уявити, що між ними є щось, що вищербилось, чи, може, цілим шматком відвалилося, чи його пізніше навмисне збили зі стіни. Що може бути між двома чоловіками, які підняли сокири? Та ж деревина, яку вони розрубують разом!

Хлопець підвівся, теж наблизився до стіни:

— А в отого в руці не спис. Задовге і заважке для списа. То якась жердина. Оґен! Це ж не битва, а величезне будівництво! Вони…

Оґен сіла під стіною, сперлася на камінь спиною і підвела обличчя до ясного сонячного світла:

— Вони разом будують цей храм, твої і мої, червоночубі та біловолосі.

Вона замовкла. Пролам угорі, разом із сонцем, впускав до храму голоси лісових птахів, шелест густого листя, порипування старих дерев, звук падіння шишок, напливи слабкого вітру. Раптом серед усього того дітям вчувся якийсь важкий далекий гул, що повільно, потужно насувався.

— Що то? — стрепенулась Оґен. Тамені повернув голову, заплющив очі, напружено застиг на якусь мить:

— Люди. Дуже багато людей. Чужинці. Наші не ходять так важко.

Оґен рвучко підвелася:

— Значить наші! Мушу піти до них, сказати, що я жива, що Шулейк навмисне брехала!

Тамені зупинив її своєю, вже звичною, блідою усмішкою:

— Пізно. Послухай ще.

Оґен прислухалася. Окрім шуму, який насувався знизу, з передгір’їв, був інший. Згори, по незліченних вузьких стежках, із-за сутінкової стіни гірського лісу напливав тихий, моторошний шурхіт і шелест, ніби вітер насувався широкою пружною хвилею.

— То наші, — тихо мовив Тамені, — варта сповістила… Їх теж дуже багато, не лише наше селище. Гадаю, вони зійдуться просто тут, перед храмом.

— А що ж нам робити? — спитала Оґен, звівши очі догори, ніби питаючи не в Тамені, а у світлого, безтурботного неба. — Де Дід, чому він не допоможе нам? Може, Шулейк убила його? Де бодай равлі?

— Та ми осьдечки! — прозвучав у її голові тоненький дратливий голос, і зелений камінець викотився зі щілини до її ніг.

— Усе, цей йолоп нас демаскував! — пропищав слідом інший голос, і зі щілини, підстрибуючи, вилетів сірий камінець.

— Тамені, поглянь!

Але хлопець вже схилився над камінцями, яки щойно набули форми двох равликів.

— Ти їх чуєш?

Він кивнув.

— Усі всіх чують, жодної секретності, — пробурчав Сірий.

— Та тут уже секретність не врятує, — сумно подумав Зелений. — Радше навпаки, повна прозорість кожного політичного кроку. Отже, оскільки пан Равель ознайомив нас із текстом пророцтва, мусимо підтвердити, що саме ви і є згадувані в ньому особи. Пророцтво каже: «Коли зустрінуться вогонь і туман, коти туман зрозуміє правду вогню, а вогонь дізнається всіх таємниць туману, настане мир і в горах, і в долині».

— Ну? — знизала плечима Оґен.

— Що ну? — обурився Зелений. — Хіба не зрозуміло? Ваші імена схожі на «Вогонь» і «Туман». Ви мусите вийти і сказати всім, що ви уповноважені Великим духом гір помирити народи і закласти підґрунтя процвітання та добробуту.

— Хіба це так важко? — роздратовано додав подумки Сірий.

Назовні шум посилився, почулися гнівні голоси. Мабуть, ворогуючі племена побачили одне одного. Діти обережно підійшли до круглої арки і крадькома визирнули з неї. Воїни Срібла здавалися похмурими і трохи спантеличеними, завваживши серед супротивників жінок, озброєних серпами та кухонними ножами. На обличчях людей Міді читалася відверта лють.

— Підступні зрадники! Убивці дітей! — хрипко вигукнув вождь селища Оґен. Воїни Срібла продовжували розгублено перезиратися, поки вперед не вийшов чаклун. Він здавався блідішим, ніж інші, кутик його рота смикався:

— Це ви кажете про вбивство дітей? Через вашу руду задрипанку загинув мій син! Якби вона не поткнулася в наші гори, не почало б справджуватися старе пророцтво. Мій син не вплутався б у прадавню ворожнечу великих духів і не загинув би.

Чаклун із силою притис долоні до очей, але одразу ж і відняв, опанувавши себе:

— Я бачив галявину, де билися духи. Там не лишилося жодної не спаленої стеблини! Навколо всі дерева полягли, ніби їх вихор із землі повиривав. На тій клятій галявині був мій син. Від нього не лишилося нічого, крім розплавленого кинджалу.

— А моя дочка! — виступила вперед руда жінка із серпом у руках: — Де була тоді моя дочка? Ви вже вбили її?

Жінка ступила ще кілька кроків і зробила рух серпом, ніби збиралася зрізати чаклуна, як великий колос.

— Мамо!

Оґен кинулася з храму і заступила чаклуна:

— Мамо…

Вона шукала якихось дуже важливих, найважливіших слів про «правду вогню» і «таємницю туману», але натомість, якось само сказалося:

— Пробач мене за Квітулю. Вона, бува, дурної трави без мене не нажерлася?

Жінка впустила серпа, потім поволі підвела руку і витерла сльози з обвітрених шік:

— Та ні, Квітуля нівроку. Її Ойсі тоді ввечері пригнала.

— Батьку! — Тамені теж ступив з храму на яскраве сонячне світло: — Не велетні будували цей храм, і на стінах зображено не битву.

Вожді ще нічого не сказали. Племена продовжували стояти одне проти одного, але зброю було опущено і затятість почала зникати з облич. Тамені озирнувся, потім підійшов до Одіса:

— Ми чули, як ти говорив із Шулейк. Вона одурила тебе. Вона не людина, а я не зрадник.

І він простяг Одісові руку, яку той, по недовгих ваганнях, потиснув.

8

Минуло кілька днів. Відіспавшись і оговтавшись, Оґен сиділа на одвірку, споглядаючи руді квіти під власним вікном.

— Ма, я сходжу в гори?

— Знову! — гримнула мати, важко розгинаючи спину з городу: — Геть зледащіли! Орін днює й ночує на тому будівництві. Чи будує, чи ні, а язиком плеще та харчі з дому тягає! І ти туди ж?

— Не туди. Я Тамені провідати.

— Йди вже.

Мати махнула рукою. Потім пішла в хату і повернулася із повною вишиваною торбинкою:

— На ось, віднесеш їм. Тут пиріг, яблука сушені, рушників кілька. Тяжко ж воно хлопцеві без матері, а чаклунові без господині в хаті. Та не згуби дорогою, лихо моє чубате!

Оґен усе ж вирішила зробити гак і зазирнути на будівництво. Старого храму було не впізнати. Він весь ніби обріс дерев’яними драбинами. По них угору-вниз весь час рухалися люди, підносячи дошки, підтягаючи, по кілька чоловік, важкі обтесані камені. Орін голосно лаявся з біловолосим парубком на сусідній драбині, але, зрештою, обоє розреготалися й полізли в капшуки по тютюн. Величний дах над храмом уже було майже поновлено. Оґен показала братові кулака й пішла далі. Їй подумалося, що такого гарного дня Тамені не сидітиме в селищі, й вона не помилилася. Хлопець дивився на водоспад з того місця, де Оґен побачила велику воду вперше. Тамені озирнувся на її кроки й усміхнувся:

— Я вже збирався спускатися в долину по тебе.

— То було б спуститися. Отримав би гарячого пирога замість холодного, — сказала дівчинка, передаючи йому торбину.

— Спасибі. Куди підемо?

Оґен з надією почала вивчати траву навколо. Тамені зітхнув:

— Немає. Я скрізь дивлюся, де не йду. Батько заборонив мені підійматися на вершину, і сам більше не ходить. Не може пробачити Дідові, що той про пророцтво не попередив.

Оґен задумливо похитала гілку, погладила пальцем листочок:

— Шкода, що равлів нема. Я до них вже звикла. Ну, якщо немає в кого спитати, ходімо й подивимося.

— Я ж кажу, батько мені заборонив.

Оґен пирснула:

— А мені ні. Я піду, а ти мене всю дорогу будеш зупиняти й відмовляти.

Тамені розсміявся своїм нечутним сміхом, і вони пішли від водоспаду вглиб гірського лісу.

Що крутіше здиралася стежка, то дужче билося в Оґен серце. Лише зараз вона відчула, як важливо для неї було, щоб вершина з печеркою виявилася не порожньою, щоб відлітав у небо дим від вогнища і з величезної темної люльки, щоб стояла на грубо збитому низенькому столі полив’яна миска з пиріжками.

Усе так і сталося, як гадалося. Вогонь горів, пахло свіжим тістом. Барс вийшов їм назустріч і прихилився головою до руки Тамені. Ось лише біля вогнища сидів якийсь недолугий горбань у сірій сорочині з пасмами довгого сивого волосся, що спадали йому на обличчя.

— Діду! — сторожко покликала Оґен. Горбань підвів голову і глянув на дітей знайомими зеленкувато-сірими, як річкова вода, очима:

— Ага, саме пиріжки на підході. Сьогодні з ожиною та яблуками.

— А де ж ваш…

Тамені штовхнув дівчинку ліктем у бік, і вона замовкла. Старий трохи озирнувся, ніби хотів глянути на свій горб, обтягнутий жорстким небіленим полотном.

— Нічого, якось обійдуся.

— Дякуємо, що врятував нас, — мовив Тамені, теж сідаючи коло вогнища. Старий знизав плечима:

— Коли давнє, як світ, божество війни починає хотіти спокою, воно і з цього робить спочатку велику таємницю, а потім велику бійку.

— Ти вбив її? — вимогливо спитав хлопець.

— Кого? — дуже переконливо здивувався старий.

— Шулейк.

— Не думаю.

Він поволі звів погляд до глибокого, вже по-осінньому прохолодного неба, де виписував широкі кола шуліка, і тихо повторив:

— Не думаю.

— Ви більше не дух? — спитала Оґен.

— Пиріжки підгоряють, — відказав старий.