Богиня не знати чого

Альтеада

Альтеада розбудила мене не надто чемно, а саме, ляснувши свіжовипраним хітоном по спині. Спина в мене була гола. Власний хітон я випрала раніше за подругу, отже, спала, вкрита лише тінню прибережних чагарів. Істеричність мені не властива, мокре рядно здатне змусити мене розплющити очі, і не більше.

Я розплющила очі й спитала:

— Ну?

— Розкажи смішне! — закопилила губу Альтеада, граючи балювану простачку, але я знала ціну тим її дитячим забаганкам. Вона може прати у своїй річці й мити жирні казани після баранячого м’яса, може дерти лілії, як селяни деруть бур’ян, і викидати на берег з лютими вигуками: «Волі хочу! Волі! Най жодна стеблина в ногах не плутається»! Вона може синім колесом ходити по бистрині й темною пащею смерчу ковтати рибацькі човники прив’язані біля хиж… Але за мить вода в її річці стає така ж прозора, як була. Лише зрідка. дуже зрідка, вона сідає над виром на правому березі й дивиться вглиб. Дивиться, дивиться… Тоді течія в річці з нічого швидшає, вузький, ревучий, каламутний потік, зриваючи благенькі людські греблі, з корінням видираючи верби по обох берегах, безжально поглинаючи безталанних, що опинилися у воді на той час, кидається в долину, аби розбивати свої чорні хвилі об гостроребрі валуни там, де Альтеада-Арітуса, вузька, неглибока річка, вливається у могутню течію великого Альтея. По таких нежданих бурях селяни відновлюють греблі та містки, ховають потопельців, майструють нові човни, а Альтеада приходить до мене, закопилює губу й вимагає:

— Розкажи смішне!

Матінко моя, найщедріша на все, крім здорового глузду! Виходить, я знову проспала бурю. Матінко моя, тобі треба було народжувати Альтеаду, мали б рідкісну родинну гармонію, дві прекрасні, повнотілі, життєрадісні дурисвітки! Ти даруєш мені нев’янні віночки, що їх тягає Альтеада, гігантські кошики фруктів, що їх зжерає Альтеада, ти переповідаєш пекучі олімпійскі романи, під які схлипує Альтеада, а я збираю хмиз та дрова на багаття, вперто викрешую іскру, чищу рибу, підвішую казанок над вогнем. Матінко моя, могутня, щедра Деметро, ти любиш юшку з йоржів та окунців і не любиш мого байдужого мовчання. А що мені сказати?

— Розкажи смішне! — просить Альтеада.

— Зевсові роги підпиляли.

— Як то?

— Перекинувся козлом, аби до чабанової дочки вночі підкотитися, а того не знав, що в чабана цап меншенького трохи на смерть не забодав. Чабан і вирішив усім козлам роги попідпилювати. А Зевсові так до чабанової дочки кортіло, що стерпів.

— Козел! — зайшлася лунким реготом Альтеада. — Безрогий!

Відсміявшися, вона сильно струснула хітоном, аби вирівнявся, і, мокрого, надягла на себе. Тонка блакитна тканина щільно обліпила її розкішні груди й стегна.

— Чого це ти в мокре всунулася?

— Та тут якийся царський син із полюванням ганяє. Не хочу я. Як налетять, або в воду лізь, або в куші ховайся. Хочу поїсти спокійно, головою не крутячи.

— А так ти не гола?

— Так не їхня собача справа. І одчепись од мене зі своїм єхидством! Краще б сама вдяглася.

— Та мене за твоїми пишнотами і не розгледять!

— Най би тобі пір’я в горлі поросло! — нарешті не витримала Альтеада: — Або їстимеш зараз, лахи свої натягши, або зовсім не дам!

Погроза була цілком здійсненна, моя життєрадісна подружка могла втовкти у свої тілеса харчу на двох, трьох, п’ятьох і… Більше харчу за раз у нас не траплялося. То ж я швидко натягла напіввологого хітона й пішла слідом за Альтеадою до вогнища, де вже досмажувався на вугіллі великий, жирний в’юн.

Альтеадині побоювання виявилися марними. Полювання до нас так і не догналося. День стікав з кришталевого склепіння небес синім і сліпучо-білим, гуснув спекотним золотом на верхівках пагорбів, імлився пахкою прохолодою попід деревами і в заглибинах підточеного річкою берега біля самої води. Правда, небезпека поспілкуватися із розпаленими хижою гонитвою молодиками підійшла була зовсім близько. Сонце вже перевалило за верхівку дня, коли до нас прибіг довгоногий, плямистий пес. Альтеада зойкнула й подалася, про всяк випадок, ближче до води, але я люблю собак, вони щирі, навіть коли злі. Я віддала хортові риб’ячі кістки, піля чого він дозволив себе погладити по холеній, чорно-білій спині. Зрештою, обтрусився від піску, а заразом і від моїх рук, та й подався, звідки прийшов. Хороший песик, миролюбний, філософський, я б сказала, песик: замість звіра гнати, прийшов тихенько, під’їв біля чужого вогнища. А я така, що годувала б усіх хортів на світі! Сама б не їла, я безсмертна, мені не вадить, а хортів би годувала, аби звірів не гнали, аби тієї лютої радості не було — уполювати. Але ж не хорти полюють, люди. А над людьми моєї влади нема. Вони з моїх рук риб’ячих кісток не їстимуть.

Альтеада, бочком, поза чагарями, повернулася до насидженої галявини:

— Страшне! Ач, яка пащека!

— Посоромилася б! Німфа, смертного створіння боїться!

— Та вони усі, смертні, ніби зі смерті зроблені. Не люблю.

Вона аж босою ногою від обурення притупнула.

Марсій

Коли сонце почало знехотя зіслизати до обрію за розлогими водами Альтея та сосновими лісами на лівому його березі, я заплела волосся й взяла на плече плаща.

— Куди це ти проти ночі? — забурчала Альтеада.

— Схожу до Марсія.

— Ну, ви гляньте на цю скажену! У те жахіття, сама, вже в сутінках. Та ти туди вже поночі дійдеш! А там? А звідти?

Вона сплескувала руками і квохтала, аж поки я показала їй чималаго дрючка, що зазвичай брала в дорогу.

— Та йди ти куди хочеш! — відскочила вона, і я пішла.

З Марсієм пішло моє дитинство. Скільки себе пам’ятала, він був. Прийшов звідкись із півдня, де ще тепліше, ніж тут. Вечорами та в дощові дні кутався у велику білу козячу шкуру. Бороду й волосся, а також хутро на ногах, мав такі самі дрібно кучеряві, білясті, як та шкура, а очі сині. У фавна сині очі — дивина, весь їхній рід кароокий та чорнявий. Може тому Марсієві очі й видавалися такими яскравими, що аж по ночах мені снились, як він грає на свою сирінґу й мружиться проти вранішнього сонця. Мати застерігала мене від фавнів загалом і від Марсія зокрема. Дурно. Я не любила Марсія, як дівчина любить чоловіка, та й він, здається, не жадав мовчазної юної богині, оточений веселими, товариськими німфами. Я приходила слухати його мелодії не з цікавості до музиканта, навіть не з любові до музики, а з якоїсь невимовленої спраги спокою. Його прохолодна печерка біля струмка, його козяча шкура, що пахла не козами, а травами, що їх Марсій сушив, аби пити гарячі узвари взимку та пригощати мандрівників, — усе те давало мені тверду землю під ноги, пускало у світ, який я так любила і який вперто відчужував мене. Боги завжди нагадували мені дітей, що зазирають всередину іграшкового будиночка. Будиночок страшенно затишний, але замалий для своїх господарів. Туди неможливо увійти. Слухаючи Марсієву сирінґу, я зменшувалась до прийнятних розмірів і земля, якою володіла, робилася моєю насправді.

Я проґавила ту хвилину, коли дурноголові німфи намовили Марсія, з його сирінґою, кинути виклик Золотому олімпійському естетові Аполону. Якогось дня прийшла і застала коло печерки усіх дев’ятьох Аполонових супутниць, обвішаних такою кількістю прозорих шарфів та різнобарвних стрічок, що вистачило б збагатити якогось людського торгівця, а може й кількох. Трохи віддалік, за деревами, знишкли присоромлені, напівголі німфи-деревійки. Марсій звично сидів на пеньку, високо закинувши одну кудлату ногу на іншу. День був ясний та прохолодний, біла шкура вкривала фавнові плечі. Аполон стояв посеред відкритого місця, облитий сонячним промінням і вбраний у короткий білий хітон, яким грав пронизливий вітер. Я виросла не на Олімпі, то ж перед олімпійцями завжди почувалася ніяково. Відступила за дерева, приєдналася до дріад.

Було б не відступати. Було б стояти поруч золотого лірника, аби не пропустити миті, колі він, сп’янілий від оплесків і дівочого вереску, кинув ліру і зірвав з плеча лук, майже одночасно накладаючи стрілу на тятиву. Я кинулася з лісу так швидко, як могла, але стріла швидша.

То не правда, що Аполон здер з переможеного Марсія шкіру. Він лише гидливо підчепив двома пальцями козячу шкуру з плечей вбитого й повісив на гілці перед печерою, сказавши:

— Бувай, козлику!

Марсія ховали ми з Альтеадою, і багаття склали, і тіло на нього підняли. Я дала фавнові в мертві руки його сирінґу. Розвівши солодкого вина водою з Марсієва струмка, ми випили, щоб нашим душам було легше тут, а його душі там. Альтеада схлипнула, втерла носа і похмуро попросила:

— Розкажи смішне.

Тут у мене всередині щось почало стискатися, щось біле, сине, пахке, співуче. Стискалося й стискалося, доки стало малим, вагомим камінцем, що охайно ліг на горло. Не зовсім перетис, лишень відчувався на кожному вдихові.

— А хочеш покажу смішне? — спитала я й дістала з торбинки власну сирінґу, роблену Марсієм. Я заграла так зненацька, що Альтеада аж підскочила. Хотіла схопити мене за руку, мовляв, не годиться тут і зараз такої веселої, але заклякла, біла, ніби кригою схоплена. Козяча шкура перед печеркою танцювала під мій награш, хвацько вимахуючи дертими кутами й притакуючи порожньою рогатою головою.

— Ц-це ти? — затинаючись, вимовила Альтеада, — Навіщо?

Я не могла пояснити, навіщо. Це було моторошно й страшенно боляче, але так буде й надалі. Марсієва козяча шкура танцюватиме на кожен звук сирінґи чи пастушої сопілки, висітиме тут і танцюватиме довіку.

Відтоді Альтеада мене трохи боїться. Вона усвідомила, що я богиня й це стало ще одним моїм горем у день Марсієвої смерті.

Щоправда, Альтеада легко забуває, а надто лихе. Ось, вона вже й каже мені: «У те жахіття, проти ночі?», не згадавши, що жахіття те створила я.

Я дуже люблю ходити цим лісом у сутінках, коли дерева напливають на тебе із м’якої, безмежної синяви, а потім відпливають, щоб злитися із потаємним, принишклим мороком позаду. Той морок, сповнений внутрішнього життя, пружний і високий, мов хвиля, підхоплює тебе під спину і несе, несе, крізь напливання дерев, аж доки виносить на знайому полянку, де заспано, ніби дитина, белькоче малий струмок.

— Привіт, Марсію! — охайній купці каміння над фавновим попелом.

— Привіт, козлику! — шкурі перед входом. Жодної відповіді, жодного руху. Сьогодні я не в настрої грати, отож, так воно й лишиться, каміння мовчатиме, шкура висітиме, ніч надходитиме повільно й сумирно.

Ні, здається, буде якось інакше. Тінь, темний обрис, нерухоме очікування. Чого? Мене? Мені не на користь довга дружба із Альтеадою, роблюся полохливою, наче німфа. Ще мить — і кинуся назад, до лісу, навмання, захлинаючися різким, холодним жахом, назад, у рятівну, непролазну гущавину.

Стріла на тятиві. Сині очі мружаться проти сонця, проти інших синіх очей, переможних і гидливих.

Може, це Аполон ніяк не вгамується, прийшов плюнути на могилу суперника?

— Хто ти?

Виступаю з густої тіні під деревами у голу, безпритульну, підзоряну ніч. Тінь. Ледь помітний порух великої голови:

— Здрастуй, богине! Прийшов до твого вівтаря вночі, бо вдень маю занадто колпоту.

— Тут немає мого вівтаря.

— То й добре, не буду морочитись із урочистим піднесенням, просто, віддам тобі в руки.

— Що?

— Дарунок.

— Завіщо дарунок?

Мені водночас моторошно й цікаво. Дивне відчуття безпеки. Від Марсія, від звуглених кісток під камінням, від почорнілої на дощах козячої шкури. Зі мною тут нічого не може статися. Але жах не минає. Не тут, не зараз, не за себе. Він ніби жив у мені завжди, притлумлений і засипаний згори цілою купою вражень, міркувань, мрій. Стою, мене протинають зорі. Всі вони — хтось, зганьблені красуні, загиблі герої, блукальці-чудовиська, яким не знайшлося місця ані на землі, ані під землею.

— Завіщо дарунок?

— Афродита може дати людині пристрасть, Гера затишок, Аполон славу, Гермес багатство, Зевс владу. Хоча кожен з них може дати те саме, що інші, тільки різними шляхами, і всі вони надто жадібні на дарунки. А я бідний, тому прийшов до твого вівтаря, у ці хащі. Дай мені щастя.

— Тут немає мого вівтаря, чоловіче!

— То й добре. Дай мені щастя, а я віддам тобі дарунок.

«Забирай свій дарунок і йди звідси!», — хочу я сказати цьому божевільному, але не кажу. Чому не кажу? Бо думаю. А думаю я смішне, хоч біжи та Альтеаді розказуй! Думаю я таке: «Гера може дати затишок, Аполон славу, Посейдон безпеку на морях. А що можу дати я? Я, пробачте, богиня чого?»

— То як? — питає нічний прочанин. Не робить руху підійти до мене. Стоїть віддалік.

— Хто ти?

Нарешті поворухнувся, так, ніби опустив щось на траву:

— Гаразд, більше не попрошу. А дарунок візьми, він від щирого.

Кроки, м’які, шурхітливі, трава висока. Може, вона цілюща? Марсій вже ніколи не сушитиме її. Може вона… Це Асклепій розуміється на травах, а я…

Пішов. Потонув у лісі по той бік галявини. Тихо. Небо вкривається білим, непрозорим світлом, ніби кригою. По чорних нерухомих гілках підіймається повний місяць. Тепер добре видно і Марсієву могилу, і шкуру, й чорну дірку печери, й усю галявину перед нею. Серед розлогих лопухів та шляхетної, різьбленої папороті сидить велике, чорне щеня. Там-таки й сидить, де заброда лишив його. Здоровецький буде псюра, коли виросте. Позіхнуло, в роті жодного зуба. Молоком поїти треба. І м’яким сиром годувати. Серед ночі скавчатиме, як зголодніє. Очі уважні. Вуха ще напівобвислі. Ще позіхнуло. Ох і паща! Жертиме, як ціла псарня. Розвернутися й піти. Чабани підберуть. Чи не підберуть? Чорне, на лихому місці. Хвіст, товстий, на кінчику загнутий, ніби гак копченину вішати. Туди-сюди, між лопухом і папороттю, сюди-туди. Очі уважні, не змигнуть. То це він мені — хвостом!

— Ходім, Дарчику! Чи тебе, здоровило таке, на руках нести?

Він звівся на міцні, кошлаті лапи, обтрусився від холодної вечірньої роси й поволеньки, хитаючись круглим вгодованим тілом, рушив за мною. Голову дер високо, аби не загубити мене у височенних бур’янах, над якими ледь вистромлювався тупий і чорний його ніс.

Коли я повернулася, Альтеада вже спала. Я з’їла кілька яблук, лишених дівчатами на білому пласкому камені, що правив їй за вівтар, і теж вмостилася ночувати серед пружних гілок старезної верби над самою водою. Альтеада завжди пророчить, що якось я звалюся уві сні в воду, але мені подобається спати на деревах. Вони заколисують мене, навіюють живий, зітхальний, шепіткий спокій. Пес відшукав сухе місце при корінні верби, там, де вона криво випиналася з невисокого берега в бік річки, і скрутився чорним товстим бубликом, раз-позраз позираючи вгору, на мене.

Альтей

Вранці я почула все, і про швендяння опівночі, і про балачки із темними забродами, і про чорних псів, підібраних на лихім місці. Все те Альтеада промовляла ще лежачи, однією рукою махаючи на мене, а другою підпираючи розпатлану голову. Чорний хвіст, гачок для копченини, туди-сюди широкий рожевий язик — лизь! Альтеада спочатку відсахнулася, потім розсміялася, втираючи долонею обслинявлений ніс:

— Йди вже од мене, псятиною тепер смердітиму! Забери його! Тобі подаровано, най тебе й обмусолює! Ну, забери!

Я показала Дарові кулака, і той, із дивовижною кмітливістю, відчепився від німфи.

Дочекалися, поки сонце зігріло прибережний пісок і від світлого дна до самої поверхні наповнило рухливу воду виткими золотими блискітками. Поплавали. Вилізли.

— Меду хочу, — каже Альтеада й настирливо дивиться на мене. Нема чого витріщатися. І так зрозуміло: бджільництвом знову займатимусь я. Альтеада, до усіх інших своїх «чеснот», боїться комах.

Сталося, як гадалося. Меду вистачило рівно на саму Альтеаду, мене вкусило дві бджоли. Я не стала їх ні на що перетворювати, бо куди вже гірше: важко й безперервно працювати, аби майже всі плоди тієї праці зжерли величезні жадібні паразити.

Опівдні я знову заплела волосся і взялася за плащ.

— Ну, куди це знову? Зовсім від дому відбилася! — зарепетувала Альтеада. Дім… Мені хотілося її спитати: «Де мій дім?» — але зовсім не хотілося образити. Я виросла на березі її річки. Моя мати часто навідувала нас із щедрими дарунками та різними оповідками. Саме від матері я успадкувала жагу подорожей, але мене, на відміну від неї, не цікавлять ані любовні пригоди, ані нові шанувальники та жертвувачі. Я люблю спостерігати, не втручаючись. Може, це тому, що я богиня не знати чого? Та я, вже вкотре, притлумила цю думку, заронену нічним божевільним. Дім — це обмежений простір, де тобі вільніше, ніж у найбільших степах, лісах чи морях. Я не маю дому. Я вільна, доки йду. Те, що я неодмінно вертаюся на берег Альтеади-Арітуси, лише звичка. Я звикла до Альтеадиного квохтання, до раптових нападів її чорної туги, до материних гостин. Я вертаюся до живих істот, а не до місця. Бувши самотня, я мандрувала б вічно.

Я йшла, оминаючи села, уникаючи зустрічей з мандрівниками, мисливцями та чабанами. Самотня дівчина серед лісу чи поля викликає у смертних або зайві питання, або зайві бажання. Мені особисто простіше оббігти смертних десятою дорогою, аніж потім карати за нешанобливі дії.

З воріт невеличкого містечка виходив загін вояків: трійко бойових колісниць, із півсотні важко озброєних піхотинців і зо два десятки лучників. Здається, то було все військо міста, і рушало воно здобувати славу у сварці з якимись сусідами. На стінах стояли озброєні однорукі та кульгаві ветерани, що їх лишили сяк-так захищати місто. Вони заздрісно проводили очима молодших та здоровіших, у яких все ще було попереду — і рани, і полон, і каліцтва. Жінки затуляли обличчя тонкими покривалами, ховаючи чи-то сльози від своїх героїв, чи-то ніжну шкіру міщанок від пекучого сонця. Уся сцена чомусь видалася мені відразливою. Я відвернулася і з подивом завважила вираз гидливості на обличчі високого юнака, що спостерігав здалеку, так само як я. Він стояв, схрестивши на грудях красиві смагляві руки й обхопивши себе довгими пальцями за плечі, ніби його морозило серед цього спекотного дня. Коротка пурпурова одіж дуже пасувала до легкої золотавої засмаги і до блискучих червонясто-каштанових кучерів. Я придивилась уважніше й аж позадкувала з остраху і несподіванки. Помилитися неможливо. На будь-якому, навіть зовсім незнайомому обличчі не можна не впізнати бездонні, безжальні та безтурботні блакитні олімпійські очі. Хто ж іще міг стояти отут, споглядаючи мале, пихате військо, готове до дрібного, кривавого загарбання? Арей скривив губи й усім виглядом показав, що не збирається до мене підходити. Я відповіла тим самим. Більше ми одне на одного не дивилися. Ото вже не думала, що вперше побачу страшного Арея простісінько на кізяками вкритій дорозі, коло задрипаного містечка.

Був і ще один споглядач цієї малозначущої сцени: жінка удовиної зовнішності, у темних покривалах по самі очі, тьмяні, без погляду. Чи втратила чоловіка, мо разом і з синами, на попередній славній війні, чи віщунка і знає кінець оцієї? Хоч не треба бути піфією, аби відчувати в гівні запах гівна. Жінка постояла, аж доки вляглася курява за хлопчиками-геройчиками, й пішла геть від міста, проте не в мій бік і не в Ареїв.

День плинув повільно, як усі дні влітку. Я йшла не втомлюючися, адже безсмертна. Певно сказати, куди прямую, не взялася б. Трохи непокоїлася, чи нагодує Альтеада Дарчика, та вдача у псяти — нівроку, зголодніє, нагадає тій дурисвітці сам. Більших приводів турбуватися я не мала, ото ж брела, як брелося, аж доки спинилася на високому березі Альтея. Скільки себе пам’ятаю, завжди чомусь виходила до Альтея на заході сонця. Може, відчувала якусь найглибшу суть ріки та її володаря. Прохолодне золото. Ніби тече, ніби розпечене, а торкнешся — прохолодне, із чемною, поверховою привітністю торкається твоїх рук, а що там, в глибині? Потонути, аби зазирнути. Та я ніколи не тонула в Альтеєві. Я спускалася з високого берегу, міцно чіпляючись за гнучкі, жовті гілки верболозу, й сідала роздивлятися свого відбитка у широкій, лінькуватій воді. Сіла й зараз. Коли рухливе тло, на якому погойдувався мій відбиток, зробилося червонястим, і перший прохолодний вітерець провістив наближення сутінків, поруч мого розпливчастого силуету на воді з’явився інший. Ніби золото на золоті, ніби примхливий порух самої течії, одночасно над рікою і в ній, і з-під неї, з самого далекого дна. Альтей сів, як завжди, разом легко й плинно, ніби тіло його перетекло з одного стану в інший. На золотавій голові похитувався великий вінок з латаття. Лежав так низько на чолі, аж трохи очей не затуляв. Альтей дивився з-під нього, очі його були гіркі й жовті, мов дві квітки латаття:

— Розглядаєш ся?

— Та ні, просто хвилі пасу. Вони в тебе гладкі, як корови.

— Теж мені, похвалила? Що, такі незграбні?

— До чого тут незграбні? Кажу — гладкі, кажу — спокій навіюють.

— Давно не була? Закохалася, забула дурні теревені з недоумкуватим водяником?

— Закохаєшся тут! Всі вивойовуються, хто як знає. Хоч би одне одухотворене обличчя!

— Одухотворене?!

Він пирснув і аж рота руками затис:

— Ти головом ся об тверде не приклала? Та ж поглянь на них — самі тобі взірці! Один одухотвореніш за іншого! Як не ліру лоскоче, так хоч каменюку яку долотом колупа, як оно Гефест! Всі митці! Всі «сотворяють»! Усі духом підносяться! Вибирай, хто там вище за інших свою дупу підніс!

— А чого ти кричиш?

Він незвично різко підніс руку до обличчя й прикусив зубами долоню. Потримав трохи, відняв. Глибокі білі сліди продушилися у м’якій шкірі:

— Погано мені. Зірватися боюсь. Я глянула на нього з острахом. Альтей — це тобі не Альтеада. Якщо його якогось дня від дна відірве, тут рибацькими човниками не обійдешся, тут чималий шмат Еллади в море змиє.

— Не бери дурного в голову.

— Та ж я й не беру! Така вже ж вона легка, скоро відсохне, ніби в маку на городі. Пробач.

Він поглянув на мене гірко, різко, жовто. Латаття. Захотілося здерти з нього той вінок, струснути за плечі: «Не смій!» Захотілося закричати: «Не смій любити Аполона! Він вбив Марсія! Він вбиває задля втіхи й бреше у своїх життєствердних гімнах! Ба ні! Не бреше. Він стверджує життя. Своє!»

Мені хотілося кричати, але натомість я погладила Альтея по руці:

— Якось воно буде.

Він знизав плечима:

— Буде? У безсмертних немає майбутнього. Ти ще не зрозуміла? Так, ти надто молода. Завтра є лише в тих, у кого його може й не бути. Коли завтра гарантоване, воно перетворюється на нескінченне сьогодні. Навіщо ти так міцно стягуєш волосся? Пусти хоч пасмочко, тут о, по скроні.

Він чутливими обережними пальцями вивільнив пасмо з моєї зачіски. Альтеада би віддала будь-що, аби він торкнувся її, грав її волоссям, бодай дивився на неї! Але він пестить моє волосся, бо досі держе за дитину. А любить Аполона. Без відповіді, глухо й затято, зневажаючи себе, ненавидячи Олімп.

— Хочеш, розкажу смішне? Мені собаку подарували. Якийсь пришелепа вночі в лісі перестрів і, замість про красу мою неземну торочити та ганебні наміри плекати, псюру подарував. Чорне таке, поки мале, але буде величезне, як левисько!

— І що робитимеш?

— Сідельце зшию, верхи їздитиму. Кажу ж тобі, здоровуцьке. Чотири зуби в роті, а вже на руки не підіймеш.

Альтей дивився на воду, що вже почала темнішати. Я одягла плаща й застібнула на грудях.

— Знаєш що?

Він відірвав погляд від ріки, але спрямував не на мене, а кудись вище, туди, де прохолодний, синявий ліс погойдував перші, скрижанілі від власної величі, зорі:

— Прожени того пса.

— Як то — прожени? Воно ж зовсім мале!

— Занеси десь і місце забудь.

— Чому?

— Бо твоя мати, народивши, обмила тебе у моїй воді. Бо я так кажу.

— От що, Альтею, — я піднялася, плащ за моєю спиною, підхоплений різким нічним вітром, кілька разів оглушливо ляснув, — твоя вода була хорошим початком, та я давно вже була немовлям. Я розумію мову, отож розраховую на пораду й пояснення, а не на те, аби мене совали з місця на місце, відбирали з рота каку, сповивали й колисали, хочу я спати, чи ні. Якщо хочеш попередити чи застерегти мене, — кажи, а ні, — то й ні.

Він знову задивився на хвилі, що тепер повільно котилися, ніби точені з обсидіану:

— Ні, богине.

І згодом, коли я вже відійшла від берега, зовсім тихо:

— Ні.

Небо повільно оберталося над моєю головою, чорні ліси, звично й зручно підпирали спину, я йшла, вдихаючи ніч так легко й спрагло, як не вдихала жоден найкращий день. Одної миті щось вгледілось мені між двох величезних дубів, ніби темний, зсутулений силует, але одразу зникло. Альтеада вже, мабуть, казиться від хвилювання. Прийду, вибачусь і пообіцяю більше не сновигати по ночах.

Вдруге я побачила темний силует на одній з галявин. Мій попутник, точніше попутниця, більше не ховалася в тінь. Вона стояла, щільно загорнувшись у темні покривала, самі очі горіли з-під них. Так, тепер вони не відштовхували світ своєю тьмяною байдужістю, а саме горіли темним, глибоким полум’ям люті й нетерпіння. Мені зробилося якось не дуже. Подумалося, чи досить швидко я бігаю. Істота з такими очима не могла бути ані смертною, ані пристаркуватою німфою-деревійкою. Те, що істота виглядала саме жінкою чомусь налякало мене більше, ніж якби я зустріла серед лісу лютого бородатого велетня. Я заклякла, не рухалася й вона. Мить, легкий шурхіт, і покривало ковзнуло з її голови. Я побачила при зірках і місяці тонке виснажене обличчя з величезними чорними очима й пряме, сиве волосся, розсипане по зсутулених плечах. Люте полум’я і далі волало про своє, невигойне, у глибині зіниць, але жінка вже не видавалася страшною, лише сповненою густого, концентрованого відчаю, такого концентрованого, що він робив важкою, непрозорою її невеличку фігуру.

— Тобі від мене чогось треба?

Вона похитала сивою головою, не відводячи від мене очей, потім видобула щось із важких складок своєї одежі й простягла мені у кістлявих, дуже білих пальцях. Що робити, було незрозуміло. Теж похитати головою, відмовляючись? Просто піти, без жодних знаків? Перш, ніж я встигла перебрати усі можливі варіанти, невеличка постать зробила кілька стрімких кроків до мене, звелася навшпиньки й одягла мені щось на голову. Я відсахнулася, але жінка вже знов закутала голову і сховала руки під просторий темний плащ. По тому вона пішла, так само горблячись і темніючи на тлі нічних дерев. Я підвела руки і обережно помацала голову. Під пальцями було щось холодне, металеве. Я зняла, почала роздивлятися. То була срібна діадема такої краси, про яку ми, у нашому глухому, дикому кутку, і подумати не могли б. Химерне плетиво ланцюжків, де кожна ланка вкрита дрібним сяйливим візерунком. Спереду, над чолом, дві левиці тримають пласке срібне коло, а на ньому, у вузькій заглибині, сидить довгий темно-блакитний камінь, вертикально, ніби зіниця в оці хижака. Саме коло теж вкрите візерунками, серед яких мені вдалося розгледіти дивовижні гострі крила й тонкі, нагострені серпи. Чудна думка тієї миті встрелила мені в голову: десь треба знайти сховок, аби Альтеада не побачила тієї цяцьки. Не хочу розповідати їй про зустріч із моторошною жінкою. Треба комусь розповісти, когось розпитати, але не Альтеаду, не матір і не Альтея.

Я була певна, що моя розкішнозада подружка давно спить. Попри всі квохтання і хвилювання, засинала вона завжди швидко та міцно. Тому, завваживши багаття на березі коло рідної верби, я без жартів занепокоїлася. Наддавши кроку, за хвильку була вже там. Альтеада сиділа, підібгавши коліна до підборіддя і обхопивши руками. До її стегна притиснувсь Дарчик і світив круглими очиськами у темряву. Обоє мали якийсь прибитий вигляд.

— Чого це вас ніби мішком з-за рогу прибили?

Німфа ворухнулася, змигнула, наче до того спала із широко розплющеними очима:

— До тебе тут приходили.

— Хто?

Я спитала без цікавості. Надто вже не сподобалося мені дивне Альтеадине заціпеніння.

— Ти, знаєш що?

Вона підвелася і постала переді мною, гарна, пишна, дуже серйозна:

— Ти більше не лишай нас уночі. Ти ж богиня.

Нерви мої здали:

— Хто? Хто до мене приходив, Альтеадо?!

Вона зітхнула й погладила псячу морду, що безпорадно тицьнулася ії до руки:

— Арей. До тебе приходив Арей, мала. Чемний такий, руки в річці помив, від крові, собаку погладив, за клопіт вибачився. Просив тобі переказати, що, може, ще зайде.

— Альтеадонько! Жах на жасі їде, жахом поганяє! Яку кров, з яких рук?

Тут я пригадала сміху варте воїнство, що виходило з містечка, й гидливе лице юнака у пурпурі, і більше не питала в Альтеади, що за кров. Натомість прийшло геть інше питання: з якого доброго дива Арей ломонувся просто з поля бою на наш тихий бережечок? Що таке він надумав мені сказати?

Дарчик отримав свою порцію ніжності від Альтеади і, нарешті, звернув увагу на свою законну господиню, підійшов, задер чорного носа, позіхнув, довго і з підвивом.

— Спати! — рішуче скомандувала я й раптом відчула, що більше ніколи не лишу їх самих на ніч. Ніколи.

Спалося мені геть погано. Падала в воду срібна діадема, річка вкривалася чорною кригою і розвалювалася мертвими, звугленими шматками. Плакало цуценя, якого я не могла відшукати в лісі. Грав хтось на пастушу сирінґу, і я знала, що він награє собі смерть, але, так само як собачати, не могла відшукати і врятувати його. Нарешті прийшов Арей і простяг мені закривавлені руки, повні жовтих і мокрих квітів латаття. На цьому місці я прокинулася від того, що плачу.

На щастя, плакала я тихо й не збудила Альтеади чи пса. Ледь починало жевріти світання. Повітря пахло росою й небом. Вербові гілки, чи не вперше за все життя, намуляли мені ребра. Чи його сітку сплести, як ті, у яких сплять деревійки? Чи просто дрихнути менше, аби ребра не відлежувати. Туго стягаючи волосся на маківці двома дерев’яними гребенями, згадала Альтея. «Хоч одне пасмочко!» Не буде вам жодного пасмочка. Моє обличчя, потемніле від сонця незгірш, ніж у смертних селянок, не потребує прикрас. Мені байдуже. Я не Афродита! А хто я? Ох, зустріти б та упізнати того нічного прочанина! Було б йому щастя, мало б не здалося!

Мати

Того дня Арей не з’явився, не з’явився і наступного, і за тиждень. Кілька ночей поспіль мені верзлися кошмари подібні до того першого, потім я взагалі перестала спати, за кожним кущем чаїлися шаленоокі тітки, фаланги криваворуких зарізяк лунко тупали у темряві, кудлаті незнайомці наближалися зусібіч, тягнучи у брудних мішках чорних курей, гусей, котів та підсвинків. На сьому чи восьму ніч мій страх так виріс і оскаженів, що пожер сам себе. І його не стало. Я заплющила очі ввечері й розплющила вранці, бадьора, спокійна, життєрадісна. Узявши свою сирінґу, я пішла до двох старезних братів-козопасів. Вони ні про що мене не питали, просто раділи, що я пильную худобу й награю веселих пісеньок. Це давало перепочинок їхнім хворим ногам та їхнім переповненим спогадами душам.

Свого слова я дотримувала і щовечора, тільки-но сонце починало хилитися на захід, поспішала додому, тобто на берег до нашого багаття. Так було і тепер. Попрощалася зі старими, не відмовилася від сиру в чистій полотнині, і подалася ходженою-переходженою стежкою через пагорби до ріки. Тут-таки мене і стріла мати. Добре, що старий Костянтинос, молодший із двох, не поплентався мене проводити. Є у нього така звичка: чапа у своїх розтоптаних сандалях, ціпком у землю стука раз-позраз і казок мені розповідає, та все про богів, про богинь, як вони там угорі між собою любляться та чубряться. Ні, справді, добре, що несила йому було того вечора, надто задушливо, а то була б винна у наглому сконі бідолашного дідка. Чотири смарагдово-зелені ящірки, кожна завбільшки з високого бойового коня, несли, не торкаючи трави на вершинах пагорбів, зелено-золоту колісницю, усю обвішану стрічками та прозорими покривалами. Правила потворами огрядна темнокоса красуня, вбрана також у зелене та золоте.

— Ма, ну, не можна якось делікатніше? Люди ж!

Вона притримала віжки й четвірка м’яко приземлилася переді мною:

— Чого б се мала критися? Най мають що дітям розповісти!

Я зітхнула. Чого сперечатися, її однаково не перепреш.

— Тебе хочуть бачити на Олімпі.

Я, як стояла, так мені захотілося коріння пустити, глибоко, глибоко, аби не видерли.

— Ти чого? Гайда, гайда! Альтеада вже всі твої шати наготувала, зараз міряти будемо.

— Та провалився б він! — рявкнула я раптово, навіть для себе. Але матінку було тяжко збити із надуманого:

— Геть здичавіла. Корись моїй волі й мовчи, бо як здійму батога, то до наступного року сісти не зможеш!

Я зітхнула ще раз. Мати ніколи мене не била, але так оглушливо й багатослівно соромила, що простіше було скоритися, ніж переслухати те все.

Альтеада, і справді, розвішала по всіх гілках пеплоси, хітони. плащі та покривала. Де його в мене стільки взялося, того шмаття? Мати ходила й прискіпувалася:

— Закоротке, заяскраве, ношене, селянське.

Альтеада скрушно притакувала головою, а я википала, відчуваючи, що підіймуся на Олімп уже невагомою парою, яку неможливо вловити жодною ганчіркою.

Зрештою, я припинила обговорення та зауваги, вибравши білий пеплос і посріблені сандалі з тонкими щільно переплетеними ремінцями.

— Яка краса! — вискнула Альтеада, та одразу ж боязко зиркнула на матір.

— Стерпно, — зронила та. Я дивилася на себе у велике бронзове дзеркало, привезене на зеленій колісниці, й думала, чому обрала саме це. Чи не тому, що вбрання ідеально пасує до срібної діадеми, подарунку мовчазної жінки? Хоч діадему ту було надійно заховано поміж коріння старої верби й діставати її звідти я не збиралася.

Звідкись від води прибіг мокрий і радісний Дарчик, зібрався стрибонути мені на коліна товстими передніми лапами. Альтеада прудко перейняла його. Материні брови поповзли вгору.

— Що це?

— Наш песик, — відповіла Альтеада, переймаючи на себе частку божого гніву.

— Це мій собака, — сказала я, повертаючись до дзеркала спиною. Мати подивилася на моє рішуче обличчя і знизала плечима:

— Побачу бодай одну лапу на покривалах — сама втоплю!

І це була неправда. Попри всю пиху і дратівливість, мати любила живе, особливо малюків, божі вони, людські чи звірячі. Відчувши це, Дарчик підкотився до неї і звично задер чорного носа, розглядаючи велику цікавинку, зелену, пахучу, ніби величезний букет. Мати не витримала, присіла, почала турсучити кудлатий загривок, зазирати у круглі очиська:

— Де ти його взяла?

— В лісі підібрала.

— Якесь воно…

Не договорила, махнула рукою:

— Сиру свіжого більше давай. Оно, вже задня лапа вбік вивертається. Ще виросте калікою. Цуцам треба свіжого сиру, побільше.

Мені язик свербів перепитати: «Яке воно? Ну, яке? Чому Альтей порадив прогнати його?» Але я не хотіла ані зізнаватися при Альтеаді, що навідувала Альтея, ані переказувати матері його слова щодо Дарчика.

Коли матуся відбула на своїй колісниці, коли стих у далині плескіт зелених крил її четвірки, коли Альтеада заснула, згорнувшись великим бубликом на траві під шипшиною, я дістала із заглибини у вербовому корінні діадему й задумливо прилаштувала собі на чоло. Я все ще була у вибраному пеплосі й сандалях, отже стала над спокійною Альтеадиною водою й довго дивилася на себе. Звичайно, Альтеада-Арітуса зараз не казилася, а текла повільно, та все-одно текла, і раптом я відчула, як рух темної, прохолодної води іде крізь мене, а може, навіть, не води. Крізь мене текли дерева на березі, зорі над землею, рибацькі хижі, яких я не бачила. Вони стояли вище за течією Альтеади, далеко, але вода підхоплювала їхні відбитки й несла вниз, до мене, крізь мене. І двоє закоханих, що купаються в нічній річці, розсипаючи зелені іскри сяйливої води, і вовки, що вийшли з лісу напитися ще далі, ще вище за течією… І не лише те, що у воді, — те, що в повітрі — теж: далеке багаття, важкий помах совиних крил, погойдування соснових лап, зовсім чорних о цій порі, оленятко, що здригається уві сні й міцніше притискається до плямистого материного боку… Ніч текла крізь мене, усіма своїми голосами та порухами, усіма страхами, бажаннями й надіями наступного дня.

Сива чорноока жінка стояла, спершися на старечий ціпок. У її очах більше не було ні люті, ні жаги. Вона плакала. Я кинулася до неї, забувши про вузький пеплос, ледь не впала. Вона простягла білі, кістляві руки й підтримала мене.

— Поясни мені! Будь ласка, поясни мені!

Вона облизнула сльозу, яка щойно закотилась їй у кутик рота і посміхнулася:

— Ніхто, нікому, нічого не може пояснити. Ми всі йдемо у темряві, але марне світити смолоскипи чи гукати один одного. Темрява у кожного своя.

Вона так посміхалася крізь сльози, так дивилася на мене знизу вгору, що я ні про що не змогла спитати. Тоді вона пішла.

Я зняла діадему з неприємним здогадом, що зараз усе припиниться. Ніч більше не тектиме крізь мене, навпаки, я стану її часткою, як раніше, малою і розгубленою. Та прикраса вже давно лежала у сховку, а я далі чула й відчувала плин прохолодного, нічного часу всередині себе.

Наступного дня мати по мене не приїхала. За три дні залетіла на хвильку вісниця Ірида і сповістила, що божі посиденьки відкладено. Аполон і Артеміс влаштували криваву стрілянину у якомусь царському палаці і тепер вигрібали за це у тісному сімейному колі. Я не любила ані Аполона, ані його навіженої сестри. Сам факт, що вони понищили десятки зо два смертних, мене не здивував, а перспектива побути віддалік Олімпу ще тиждень чи два, навіть потішила. Проте на серці зробилося важко. Надто крові. Згадався вередливий тон Альтеади: «Тих смертних всіх ніби зі смерті зроблено!» Неправда. Це ми вділяємо їм повною жменею того, чого не маємо самі. І це нечесно.

Мати з’явилася за місяць. Виглядала дивно, зосереджено і рішуче, ніби не на свято збиралася, а на війну. Мовчки віддала Альтеаді кошики з солодощами та іншими подарунками:

— Вдягайся! — коротко скомандувала мені. Я вдяглася так швидко, як тільки могла, потім, під осудливим материним поглядом, туго стягла волосся.

— Розпусти, це ж на свято!

— Кому свято, а курці смерть.

— Не припиниш отих балачок, взагалі нікуди не поїдеш!

— Балакатиму добу без перерви, аби на той хрін захмарний не потикатися! Ти мене тут кинула з Альтеадою, з Марсієм, з деревійками, я звикла, мені добре! Не руш, бо пошкодуєш!

Вона важко, усією глибиною своїх розкішних грудей, зітхнула й сіла на траву, у святковому, блідо-рожевому хітоні:

— Вже пошкодувала, дитино, але нема на те ради, а є Зевсова воля.

— Як ще воля?

Мені зненацька зробилося зле. Я міцно вхопилася за визолочений бортик материної колісниці.

— Може, ще минеться.

Вона підвелася й розправила хітон:

— Час уже.

Зійшовши на колісницю, озирнулася на мене:

— Тримайся добре. Ти знаєш, я правлю круто, не як Афродита.

Я і раніше літала з нею, але тепер було щось незвичне у м’язах, що нап’ялися під випещеною шкірою, у важкому погляді темних довгастих очей. Дерева пригиналися під колісницею, здавалося, ріки пластались по землі від жаху перед стрімкою, гарячою силою, що летіла за нами і поперед нас.

Тіхе

Я ніколи не бувала на Олімпі. Усі його мешканці, яких я знала, мали звичку часто з’являлися на землі. Тих же, хто не полюбляв усамітнюватись, один чи в парі, десь серед дібров, понад малими річечками, в очі не бачила, тільки різні байки чула. Коли мати, заради докладних оглядин, почала підійматися не прямо, а повільними колами облітаючи її, я зрозуміла, чому олімпійці не надто прагнуть прогулянок земними лісами та луками. По-перше, Олімп виявився величезним, набагато більшим, ніж я могла собі уявити. По-друге, я не вгледіла на ньому жодного безплідного шматка, окрім, хіба що мальовничих білобоких валунів, з-під яких били веселі, прозорі струмки. Решта поверхні священної гори була вкрита буйними лісами, стрімкими, білими від піни гірськими річками, квітучими високими лугами та синіми, глибокими очима гірських озер. Зелені ящери неквапливо працювали крилами аж доки торкнулися лапами просторої галявини, трохи не діставшися вершини. Я панічно роззирнулася на всі боки, очікуючи побачити усе олімпійське товариство, але галявина була порожня. Голоси, сміх, дзвін тонкого золота та срібла кубків долинали згори, з-поза дерев, між якими де-не-де проблискував сліпучий, неходжений сніг. Мене пересмикнуло. Час від часу я домандровувала аж до Беотії і непогано уявляла, яка неприємна штука — сувора зима. Сніг, навіть найчистіший і найсяйливіший, з огляду на мої срібні сандалики, замилування не викликав. Мати кивнула мені, вказуючи кудись праворуч. Я пішла за нею в глибину лісу і скоро ми дісталися широченних кам’яних сходів, що вели вгору. Поки обабіч їжачився сосновий ліс, каміння під ногами було шкарубким, нагадувало необроблений сірий граніт, а скоріше за все, ним і було. Та сосни раптом скінчилися, ніби обірвалися вниз, потужно знесені хвилею лункого, холодного, синього неба. Водночас сірий граніт перейшов у блискучий, гладенький, ніби крига, рожевий мармур. Сніг, не сміючи перетинати шлях божествам, став при сходах замість білих поручнів, виграючи на сонці гострими дрібними діамантами. Щоправда, можна було припустити існування якоїсь олімпійської челяді, яка усю цю красу чистить і густою мітлою мете.

Сніг був, а холоду не було. Не було й тепла, саме відчуття синьої порожнечі вгорі і навколо. Вище нема куди, вище нікого.

Там біла площа, оточена будівлями з лабрадориту, обсидіану, халкідону, мармуру усіх кольорів. Від кількості колон голова йшла обертом. Моду на храми з колонадами та арками вигадали смертні, а оскільки богам будівництво не коштувало жодного труду, окрім бажання, храми полізли на Олімпі, як гриби. Принаймні, так мені казала мати. Обриси священних помешкань, і без того химерні, виламувалися й розпливалися у прозорому плетиві сотень фонтанів, що охоплювали площу свіжим співучим колом. Фонтани мені сподобались. Я люблю воду, якщо тільки вона не солона, і завжди відчуваю її запах і дотик як прояви спокою. Посеред площі колом стояли столи, охоплюючи височенний центральний фонтан. За столами сиділа уся моя вельмишановна рідня, а на головному місці — батько. Борода й волосся такі чорнющі й у таких тугих кучерях, ніби Зевса спочатку головою в смолу вмочили, а потім обличчя обтерли, а кучері навмисне виліпили. І облямовані тим чорнющим сліпучі, блакитні, олімпійські очі, такі, як в Аполона, такі, як в Артеміс, такі, як в Арея.

Ми з матір’ю підійшли й вклонилися. Зевс довго дивився на мене, отримуючи те саме у відповідь. Мені було страшно, але не його гніву. Страшно було, що громовержець отакий: сидить перед повною тарелею смаженини і дивиться на дитину, до якої йому байдуже. Вирішує щось, замішане на байдужості й розрахунку. Цікавість я упіймала в інших очах, праворуч від батька. Теж блакитні, теж олімпійські, тільки у темно-рудих, ніби мідних, віях, і з важким сірим холодом на денці, холодом, що відгонив талою кригою і моторошним скреготом льодоходу. Гера дивилась на мене зацікавлено, навіть приязно. Чи мені здалося? Зевс кивнув і ми посідали за стіл. У матері по ліву руку опинився Гермес, а у мене по праву Атена. Гордочола войовниця глянула на мене впритул і я оніміла від подиву. У цієї чи не найолімпійськішої з усіх олімпійців, улюбленої дочки Зевса, очі були не блакитні. Були вони жовті й гіркі-гіркущі, ніби все латаття світу зібрали в один суцільний килим, та ще додали до нього осіннє листя й жовтий пісковик, потрісканий від вітру та сонця, і саме сонце, що останніми зблисками чіпляється за стіни будівель і верхів’я дерев. Мене так вразили оті очі, що я сиділа й далі неввічливо витріщалася на войовницю. В Атени було важке, квадратове чоло, тонкий ніс і сухі, обвітрені губи. Короткий чорний хітон і коротке біле волосся робили її схожою на юнака. Завваживши мій настирливий погляд, вона не посміхнулась і не обурилась, а трохи нахилилась вперед і звернулася, повз нас із матір’ю, до Гермеса:

— Передай, будь ласка нам яблук. Вони цього року на славу.

Гермес вибрав на ближній тарелі три найбільші яблука і послідовно роздав матері, мені й Атені.

Ми їли й пили, атмосфера поступово робилася невимушеною. Гермес уже обіймав матір за талію, вона червоніла і злегка відпихалася ліктем. Атена, час від часу міцно прикладаючи кулаком об стіл, за щось напосілася на Арея, який долав кубок за кубком просто навпроти неї. Зараз руки у нього були чисті й гарні, такі, як я бачила під містечком. Та щось не давало мені спокою. Мене пасли очима, пасли, мов неслухняне козеня. От лише хто — чабан чи вовк? Я обережно роззирнулася. Зевс і Гера їли виноград з одного грона, Артеміс тихо теревенила їз молоденькою, сором’язливою дівчиною у суцільному золоті та пурпурі, мабуть Гебою, Гефестові вже було досить, він куняв, похиливши голову на велетенську долоню. Решта теж дивилася не на мене. Звідки ж? Раптом я помічаю на закраїні одного з бічних фонтанів — невиразна сіра постать. Дівчинка-підліток у бляклому вбранні із двома тонкими, туго заплетеними косицями сидить, перебирає кольорові камінці, обводить повільним сірим поглядом розкішне свято, раз-по-раз зупиняючись на мені. Я хочу спитати у матері, хто це, але вона продовжує кокетливу битву з Гермесом, я набираюся хоробрості і повертаюся до Атени, та вона, мабуть вкрай розгнівана сваркою з Ареєм, різко підводиться і йде. Я шукаю очима ще бодай одне привітне обличчя, бачу закручені ріжки і скуйовджену бороду Пана, але надто далеко, довелося б кричати. Дурно, дівчинки біля фонтану вже немає.

За якийсь час, Зевс, обважнілий після випитого і з’їденого, підвівся.

— Родино, тут є одна річ, варта обговорення. Оскільки річ приємна, обговорювати її варто саме так, за щедрим столом, у доброму гуморі. Владика Аїд, достойний і могутній, попросив моєї згоди взяти за дружину діву Персефону.

Запала мертва тиша. Лікоть матері, не граючись, вдарив Гермеса під ребра. Мати зробилася білою. як агатова чаша, яку тримала.

— От і подумаємо, чи гідна то буде пара, — вів далі громовержець.

Тиша лунала гучно, мов мечем об щит. Я відірвала погляд, примерзлий до білого материного лиця і обвела очима оту решту, якої навіть в обличчя не впізнавала. Де він? Має бути десь близько до Зевса, усе-таки, рідний брат. Ось Посейдон, сивий, кремезний, лютий без приводу, за означенням. Висока, світлокоса жінка поруч із ним, мабуть, Амфітрита. Далі… В очах мені почало розпливатися від напруги і нетерпіння. Ось. Темно-темно-синє. Я не знаю, якою це фарбою. Вбрання із глибоких сутінків, із вечірньої хмари над степом. Довге, просторе, таке зазвичай носять дуже старі чоловіки, аби приховати тіло, що більше не може вабити. Але голова над цим важким, сутінковим — молода. Чорна, без єдиної сивинки, борода — зовсім коротка, ретельно підстрижена. Очі. Покажи мені свої очі, Аїде! Я мушу побачити твої очі! Але він не підводить погляду. Довгі, дуже чорні брови на мертвотно білому лиці, довгі вії. Дивиться у стіл, вперто.

— Ти б іще військову раду для такого діла зібрав! — дратливо ревнув Посейдон. — Немає іншого клопоту, чиюсь дівку віддавати! Тебе питано, ти й рішай! А мені всяко гаразд, аби з твоєї волі.

Зевс промовисто зітхнув, підперся кулаком, оглянув ще раз усе широко коло родичів:

— Ото і всіх думок?

— А ви дівчини спитайте, — мелодійно, мов флейта, проспівала Гера.

Мій погляд метнувся до неї. Сіра, підтала крига на денці небесної синяви. Посміхається мені.

— Дівчини?

Зевс кліпає очима так, ніби дивину з дивин почув. Потім, не підводячись, усім могутнім торсом розвертається до мене:

— Ну, нехай буде по слову моєї премудрої дружини. Кажи, дівчино.

Мати вчіплюється мені в пальці. Ну, і що я маю зрозуміти з цього панічного жесту: мовчи, кажи, проси, корись? Підводжуся, дуже повільно, виграючи час. Аїд, неосяжна безодня потойбіччя, бездонний Тартар, потвори у нескінченних чорних коридорах. «Взяти за жінку». Навіки. У безсмертних немає завтра. Підведи очі, Аїде! Підведи, сучий сину, бо я тобі зараз відповім, і в матір і в батька, і в теплий кізяк ногою!

— Владико Аїде! — тихо, перелякано, нехай навіть голос трохи тремтить. Тепер підведеш, нікуди не дінешся! Є! Зелені, трохи в сіре, але світлі, ніби прозорі. Вираз? А чи він там є? Пустка, лунка тиша. Довгі вії. Все.

— Владико Аїде, якщо можна, дай мені рік. Мушу попрощатися з усім, що любила, аби полюбити тебе і твої володіння.

Жоден м’яз, жодна риса. Погляд у стіл.

— Рік?

Густі брови Зевса поповзли вгору.

— Ти спитав її! — вихопилася, наче великий птах, мати. — Ти сам її спитав!

— Гаразд.

Я вперше почула голос Аїда, тихий, без відлуння, ніби чимось твердим окутий, затиснутий. Мати сіла і схлипнула. Я стояла, відчуваючи спиною погляд. Я знала, сіра дівчинка з тонкими косицями знову там, перебирає камінці на дні фонтану. Мати вже не кокетувала з Гермесом, але мені ні про що не хотілося її питати, заплакану, розгублену. Їдучи сюди, вона казала: «Може, минеться». Не минулося.

— Коли б у всьому так легко було досягти злагоди!, — зітхнув Зевс і простяг юній Гебі кубок, аби вона його наповнила. Але веселощі відновилися лише поверхово. Так, за столом далі дзвеніли золотом і сріблом, сміялися, теревенили, але я тепер відчувала погляд не лише спиною. Поглядів було багато. Вони втуплювались у мене. ковзали по мені, гостро проштрикували зненацька, вчіплялися намертво. Я нахилилася до матері:

— Тут можна трохи поблукати без супроводу? Це пристойно?

Вона злякано кивнула:

— Може, я з тобою?

Я похитала головою:

— Це буде надто з викликом. Нічого не сталося, молода дівка, налякана і спантеличена несподіваною новиною, сховалася, аби поплакати тихцем. Тільки й того.

Вона знову вчепилася у мої пальці:

— Персефоно, я цього не допущу. Я вблагаю Зевса. Він же колись любив мене! Він твій батько і не може бажати своїй дитині такої долі!

Я погладила її руку:

— Зачекай. Це дуже добре, що я виросла далеко звідси. У мене немає жодної шанобливості до усієї цієї компанії. Вони мені чужі, отже можу все оцінити тверезо. І я не така налякана, якою здаюся 

— Ти схожа на батька.

Вона дивиться на мене з острахом.

— Сумнівна чеснота.

Я підводжуся і нетвердим кроком полишаю головну площу.

Я шукала місця, де бодай трохи могла почутися вдома, тому проминула мармуровий відтинок сходів і вмостилася на широкому, сірому поручні, захищеному від олімпійської вершини густими і довгими сосновими лапами, що розмахнулися трохи не до середини широких сходин, перевісившись через перила. Незрозумілими були кілька речей. Перша: чому Зевс виніс таку звичайну справу, як заручини, на велике обговорення. Тут ціликом правий був Посейдон, чому він має опікуватися долею незнайомої дівки та ще й на великому святі після нелічених кубків міцного? Запідозрити Зевса у надмірному демократизмі чи, ще гірше, у шанобливості до жіночих рішень, було б смішно. Тоді чому? Схоже на те, що він у такий спосіб просто знімає з себе відповідальність за подальший розвиток подій. А яких, власне подій? Ну, погоджуся я вийти за похмурого Аїда — прекрасно. Ну, не погоджуся, тобто збожеволію і накладу на себе руки — буває. Може Зевсові особисто навіть буде від цього якийсь час недобре, батько, все ж-таки, але загалом на олімпійське життя це не вплине ніяк. Чому вони всі так дивилися на мене, а сам Аїд так вперто ховав очі? Чому мати мене не попередила? Чи вона і сама нічого не розуміє, засліплена горем від того, що її дитину збираються поховати живою? Вона бачить лише очевидне — бажання Аїда, сваволю Зевса. Темна історія. Ловлю себе на тому, що сприймаю її відсторонено, ніби це не мене віддають за Стікс, ніби це не мені — останній рік сонця і квітів і оленят на молодій траві і посиденьок на березі з Альтеадою, і тихих сумних гостин у Марсія і філософських прогулянок до Альтея. Мені хотілося розгадати історію весілля Персефони, як загадку. Інших почуттів не було.

— Персефоно?

Голос нерішучий, рука веде по граніту, не відривається.

— Обережно, Тіхе, тут гілка. Не поколи обличчя.

Вона йде на звук, зупиняється переді мною. Я посуваюсь:

— Сідай отут.

Рука гладить соснову лапу, знову торкає граніт, знаходить зручне місце. Тіхе вмощується поруч зі мною:

— Вибач, я хотіла тебе попередити, але не змогла. Самій мені це було б нелегко, а Іриді Зевс заборонив сповіщати тебе. Я думала, Пан якось підійметься, але він з’явився лише сьогодні.

Я визирнула з-за сосни, оглянула сходи, скільки було видно вниз і вгору, підвелася і зазирнула за високе поруччя обабіч сходів. Чисто:

— Ну, то вже ж тепер попереджай!

Вона повернула обличчя на звук, підвела на мене уважні, незрячі очі:

— Я сама небагато розумію, власне, лише те, що зараз вже розумієш і ти. Це не особиста справа, навіть не сімейна, а політична. Чому не питай. Треба думати. У мене є кілька диких здогадок, але поки ще вони видаються надто дивними для обговорення.

— До мене приходив Арей.

— Арей? Ти хіба знаєш його?

— Майже ні. Віднедавна лише в обличчя. Він мене не застав і страшенно налякав Альтеаду. Обіцяв зайти ще.

Вона насупила тонкі русяві брови:

— Тоді одна моя здогадка із дикої починає перетворюватись на свійську.

— Поділись.

— Рано.

Я знаю Тіхе з дитинства, коли мати, жаліючи, привозила незрячу дівчинку погратися з нами на природі. Мати взагалі жаліслива, на відміну від мене. Я дуже швидко зауважила й оцінила в Тіхе гострий розум, здібність несподівано і правильно узагальнювати, затяту хоробрість, яка, мабуть, походила від її фізичної вади. Тіхе доводила світові, що беззахисність іще не означає боягузливість. Я любила гратися з Тіхе. У воді, чи на широкому лузі, вона поводилася, як звичайна дитина, гасала, хлюпалася, стрибала. А казки, які я часто вигадувала вечорами, при вогнищі, найкраще вигадувалися разом з Тіхе. Тоді вони були, заплутані, з пригодами та загадками і неочікуваним завершенням. Я ніколи не користувалася тим, що Тіхе — богиня успіху і не просила її посміхнутися мені. Вона сміялася, коли хотіла. Цікаво, як щастило козенятам, яким найчастіше діставалася її посмішка? Може вони доживали до почесної старості, оточені великою родиною? Ще, згадала чомусь, у наших з Тіхе казках майже не було чудес, на відміну від тих, що я вигадувала з Альтеадою. Зараз Тіхе підвелася, знайшла ногою сходинку:

— Піду. Бо помітять, що нас обох немає. То зайве.

— Добре, — сказала я.

Вона озирнулася за п’ять сходинок:

— Прийде Арей, слухай уважно. Потім негайно знайди Пана і попроси привести мене вниз. Тоді й поговоримо.

— Добре, — ще раз повторила я і раптом спохопилася: — Тіхе! Дівчинка, вся у сірому, дві косички, погляд такий, неприємний. — Збагнула, що називаю зорове, чого Тіхе не може знати, запнулася, та вона зупинилася, не озираючись і перепитала:

— Сіра? Завжди окремо від інших?

— Так, сиділа коло фонтана, камінці пересипала.

— Чому ти питаєш? Там було багато не знайомих тобі.

— Вона дивилася на мене, від самого початку, до усієї цієї історії.

Тіхе так і не озирнулася:

— То Ананка — невідворотність.

Нерухоме соснове гілля, сірий граніт, що переходить у рожевий мармур, порожнє синє небо. То ось, Альтеадо, чому ти сидиш над виром, і якась інша, люта, некерована істота виростає з твого ніжного, пишного тіла. Ти знаєш цей погляд, ти відчуваєш його на собі весь час. Ти любиш Альтея, який теж відчуває той погляд, але це не робить вас ближчими.

Вичекавши якийсь час, я повернулася на площу і сіла поруч із матір’ю. Погляди знову закрутились навколо, як мухи, але мені вже було байдуже. Байдуже, навіть до сірих очей у спину. Безодвітне кохання Альтея і безодвітне кохання Альтеади зійшлися у пару і народили якусь нову мене. Яку, я ще й сама не усвідомила.

Більше нічого істотного не відбулося. Пили, пліткували, слухали Аполонову кіфару, дивилися на танці муз. Пізно ввечері немісцеві поступово почали роз’їжджатися. Вирушили й ми з матір’ю. У неї трусилися руки, я правити не вмію, тому, поки ноги драконів і колеса колісниці не торкнулися землі, я не ризикувала затівати розмову. Та потім часу гаяти вже було неможна, назустріч от-от, вибіжить Альтеада, яку я поки що не збиралася втаємничувати у мої кепські справи:

— Ти могла мені хоч натякнути! Притягла, як вівцю на жертовник!

Мати замотала головою так, ніби її ґедзі кусали:

— Я сподівалася, що Зевс передумає! Я так просила його! А ще думала, він побачить тебе і не зможе. Ти схожа на нього, ти його кров!

Я вивчала жирну пляму на білому пеплосі:

— Годі переживань, мамо, я дам собі раду за будь-яких обставин. Найтяжче для мене твої сльози, а решту поборемо. Скажи краще, чому це моє весілля перетворюється на суспільний рух із прибічниками, противниками і спостерігачами, трохи не зі статутом та символікою? Оце мене цікавить значно більше за батьківські почуття Кроніда.

Мати зітхнула, знизала круглими плечами:

— Фіг поймеш цей Олімп. Я там майже така сама чужа. як ти. Моєї влади лише над деревами та зернами, та звірами, решта — не мого ума діло.

— А ідеї якісь є?

Вона замислилась, погладжуючи тверду спину одної зі своїх ящірок:

— Аїд дуже впливова особа, поза тим, що не виходить з тіні. Ніхто не знає справжньої його влади, навіть над Зевсом. Принаймні, я не знаю. Здається мені, Зевс не оцінив, що віддає, коли лишив Аїдові царство мертвих. Воно вже більше за світ живих, а буде приростати з кожним поколінням. Від того, буде Аїд задоволений, чи зачаїть на братів, залежить майбутнє світу під сонцем та й непохитність самого Олімпу, якщо бути чесними.

Я невесело усміхнулася:

— То який шматок могуті пада мені до рук, матусю!

Вона не підтримала жарту:

— Надто великою ціною, Персефоно. Піти вниз, стати павучихою цього темного павука у його лігві…

Я махнула рукою:

— Не причитуй, може, ще наша візьме. На те вершник, щоби правити, на те коник, щоби скинути.

Вона похитала головою скорше розпачливо, ніж заперечно:

— Дивна ти. На моїх очах росла, а що далі, то дивніша.

Мати подивилася на знайоме узлісся, відшукала очима Альтеадине багаття на березі:

— Ну, йди, тут уже не заблукаєш, а я поїду. Не хочу більш нікого бачити, ні з ким говорити. Втомилася.

— Може в нас переночуєш? Альтеада ні про що не питатиме, вона лише здається простенькою.

Мати відвела погляд:

— Не хочу чіплятися за тебе, ніби втрачаю. Все буде по-старому. Все буде добре. Я кивнула і обійняла її на прощання.

Альтеада, справді, не простенька. Побачивши мене, вона посміхнулася й спитала:

— Що нового?

— У Артеміс нове вбрання, яскраве, як смарагд, і коротке, як пам’ять в боржника.

Більше Альтеада ні про що не питала.

Пан

Наступного дня почалася негода, та така, що я вже збиралася знайти матір і задати їй нешанобливого прочухана, та дуже не хотілося потикатись у холодне чвакання під ногами і нескінченну, густу мжичку. Ми втрьох, Дарчик, Альтеада і я, сиділи у величезному дуплі споконвічного дуба, жували солоне м’ясо й сушені фрукти з медом та чекали, доки у матінки Деметри минеться напад хандри. Ніхто з небожителів не з’являвся. Ще б пак! Треба бути великим патріотом, аби з власної волі місити тут багно.

Однієї ночі, коли лило особливо густо, я з жахом подумала, що вода в річці мала сильно піднятися. Чи не вимила вона з-під вербового коріння мою таємничу діадему? Послухавши трохи рівне Альтеадине дихання, я тихенько устала і вилізла з дупла. За мною, так само тихо, пішов Дарчик. Ми дохлюпали розкислим берегом до верби. Я обережно спустилася до її підніжжя і запустила руку у сховок. І прикраса, і шарф, у який я її замотала, біли вщент мокрі, але на місці. Я розгорнула діадему і піднесла до очей, аби, у примарному світлі ледь світанкового. смутного неба, роздивитися, чи не почорніло від води срібло.

— Гарна річ і гарно схована, — почувся голос просто над моїм вухом. Я підскочила і, з неймовірною полегкістю, почула тихий, уривчастий, мов перекочування сухого гороху, сміх Пана. Вже потім розгледіла і сутулу, присадкувату постать, і велику голову із круглими, закрученими ніби дві мушлі, ріжками.

— Чого ти тут?

Я була зла за свій переляк.

— Вештаюсь.

Він, не питаючись, простяг широку, волохату руку і узяв з моїх пальців прикрасу, покрутив, здається, навіть, понюхав.

— Звідки це в тебе?

— Звісно, вкрала. Я усе краду і ховаю під цю вербу. Скоро її випхає з землі величезна купа награбованого. Хто ти мені такий, щоб я тобі чесно?

Він різко стис широку долоню у кулак, ніби хижа, волохата рослина поглинула мою діадему:

— Я? Друг, при тому, старий. Дуже старий.

То була правда, бабій, бешкетник, п’яниця, вічний безпритульний заброда Пан був старший від самого Зевса. Хіба що старезна мати богів Рея пам’ятає, як кучерявий підліток вигодовував її схованого, відірваного від материних грудей сина козячим молоком. Зараз Пан дивиться на мене у холодному світлі похмурого ранку, стискаючи волохатий кулак.

— Віддай.

— Ти ж вкрала. Значить, не твоє.

— Пане, годі жартів. Мені подаровано.

— Ким?

— Не знаю. Може ти підкажеш. Маленька така, згорблена, сива. Була колись гарною.

Пан повільно розкриває руку. Я бачу, як вона тремтить:

— Подарувала… Ти побачила її такою, як є, а вона подарувала тобі свій вінець…

— Хто, Пане? Хто?!

Старий рогатий бог бездумної радости й самочинного жаху починає труситися й пересмикуватись вже усім тілом:

— Геката. Цариця прадавнього мороку, мати чудовиськ.

Плаче жінка, простягає вперед бліді, висхлі руки, аби не дозволити мені впасти:

— Яка тобі Геката? Зовсім допився!

«Всі ми йдемо у темряві. Але марно світити смолоскипи…» Ноги мені починають угинатися:

— Пане, ти певен?

Він мовчки віддає діадему. Потім тяжко, по-старечому, підводиться:

— Певен. І ще одного я певен, дитино, зараз ти тримаєш у руці свій порятунок. Покажи це Зевсові і він, ні за які скарби, не відпустить тебе в Аїд.

— Чому?

— Бо цариця мороку віддала тобі свою силу і владу. Не дружиною Аїдовою ти спустишся у чорні безодні, а володаркою незміренних просторів потойбіччя. Та й не візьме тебе Аїд, як дізнається про цей дарунок. Він потребує жінки, а не співправительки.

Я подивилася на вінець. Звідти на мене, у відповідь, глянула вузька зіниця коштовного каменю. Отак? І не буде ні якого прощального року? І можна швидко втерті рясні материні сльози?

— Але, Персефоно, — Пан повернув до мене зморшкувате, напружене обличчя, — показавши Зевсові вінець, ти вб’єш Гекату. Зевс ніколи не пробачить їй втручання.

Зморене обличчя, похилена сива голова…

— Чому мені? Пане, я її ніколи раніше не бачила!

— Вона політик, дитино. Не певен, що цей вчинок підказаний щедрістю чи симпатією, хоча… Давай трохи почекаємо. Ти не дарма просила рік.

Я пхикнула і знову замотала діадему у мокрий шарф:

— Із вашими взаєминами — було просити десять.

Сонце несміливо прозирнуло крізь мряку. від річки прибіг мокрий, розкошланий Дарчик. Пан примружив на нього пронизливі очі:

— Твій?

— Теж скажеш прогнати?

Він так додивлявся до пса, що не звернув уваги на моє «теж»:

— Лиши. Добрий псюра.

— Пане!

Він уже збирався йти:

— Що?

— Ти ж тут поблизу?

— Та куди вже я дінуся? Виглядів одне покоління на свою голову, тепер з другим панькатимусь.

Він пішов. Я лишилася наодинці із мокрим Дарчиком та невеселими роздумами. Мені, до всіх моїх неприємностей. не вистачало ще Гекатиного вінця.

Мінта

Після довгих від нудьги, негожих днів, над землею підіймався ранок, що давав надію на сонячний день. Сіре, холодне небо на сході слабко порожевіло, ніби шкіра важко хворого, що попри все вирішив поборотися за життя. Я пішла подивитися на наше звичне місце на багаття. Там було мокро, але скоро сонце висушить і траву, і землю під нею. Вогкі дрова смердітимуть, та до обіду прогорять і дадуть нам доброї золи, аби спекти рибу. Щоправда, перш, ніж пекти, риби треба наловити, але для мене це ніколи не було складною справою, тим більше, Альтеада спить і робити мені нема чого. У нас був човник, зроблений колись давно для мене Паном. Я навчилася вправно володіти шестом ще в дитинстві, до того ж річка Альтеада зовсім не глибока і течія у ній помірна. Я вийшла на середину і закинула сітку. Возитися з вудилом та наживкою було ліньки. Човник трохи погойдувало, вода пахла терпкою вербовою корою. Чи хтось втішив матір обнадійливою звісткою, чи вона сама втішилась якимись заспокійливими думками, але день і справді видався ясний, теплий, але не спекотний, весь просякнутий запахами рослин, напоєних дощами. Птахи на різні голоси переспівували чисту ранкову тишу.

Крик почувся вище за течією, від виру. Захлинувся, за мить почувся знову. Вир затягав так сильно, що у дитини не стачало сил вимовити жодного найкоротшого слова. Вона кликала на допомогу самим зойком, звірячим, сповненим жаху і жаги життя. Часу витягати сітку не було. Я скинула її у воду і швидко повернула човна носом проти течії. Одразу зрозуміла: як би добре не володіла шестом, на човні не встигну. Тоді стрибнула і попливла. Відчай маленької істоти, що боролася із темним засмоктуванням небуття, раптом передався мені. По спині продер мороз, дихання збилося. Я безсмертна, і я виросла на річці, я плаваю, як риба, краще за рибу! Я встигну. Моя верба, корч від зваленої грозою груші дички, три кущі шипшини, плямочка жовтого піску і глинястий схил, що нависає над нею, ще одна верба, нижче над водою за мою, полоще у затінених хвилях жовті віти, вир. Я встигла побачити лише маленьку засмаглу руку, на мить затрималась у сподіванні, що зараз вирине й голова, але вир більше не випустив своєї жертви. Щось у мені гостро тенькнуло, ніби в кіфари перетягли струну і вона не витримала напруги. Темрява, що поглинає живе, темрява, що бере жертву, не питаючись. Я пірнула без жодного страху і непевності, мене вела сама лють, така, що чорна, глибока вода скипіла і пішла бульбашками навколо мого тіла. Дитину я розгледіла вже на дні. Кручена течія виру грала довгим, темним волоссям. Дівчинка. Я схопила те мокре, розчесане водою волосся і міцно тримала, аж доки не побачила над головою ясне небо. Тоді перехопила дівчинку під худенькі руки і витягла на пісок. Вона здригнулася, болісно закашлялась. Я поквапилась перевернути її на живіт, аби не захлинулася водою, якої встигла нахапати повні груди.

Скоро все минулося. Я зняла з дівчинки мокру одежину, принесла один із своїх теплих плащів і закутала її. На вигляд моїй урятованій було років сім. Худе, аж прозоре, засмагле, аж червоне. Волосся підсохло і з темного стало русявим, очі світлі:

— Як тебе звати?

Вона ворухнула губами, прокашлялась ще раз:

— Мінта.

— А де твої батьки? Куди тебе відвести?

Вона похитала головою:

— Батьків цар Ніконор у раби забрав. Тоді і місто наше спалив. А я у дідуся в селі була. Тут близько.

— То пішли, дідусь, мабуть, хвилюється?

Вона похитала головою знову:

— Дідусь помер, скоро, по Ніконоровій перемозі. А його молода жінка за мене не хвилюється. У неї своїх п’ятеро і онучка, ще в пелюшках.

Мені не лишалося нічого іншого, як також скрушно похитати головою. Багатодітна сім’я у селищі, пов’язаному донедавна торгівлею із містом, яке щойно випалили вщент… Годувальник, який би старий не був, так-сяк давав раду, але, ось і його не стало. Натомість до своїх додалася обтяжлива сирітка. Чи не сама дідова жінка притягла її до виру?

— Слухай, Мінто? А на річці ти як опинилася, порибалити прийшла?

Вона мовчала. Розчісувала пальцями сплутане волосся, зблискувала на мене сторожкими очима і мовчала.

— Мінто! Заснула, га?

Вона струснула головою, ніби наважилась:

— Не рибалила. Дивилась, як ти рибалиш. Ти на човні за другу вербу запливла, а я на крайні гілки вилізла, щоб і далі бачити. Гілки слизькі були. От.

— А чого це ти за мною стежила?

Очі зблиснули із відвертим нахабством:

— Як чого? Ти ж богиня!

З подиву мені заціпило. Я сиділа і не знала, що на те відповісти. Тут дитинка приклала мене вдруге:

— Твоя мати Деметра? Я бачила, як вона прилітає на колісниці, запряженій драконами.

— Та-ак… А хто ще бачив?

Я не на жарти злякалася. Не стачало мені здійснити матусину мрію і привернути на наш тихий бережечок натовпи прочан, з їхніми смаленими жертвами і галасливими моліннями, що більше скидалися на вимоги вередливих дітей.

— Більш ніхто не бачив.

Мінта вже настільки оговталась, що звелася на ноги і почала витанцьовувати по піску у моїм зеленім плащі:

— Я нікому не казала, сама ходила підглядати, як ви коло багаття сидите, і як по гриби ходите. І як ти святкове вбрання міряла, теж бачила. І собаки твого я не боюся. Він у мене курячу кістку з руки взяв. Будь ласка, можна, я залишуся в тебе жити!

Вона процокотала усе те скоромовкою, стрибаючи навколо мене, потім зупинилася, ніби заморожена, не зводячи з мене очей. Звідкись із кущів виломився Дарчик, весь у реп’яхах і дрібному сухому гілляччі, зате щасливий. У пащі ганебник тяг свіжозадушену курку.

— Дарчику! — я аж підскочила — Що ж се ти робиш! Мало тобі лісу! Легкої здобичі захтів, на свійське полювати внадився!

— Тільки в дядька Полімаха такі хохлаті. — Розважливо мовила Мінта, роздивляючись мертву куру. — Його менша в мене стрічку вкрала, а він знав і її за це не побив. І стрічки мені не повернув. Ходімо.

Вона упевнено попрямувала до нашої галявини.

— Куди це ти?

— Куру смажити. — твердо відповіла Мінта.

Альтеада прокинулася на запах смаженої птиці, вистромила з дупла нечесану голову, позіхнула:

— Привіт!

І замовкла, зауваживши Мінту.

— Привіт! — бадьоро відповіла та і простягла їй зарум’янене крильце.

Так почалося наше життя вчотирьох. Ночами я часто каралася думкою: навіщо відірвала дитину від звичного ладу, відзвичаїла від таких, як вона сама, втаємничила у тужливі пісні деревійок і бурхливі танці водяниць. Хіба ми товариство для неї? З іншого боку, в чужій сім’ї її ждало голодне дитинство, рабська юність, нещасливе, скоріш за все, одруження, якщо, взагалі, не голодна смерть у неврожайний рік. Ще з іншого боку, а їх завжди більше, ніж два, якщо мені доведеться піти, чим втішиться Альтеада? Як їй буде, самій, на цьому березі, після стількох років наших спільних вечерь, сніданків, теревенів і прогулянок? Мінта, хоч і смертна, на якийсь час, буде Альтеаді родиною, а потім, ласкою долі, одружиться і приводитиме до тітоньки Альтеади своїх дітей. Від тих роздумів мені робилося сумно, але дуже спокійно. Я обмірковувала майбутнє, легко викреслюючи з нього себе. Ні, я не збираюся здаватись, але від поразки не убезпечений ніхто.

Так довго нічого не відбувалося, що я вже почала вагатися, чи не прогулятись до матусі по новини. Ще можна було поблукати нічними лісами у сподіванні зустріти Гекату, але я відкладала день у день, ніч у ніч. Всупереч моєму бажанню, внутрішній відлік уже пішов. Я рахувала, ніби привласнювала, глибоко ховала у пам’яті кожну крихітну зірку, кожен листочок, що тремтів перед очима, кожен рух звіра поміж дерев, кожну мелодію далекої сопілки. Я накопичувала земний світ, але насправді, я робила те, заради чого і просила у владики Аїда цілий рік, прощалася.

Арей

Арей з’явився одного пізнього ранку. Альтеада з Мінтою пішли на великий луг нижче за течією, крадькома підглянути свято, що його сільскі дівчата влаштовували на честь Альтеади-Арітуси. Мені то було нецікаво, тому вдалася до більш корисного заняття, пішла по дикі яблука, аби нарізати й насушити. Чим кисліші, тим кращі. З таких і звар смачніший, і просто жувати їх, визираючи на дощ з великого дупла, дуже приємно. Я вилізла на незграбну розлогу дичку й почала трусити переобтяжені зеленкуватою дрібнотою гілки. Дарчик гасав під деревом широкими колами і радісно гавкав. Він помітно підріс, і басюра у нього прорізався такий, що вночі аж лячно було, як здалеку зачуєш. Втомившись трусити, я спустилася й почала збирати яблука у завбачливо прихоплений старий плащ. Першим знаком було глухе, нежартівливе гарчання Дарчика. Я озирнулася. Другим знаком став мідний зблиск за деревами.

— Виходь, Арею. Гадаю, ти не боїшся цуциків?

Страху не було, так само, як подиву. Було полегшення: нарешті. Нарешті я бодай щось зрозумію. На ньому був той самий короткий пурпуровий хітон. Мідний зблиск походив від двох широких браслетів, що охоплювали його гарні руки трохи вище ліктів. Голова без шолому, червонястими кучерями грає вітер:

— Добрий день, Персефоно!

— Добрий.

— Допомогти яблука віднести?

— Не треба. Моя подруга тебе боїться.

— Так. Минулого разу я був не у найкращому вигляді.

— Ото ж.

Ми обоє замовкли. Початок розмови давався важко. Який він молодий! Здається молодшим і за Аполона, і за Гермеса. Може, це правильно? Жорстокість, марнославство, невгамовна жага перемоги мусять бути зовсім юними, тоді найгарячіше палають, не притлумлені досвідом і втомою. Бог неправої війни, бог загарбників, ґвалтівників і мародерів мусить бути поганим хлопцем, а не дорослим чоловіком. Він сів на нижню гілку дички і почав повільно похитуватись.

— Не гойдайся. Воно живе. Йому боляче.

Він покірно підвівся, сів на траву:

— Персефоно, я хочу тобі сказати: не всі олімпійці однакові. Не корись Зевсовій волі, і знайдеш чимало спільників.

— Справді? Чому?

Він різко подався вперед і схопив мене за руки:

— Тому що я розумію, як це страшно! Навіть доля може бути несправедливою, не кажучи вже про Кроніда! Не корися! Якщо буде треба, я битимусь за тебе з Аїдом і з батьком.

Останнє він додав дуже тихо й випустив мої руки. В голові у мене вкладалося дуже погано. Особливо погано у ній вкладалися сльози, що стояли у невблаганних блакитних очах войовника.

— Арею, — м’яко почала я, — ти Зевсів улюбленець. Ти мало ризикуєш, хоч би як наривався. Я чужа на Олімпі, Зевс уже давно не любить моєї матері, може, навіть шкодує про моє народження. Ти пропонуєш бунт, але я зовсім не готова до бунту. До того ж я не розумію: чим це так чіпляє тебе особисто?

Він мовчав, довго мовчав, потім знову звів на мене очі, сухі і яскраві:

— Персефоно, я щиро бажаю тобі перемоги. Якщо мені судилося бути втіленням усього найкривавішого й наймерзеннішого, нехай я буду останнім, кого доля так образила.

Тут замовчала я. Меді здавалося — він не бреше, але питань від того не надто поменшало:

— Арею, а чому інші так цікавляться мною і моїм весіллям? На святі я не знала, куди подітися від очей.

Він узяв яблуко, обтер об розкішний пурпур, надкусив:

— Ніхто не знає Аїда. Він могутній, потайний і відсторонений. Не тобою цікавляться — Аїдовим рішенням, Аїдовим вибором, Аїдовими уподобаннями.

Я вже відкрила рота. щоб спитати про Гекатин вінець, але щось зупинило мене, і не те, як усім тілом здригався старий Пан, згадавши Гекату. Мене зупинив спомин, як ніч пливла крізь мене, як я стояла над нею, більша і старша за світ.

Арей підвівся. Дарчик, що пас його очима упродовж розмови, знову загарчав. Бог скоса глянув на нього:

— Смішне створіння, смертних від безсмертних не відрізняє, гарчить, ніби злодюжку у курнику винюхав.

Він підійшов до пса і простягнув руку. Дарчик притис вуха, але не вишкірився і не позадкував. Дивиться не змигне, глибина зіниць відбиває дві жовті іскри, зблиски мідних браслетів. Арей відійшов, так і не торкнувшись важкої, чорної голови.

— Бувай, Персефоно. Подумай, і не відмовляйся від моєї допомоги. Я пропоную її не кожному.

Хлопчакуватий вигляд, зухвалі слова. Він пішов, а я далі збирала яблука у старий плащ. Це не заважало мені думати. Ареєві слова мали б мене обнадіяти, але натомість я почулася маленькою і затиснутою в кут. Мені співчували, за мене вирішували, а я навіть не могла до ладу втямити, що відбувається. Треба знайти Пана і попросити привести Тіхе.

Атена

Далі час плинув так само повільно, як і доти. Пан сам знайшов мене наступного дня. Виявляється, він був на Олімпі і нетерпляча Тіхе прохала його дізнатися, чи не сталося в мене чогось новенького.

— Ти розповів їй про вінець?

Він хихикнув у кудлату бороду:

— На Олімпі? Та я там чхнути зайвий раз не ризикую!

— Добре. Ти зможеш непомітно звести Тіхе вниз? Я зустріну вас, де скажеш.

Ми домовилися. Пан пішов. Я різала яблука, розкладала сушитися на чистому полотні, розважала Мінту казками. Дівчинка виявилась кмітливою і дуже жвавою, але не нав’язливою. Вона радо гралася зі мною й Альтеадою, але не претендувала на те, щоб ці ігри займали весь наш час. Єдине було прикрим, після падіння у вир Мінта почала боятися річки. Мити її доводилось на березі, поливаючи із великого глека. Я розуміла, що нестача здорових радощів — плавання, хлюпання, стрибання у воді — сильно збіднює дитинство, але як зарадити Мінтиному страхові, не знала. Якось, спекотного дня, невдовзі після розмови з Ареєм, мені самій закортіло зкупнутися. Я напружено чекала на зустріч із Тіхе і вигадувала будь-які зайняття, аби заповнити час. Ото ж, насидівшися зігнутою над кошиком грибів, які нанизувала на мотузки, аби сушити на зиму, я вирішила піти поплавати. Мінта спочатку весело бігла попереду, але на березі зупинилася і насупилась. Не зважаючи на неї, я роздяглася й скочила у воду. Я плавала туди-сюди, пірнала, високо вистрибуючи й здіймаючи сяйливі фонтани бризок. Мінта похмуро спостерігала з берега.

— Ти бачила, як корова пливе?

Вона знизала плечима:

— Як то?

— Ну, корови плавають дуже смішно! Не бачила?

Вона замислилася:

— Може, й бачила. А чого смішно?

— Ну смішно! Хочеш, покажу?

Вона боязко збігла короткою стежкою на вузеньку піщану смужку, до самої води:

— Ну, покажи.

Я перевернулася на живіт, підтягла під себе коліна і попливла, поштовхами підносячи тіло над водою, дрібно підгрібаючи руками та високо задерши зад. Якусь мить Мінта дивилася, потім ляснулась у воду і заколотила по мілині руками й ногами, заходячись реготом. Я не здивувалася. Завдяки Альтеаді я знала, що такий спосіб пересування у воді збоку виглядає непереможно. Власне, Альтеада колись і показала мені корову.

— А навчи!

Мінта підвелася й побігла до мене. Згадала, що біжить по воді, зупиниласьзупинилася на хвильку, потім засміялася й побігла далі, занурившись майже по підборіддя.

Опанування коров’ячої майстерності тривало доволі довго. Перебирати руками, підібгавши коліна, було не важко, але для того, щоб зад якомога вище стирчав над водою, треба сильно напружувати спину, а це нелегко, швидко починає боліти поперек. Мінта була невтомною. Їй хотілося не лише засвоїти метод, а й обігнати мене у коров’ячих змаганнях. Реготу й плюскоту ми наробили стільки, що я не одразу почула сміх, що долинав з берега. Почувши, логічно припустила, що то Альтеада. Озирнулася і, крізь краплі води на віях, розгледіла темну одіж і коротко стрижену біляву голову. Атена сиділа на вербі, звісивши ноги у річку. Завваживши мій погляд, вона дзвінко вигукнула:

— Пливи сюди! Можеш не коровою!

Я упіймала Мінту за талію й міцною рукою витягла на берег:

— Іди, знайди Альтеаду. Вона у старшої деревійки наливку пробує. Щось давно пробує.

— А ти?

— А мені тут поговорити треба.

Дівчинка не відривала очей від Атени:

— Вона богиня?

Я пхнула їй до рук її одяг і легенько штовхнула у спину.

Розумна дитина Мінта не стала сперечатися.

Атена бовтала ногами у воді і дивилася на мене. Її вилицювате обличчя було водночас серйозне й усміхнене:

— Твоя?

Вона кивнула у слід Мінті. Я похитала головою.

— Твоєї подруги?

Я похитала головою ще раз:

— Прибилася. Батьків у рабство продали. Атена задумливо торкала тоненьку гілку перед своїми очима:

— Знаєш, я думаю, безсмертним не варто народжувати дітей. Ми стаємо батькам на заваді. А вони нам. Смертні — наші діти. Ними повинні опікуватись, їх любити. Вони і оцінять, і подякують.

І раптом, різко, без видимого зв’язку:

— Тут був Арей?

— Не тут. Коло дички, допомагав мені яблука трусити.

Вона впритул глянула на мене жовтими очима, як Альтей. Ні, гіркіше за Альтея:

— Персефоно, у тебе з’явиться ще багато порадників. Тому я не даватиму тобі порад. Я розкажу тобі про себе. Пам’ятаєш досить-таки ганебну історію з лідійською ткалею? Ти мала її чути. І земля, і небо переплескували.

— Арахна? Яку ти перетворила на павука за нешанобливість до богів?

— Так. Це нагадало тобі історію Марсія й Аполона? Переміг, адже бог, і вбив, адже бог.

Я мовчала. То була правда. Атена занурила обидві руки у жорстке волосся й відкинула його з важкого, квадратового чола:

— Так подумали всі. Навіть Тіхе. Тепер вона не відповідає, коли я з нею вітаюся. А раніше вона розуміла мене. Знаєш, Персефоно, коли я побачила гобелен, який виткала та лідійка, мені розхотілося жити. Світ не ідеальний, ніхто у ньому не взірець. Та й на краще. Уявляєш, як би йому було, тому взірцеві, самому, серед суперечливих, недосконалих створінь? Але світ прекрасний, попри усю кров, що ллється у ньому, попри злочини й дикунство, попри сваволю одних і беззахисність інших. Ти не замислювалась, чому він все-таки прекрасний? Та тому, що ми хочемо бачити його таким. Я не кажу, що варто пробачати злочинців і тиранів над собою чи й всередині себе, але коли весь світ змальовується гігантським стадіоном страждань та насильства, боротьба втрачає сенс. Та лідійка скористалася найчистішими кольорами, найтоншими відтінками, своїм талантом і натхненням, аби виткати Зевсове насильство над Європою, Ареєві криваві подвиги, Герині хтиві пригоди,розправу Аполона і Артеміс над Ніобиними дітьми. Хто не знав цього до Арахниного гобелену? Так, вона була хороброю, була справедливою, кидаючи свій шедевр мені в лице, але чи була Арахна радісною? Чи вміла вона любити те, що так затято захищала? Вона творила своє звинувачення, свій докір без надії. Її Прометей не рвав ланцюгів, її Європа не опиралася ґвалтівникові. Тільки радість дає сили боротися, дає правоперемогти. Я не могла дозволити Арахні творити наступні безрадісні картини. Мені довелося сплатити моїм добрим іменем. Але то була необхідна ціна. Я перетворила її на павука, бо вона й була павуком, заплутаним у темних болях та жалях, без виходу. Пізніше таких фахових борців буде повен світ, але тоді я вже не зможу зарадити.

Вона повільно провела рукою по обличчю, згори донизу, ніби витирала піт. Було справді спекотно, але Атена витирала сльози. Я розгублено дивилася на неї, не знаючи, що сказати. Атена не потребувала моїх реплік. Вона струснула коротким волоссям і казала далі: — Це я заради того розповідаю, аби ти не робила вибору нашвидкуруч, ні тепер, ніколи. Слухай порадників, сестро, уважно слухай, і пам’ятай, що вони — то вони, а ти — то ти. І чини по-своєму, чого б то не вартувало.

— Атено!

Я не витримала, голос мій зробився лютим:

— Чому ніхто не каже мені правди? Чому ви всі, пораднички, годуєте мене метафорами?

Жовто, жовто. Латаття всіх річок і всіх озер, останнє сонце, що чіпляється за стіни людських осель:

— Тому що немає одної правди. Кожен каже тобі свою.

На цих словах Атена підвелася, легко ступаючи по вербових гілках, дісталася берега й пішла геть. Ні прощання, ні посмішки. Різкі рухи, кутасті лікті, божевільна квітка стриженої голови. Я чомусь кинулася, наздогнала, схопила за плече:

— Атено!

Вона зупинилася. Але мені, як раніше, не було чого їй сказати:

— У нас цього року теж яблука непогані. Хочеш, відсиплю сушених. Альтеада таких симпатичних торбочок нашила, мережаних.

— Відсип.

Могутня войовниця, Зевсова права рука, стояла й покірно чекала, поки я знайду торбу і вділю їй наших кислих дичок.

Ананка

Невдовзі Пан привів Тіхе в умовлене заздалегідь місце, невеличку діброву, присвячену йому, тому завжди порожню. Небагатьом богам і одиницям з людей довелося знати Пана як веселуна, або захисника, зате всі пам’ятали дикого Пана, що мав звичку насилати паніку. До діброви заскакували швиденько, скидали під найстарше дерево щедрі жертви і чимдуж забиралися чимдалі від святого місця.

Пан переказав через деревійок, що чекає, і за півдня я вже була на місці. Ступивши під дерева, побачила неочікуваний клопіт. На густо закривавленій траві конав молодий олень. З його боку і задньої ноги стирчали дві розкішні золоті стріли. Значить, страхітливий вереск дівочого полювання Артеміс із її бандою мені не почувся. Знеможена здобич заскочила сюди. Артеміс та її подружки, хоч які намахані, кроку не ступлять не землю Пана. Отож, нещасна тварина конала без завад, на самоті. Я більше довіряю матеріальним методам лікування, які просуває серед смертних Ескулап, а саме, ретельній дезінфекції, охайним перев’язкам і вигойним травам, але зараз на все те не було часу, тому я безжально повисмикувала смертельне золото зі звірового тіла й наклала на рани руки, користуючись успадкованим від матері даром зцілювати. Я ледь встигла дорахувати до десяти, коли наполоханий олень підскочив, і, все ще закривавлений, але бадьорий, дременув од мене вглиб лісу.

— Воно тобі було треба? — почувся за моєю спиною незадоволений Панів голос. — А я на жирну вечерю губу розкотив!

Я кинула йому золоті стріли:

— Цим втішишся. Ти ж знаєш, я не виношу вигляду поранених тварин. По мені — краще побачити ціле людське бойовисько по самий обрій, ніж одне недобите звіреня.

— Нічого собі, звіреня! Отакенна туша, з отакенними рогами! Одне слово, Тіхе, не пригощу я тебе сьогодні оленятиною.

Тіхе вийшла з-за дерев, обережно відводячи віти:

— Обійдемось. На Олімпі така обжирайлівка, що апетиту вже геть немає. Привіт, Персефоно!

— Привіт!

Ми влаштувалися на порослих мохом каменях, біля невеличкого струмка. Тіхе зацікавлено повернула до мене обличчя:

— Ну, що Арей?

Я нахилилася й почала ретельно відмивати з рук оленячу кров:

— Навіть і не знаю. Видався щирим. Розповідав, що ображений на долю, що не хоче. аби ще хтось зазнав від неї образи. За те ладен битися із будь-ким, аж до власного батька.

— Отже, і тебе намовляв боротися? Не коритися Зевсові, не брати шлюбу з Аїдом?

— Загалом так.

Тіхе гладила м’який мох на камені, дослухалася до чогось всередині себе:

— Персефоно, він сказав тобі правду. Доля образила його, і зарадити тій образі годі й пробувати. Але він спробував. І спробує ще. Стережися його. Ареєва затятість — штука дуже небезпечна.

— Небезпечніша за мою?

— Тіхе, у неї зараз дуже неприємне обличчя, — відкоментував мою репліку Пан.

— Що ти хочеш сказати? — незворушно перепитала дівчина котрогось із нас, далі пестячи пальцями ніжний мох. Я вирішила, що питання адресовано таки до мене:

— Хочу сказати: ще одна недомовка й я піду до Аїда просто зараз, впхавши голову у цей струмок або розтрощивши об цей камінь. Мені набридло, Тіхе! Я весь час питаю те саме, як недоумкувата, а мені забивають голову перверсіями і метафорами, тезами і антитезами, замість відповісти просто, як і слід відповідати недоумкуватим.

Тіхе сумно й ніжно посміхнулася, не мені, у простір: — Заспокойся, принаймні, через мене тобі не доведеться розбивати голову, чи хлептати крижану воду. Я скажу тобі просто, без метафор. Арей, справді, гори зверне, аби переперти долю, бо вона: А — судила йому бути богом неправих війн, Б — судила закохатися в мене.

Мабуть, я так голосно кліпала очима, що Тіхе почула:

— Не дивуйся, це триває вже досить давно.

— І що?

— І нічого. Я успіх, я щасливий випадок. Я не можу трапитися з таким, як Арей.

— До чого тут ваші священні обов’язки? Ти — це ти, він — це він? і взагалі. Він видався мені хорошим!

Вона видко підняла тонкі брови:

— Ну, ти справді як недоумкувата. Кожен з нас — це втілений обов’язок. Я — Тіхе, успіх. Я не можу ні кроку ступити, ні слова мовити не вплинувши на чиєсь життя. Це міцно. Це залізно. Це назавжди. Я ніколи не належатиму Ареєві. І нехай ніхто не питає мене, чому — тому, що він осоружний мені, чи тому, що вбивцям не може таланити за означенням.

Я більше не дивувалася. Вони всі приходять до мене плакати. Геката, Арей, Атена, ось, Тіхе. Хто наступний?

— Чекай! Він вірить, що коли я збунтуюся проти Аїда та Зевсової волі, Парки отримають відчутний «лясь» по всіх трьох носах, скрижалі долі полетять шкереберть і ти посміхнешся йому?

Тіхе спокійно, розважливо кивнула:

— Нарешті. Нарешті скінчилися недорікуваті запитання і почалися цілком логічні висновки.

Я розглядала її обличчя, безсоромно користуючись тим, що вона не може бачити цього. Обличчя було незворушне. Розширені зіниці незрячих очей чаїли справжню Тіхе, якої не знав ніхто.

— Хочеш, я зроблю це?

Обличчя ожило. На ньому відбилася розгубленість:

— Що зробиш?

— Обкладу Аїда таким земним та народним, щоб під ним трон його камінний тріснув! А заразом і татусеві поясню: де й з якими саме подробицями бачила його накази. Я не певна, чи зробила б це заради Арея, але для тебе…

— Ідіотка.

Обличчя лишилося спокійним, лише мох зазнав несподіваних тортур. На ньому чітко позначилися сліди нігтів:

— Ми з тобою для чого історії при вогні вигадували, без жодних чудес, на самій логіці? Задля того, щоб ти мені тут Прометея недодзьобаного розігрувала? Ніхто не сильніший за долю. Це колись втямлять навіть такі телепні, як люди.

— Але у них є вогонь, бо Прометей…

Тіхе припинила катувати мох і втомлено опустила голову:

— Бо Прометей поквапився подарувати їм те, що вони мусили здобути самі, тяжче і цінніше за будь-який дарунок. Ні, Персефоно, Прометей зовсім не найкращий приклад до наслідування. А щодо претензій Арея… Кожен з нас має зуб на трьох старих зануд з їхніми нитками, але їм до того байдуже. Парки знають нас краще за нас самих. Шкода, що на Олімпі це розумію, здається, лише я. І взагалі, Персефоно, ми всі жертви прямолінійного та агресивного мислення. «Битва із долею», «всупереч долі»… Нікому й на думку не спаде: може ми виборюємо долю, б’ючися з з ворогом зовні і всередині?

— Тіхе! Але Арей не хоче бруднитися в людській крові! Бачила б ти, яке гидливе в нього було обличчя, коли він мусив супроводжувати дрібного царка на дрібний розбій! Чому це його доля?

Тіхе мовчала. Натомість у моїй голові озвався надірваний голос Атени: «Чи пручалася її Європа ґвалтівникові? Чи рвав її Прометей ланцюги?» Від себе я додала: чи любить Арей цей світ, де гидує кров’ю? І сама ж відповіла: ні. Огида переважає в ньому так само, як ненависть в Арахні. Парки праві. Парки завжди праві.

— Чому ти мовчиш, Пане?

Я подивилася на старого:

— Не можеш пробачити мені своєї вечері?

— Не можу.

У русі, яким він погладив свою розкошлану бороду, знову було щось зовсім дідівське, чого раніше не було:

— Вибачте, дівчатка, я надто давно живу, щоб розбазікувати про долю. Ходімо, Тіхе, тобі час вертатися додому.

Тіхе підвелася, простягла Панові руку.

— Персефоно, ти моя подруга. Я бажаю тобі щастя. І стережися Ареєвої допомоги.

Я зрозуміла, що більше не почую від неї ні слова. Ну й не треба. Тепер у нас є ключик, спробуємо повідкривати ним усі двері поспіль.

Суперечність між дочкою сонячної щедрої Деметри, що успадкувала бодай десяту частину материних розкошів, і похмурим самітником Аїдом очевидна.

Кожен, кого не задовольняють речі та обставини, як вони є, вгледів у мені втілену метафору скривдженої особистості. Я бунтую — усталений лад отримує ляпаса на радість усіх ображених. Я корюся, й усе лишається непохитним, хоч лоба об нього розбий! Арей виявився найнетерплячішим і спробував застрибнути на чашу терезів, інші вичікують. Наприклад загадкова пані Гера. Вона, на відміну від свого гнівливого сина, гранично терпляча. Інша просто не змогла би бути Зевсовою дружиною. Але кількість зрад, кількість байстрюків і коханок, вшанованих при царському столі, зрештою перейшла у якість, у сіру кригу на дні чистих очей першої пані. Її вже не тішить царська пишнота, її вже на лякає Зевсів гнів. Вона хоче змін. Вона хоче, аби доля, що судила їй такий блиск і такий бруд, спіймала великого облизня. Але поки що вона намагається зробити це чужими руками, моїми, приміром. Саме тому Гера так тепло посміхалася мені на святі. Саме тому вона запропонувала послухати моєї думки. А батько? Його все влаштовує. Чому б тоді не віддати мене за Аїда наказово? Без ідей. Значить, наш ключик підходить не до кожного замка. Що ж, на те він ключик, а не знаряддя хатнього злодія.

Пан і Тіхе пішли. Старий пройдисвіт не забув прихопити золоті стріли. Пізніше він тицьне їх під ніс Артеміс, разом зі звинуваченням у полюванні на його землі, й отримає задоволення від її страху. Я отримаю задоволення опосередковано: завжди приємно зіпсувати настрій тій навіженій.

Геката

Тепер кожне купання починалося із Мінтиного вереску:

— Покажи корову!

Ми з Альтеадою по черзі показували бажане, потім борсалися й хлюпалися втрьох, а часто й вчотирьох, відмахуючись руками та відпихаючись ногами від Дарчика. Він виріс так, що Мінта жартома всідалася на нього верхи. Пес легко струшував її з веселим гавкотом та фирканням. Минала осінь. Зими у нас м’які, купатися можна аж до грудня, а тоді досить вовняного плаща, аби зовсім не мерзнути, навіть сандалі на чобітки міняти не обов’язково. Мене почала непокоїти Альтеада. Вона все частіше засиджувалася зі старими деревійками за їхньою міцною наливкою, співаючи довгих тужливих пісень і дивлячись перед собою. Я посилала по неї Мінту, аби п’яничці було соромно. Альтеаді було соромно, але за кілька днів усе повторювалось. Я почала підозрювати. що вона знає, якщо не всі подробиці, то принаймні про мій прощальний рік. Назріла розмова, але я ніяк не могла наважитися, все відкладала до яснішого дня, до затишнішого вечора. Вечори зробилися довгими, пахли зопрілим листям, першим інеєм, гострими сосновими голками у гострому холоді зимового неба. Мене пойняв дивний, заколисливий сум. Усе потонуло в ньому, і те, що було, і те, що має бути. Він плинув наді мною й крізь мене, як ніч під дією Гекатиного вінця. Сам вінець я діставала зі сховку дуже рідко, а вдягти не наважилася жодного разу.

Отакого довгого вечора Альтеада надто забарилася. Послана по неї Мінта повернулася сама й переказала, що німфи творять довжелезний гімн на честь Аполона Світлодайного, отже, наша гультяйка повернеться, щойно упитий хор провиє останній рядок. Ми з Мінтою сіли чекати, споглядаючи зорі, зі свого дупла. Ночувати на вербі вже було прохолодно. Коли небо геть почорніло, а зірки почали переморгуватися найяскравіше, Мінта заснула. Мені зробилося неспокійно. Розташування сузір’їв показувало, що ніч перевалила за половину. Альтеада, хоч яка б «веселенька» була, ще ніколи так не затримувалася. Я тихенько накинула плаща і взулась, потім, загорнувши дівчинку ще одним покривалом, вилізла з дупла.

Деревійки та дехто з водяниць, як, от, Альтеада, полюбляли збиратися в самій лісовій гущавині, аби цілком усамітнитися. Там вони розсідалися навколо широченного дубового пня, що правив їм за стіл, частували одна одну винами, співали, пліткували, дарували щось одна одній на свята. Я, сказати щиро, не люблю ані тих посиденьок у кущах, ані божевільних хороводів вічно юних і вічно закоханих водяниць по берегах і на мілкій воді. Взагалі, не люблю збіговиськ, де бачиш усіх і не чуєш майже нікого. Альтеада час від часу потребувала тих галасливих манірних компаній. Я не заважала їй. Я б і тепер не заважала, якби не її наливчане захоплення над міру. Дивні істоти — три старезні діви Парки з їхніми нитками. Спочатку Альтеаді судилося нещасливе кохання, потім розставання з найближчою подругою, яку вона виховала як власну дитину чи меншу сестру. Сіра дівчинка біля фонтану, Ананка. Тоді мені хотілося вбити її власноруч, чи, принаймні, втерти безбарвного, анемічного носа якимось неймовірним, непередбачуваним вчинком. Що ж тепер? Тепер, коли всі вони приходили до мене плакати, вони казали «доля» чи «недоля», але мали на думці «невідворотність». Заплуталась. Не можу зрозуміти. Шкода Альтеади. Більш нікого не шкода. Навіть Тіхе. Вона надто тверда, аби її жаліти.

Піднявся вітер. Стрімкі, пошматовані хмари наповнили небо. Вони то випускали на чистий простір, то знов заплутували у своє лахміття тонкий, молодий місяць. У тому непевному мерехтінні мені привиділася рухлива тінь поміж дерев. Я покликала Альтеаду, але відповіді не було, і я вирішила, що примарилося. Нічого, скоро деревійки позасинають, і наливчаним розкошам сам собою настане край. В інших місцях, де природа суворіша, на зиму засинають і водяниці. В нас річки не замерзають, окрім найменших струмків. Отож будуть іще довгі зимові балачки у теплому дуплі, і стрілянина шишками на прозорих січневих галявинах.

Альтеада лежала у малому ярочку серед молоденьких осик. Місяць знову виринув у розриві між хмарами, і я чітко розгледіла її сірий плащ і розсипане витке волосся. Вона лежала долілиць, підібгавши під себе руки. Першим моїм припущенням було: упилася до нестями і заснула дорогою, але думка ця, цілком житейська, хоч і доволі неприємна, розвіялася наступної миті, коли я побачила темну пляму на світлій тканині плаща. Я кинулася в ярок, затинаючись об корчі і налітаючи на тонкі деревця, що пружно відштовхували мене. Діставшись шурхітливого вкритого листям дна, де лежало нерухоме тіло, я обережно підняла плащ й оглянула рану. Дивно. Кров була, була й дірка у теплому Альтеадиному хітоні. Рани ж не було й сліду. Тоді я наважилася перевернути подругу догори обличчям. Альтеада дихала важко, але рівно, ніби спала, тяжко хворіючи. Наливкою від неї перло за три стадії, але то зрозуміло. Я злегка ляснула її по щоці:

— Альтеадо!

Вона застогнала, здригнулася, широко розкрила очі:

— Хто?!

— Та я, не лякайся. Що тут було? Тобі болить спина? Десь болить?

Вона сіла й застогнала ще раз, руками, очима й усім виразом страдницького обличчя показуючи, що болить голова. Після пережитого страху я була така роздратована, що потребувала те роздратування негайно вихлюпнути. Здерши з подруги закривавлений плащ, я тицьнула його їй в лице:

— Вдруге питаю: що тут було?!

Альтеада вся зіщулилася, як мала дитина, що от-от пустить нюні:

— Не верещи на мене! Я ледве жива!

— Ти мала бути мертвою! І якщо не згадаєш усе до ладу, наступного разу так і станеться!

Це подіяло. В Альтеадинім погляді відбилася зосередженість, руки стислися в кулаки. Раптом вона здригнулася ще раз й затулила обличчя долонями:

— Не хочу того згадувати! Додому хочу, звару і спати.

Я зітхнула. Ради на те не було. Треба дотягти цю гультяйку до рідного берега, бо тут, серед ночі, серед чорних осінніх дерев вона лише тремтітиме й ховатиме лице в долонях. І звідки лишень беруться такі боягузливі німфи? Ніби частина природи, краплина світової гармонії, а лісу нічного жахаються, мов людські дитинчата.

Я обійняла Альтеаду за талію і ми, хилитаючись мов двоє селян після ярмарку, подалися додому.

До дупла я Альтеаду не пустила. Там спала Мінта, і я зовсім не збиралася будити дитину балачками про нічних нападників. Розпаливши багаття й тицьнувши подрузі до рук посудину із зігрітим зваром, я напосілася на неї знову:

— Ну, тепер згадаєш?

По кількох великих ковтках, Альтеада кивнула:

— Тепер згадаю. Я вертала від деревійок. Було вже пізно. Мінта приходила давненько і я знала, що ти вже кріпко хвилюєшся. Я поспішала, якби могла, бігла б, але не могла. Все, Персефоно. З наливкою — все! То от, спочатку я зачула гавкіт псів, ніби ціла велика свора. Я уклякла. Серед ночі, серед лісу, полювання? Стою, і так мені страшно! Гадаю, зараз гепнуся непритомна, а ти мене до ранку шукатимеш, п’яницею лаятимеш. А це ж хіба через вино? Чи мені перший раз від деревійок вечорами вертатися? Ніколи такого не чула. А гавкіт усе ближче, і страшно мені все дужче і дужче.

Альтеада перевела подих, зробила ще кілька ковтків звару:

— От. Я в ярок забилася. Принишкла, ворухнутись боюся. Коли чую кроки. Точно, стежкою над яром хтось іде. І чогось мені встрелило, що то хтось із дервійок мене наздоганяє. Чи я забула що, чи новини які. Я в ярку підводжуся. На стежку вийти, дивлюся вгору, а там вона…

Альтеада закотила очі і ледве звар не пролила.

— Слухай! Годі з мене трагічних жестів! Або ти розповідаєш. Або я тебе у твою ж ріку стусанами зажену, дурощі студеною повимивати! То хто вона?

— Тритіла, триголова, очі світять червоним, а з усіх трьох вуст, замість язиків, змії. Я — кричати, а голосу не стало. І сил не стало. Впала, наче серпом зрізана. Коли отямилась, тебе побачила. От і все.

Вона сиділа, витріщалася на мене похмільно, чекала якогось обговорення. Але я геть не знала, що їй сказати, хоча й зрозуміла усе:

— Лягай спати, Альтеадо. Завтра поговоримо.

— Вона ображено закопилила без того припухлу губу:

— Як то завтра? Я заснути не зможу, поки не поясниш!

— Звідки така певність. Що я поясню?

— Ти все можеш пояснити, коли хочеш.

Скоро вона спала, як завжди, скрутившись великим бубликом, а я пішла перевірити свою здогадку.

Здогадка виявилась правильною. У сховці під вербою, крім замотаної у шарф діадеми, лежала золота стріла, на вістрі якої можна булорозгледіти свіжу кров.

А було так: «веселенька» Альтеада пхалася від деревійок навмання, усе ще під дією зілля та гімнів на честь світлодайного. Гавкіт, який вона чула, був цілком реальний. Шукаючи її вночі, я завважила, що Дарчика нема. Мабуть, наш охоронець здійснював пошуки самостійно. Його Альтеада й почула. Але темрява та надмір випитого прикро з нею пожартували, помноживши та переінакшивши в її уяві знайомий Дарчиків лемент. Звідти оповідка про цілу свору лиховісних нічних псів. Просто класичний анекдот про п’яного козопаса, що сплутав свого Сірка із вовком і аж обгадився з ляку. Та годі анекдоти згадувати. Що ж було далі? А далі було таке: Альтеада забилася в ярок, заморочена власним страхом. Зачувши кроки та сподіваючись побачити котрусь із приятельок, вона підвелася й подерлася некрутим схилом до стежки. Отут бідолаха й натрапила на Гекату. Отут мені в голові й просвітліло. Пан казав: «Ти побачила її такою, як є». Так, я не надто полюбляю дитячі байки про нічних страховиськ. Темрява завжди була для мене тим, чим була, часом доби, і якщо мені випадало у ній щось розгледіти, уява не домальовувала персонажів забобонних казок. Вперше побачивши серед лісу згорблену стару із лютими очима, я, на жодну мить не припустила, що це Геката. У посиденьках же деревійок та водяниць жахальні байки були неодмінними. Альтеаду було отруєно ними з пелюшок. Вона й побачила те, що чекала побачити у нічному мороці, під гавкіт страхітливих псів: тритілу мати чудовиськ зі зміями замість язиків. Та вернімося до обставин цієї зустрічі. Нажахана Альтеада намагається кричати, але їй не стає голосу. Голосу ж їй не стає зовсім не від жаху, волати Альтеадонька здатна за будь-яких обставин. Голоса, разом зі змогою рухатися, їй відбирає стріла у спині. Тритіла богиня мороку — останнє, що бачить Альтеада перш ніж знепритомніти. Ще б пак! Вбивця в неї за спиною. Далі ще простіше. Альтеада лежить непритомна, вбивця зникає, сполоханий Гекатою. Та спускається у ярок, виймає стрілу, застосовує цілительський дар (хто тільки його не має), потім зникає, забачивши мене поблизу. Темна фігура, яку я помітила, була не Альтеадою і не грою тіней з місяцем. Геката, як можна зрозуміти, не має звички щось пояснювати, от вона й пішла мовчки, залишивши мені пряму вказівку на вбивцю, золоту стрілу, що двох її рідних сестер я недавно витягла з ноги та ребер молодого оленя.

Артеміс намагалася вбити Альтеаду. Безвідмовний спосіб змусити мене піти в Аїд. Альтеада — найрідніша мені істота. Я б змирилася із розлукою, знаючи, що йду у морок, а її лишаю серед залитих сонцем лісів, а не навпаки. Тут все прозоро. Загадкове інше: чому Геката не дала Альтеаді померти. Вона подарувала мені свій вінець, благословила на владу над ніччю, а тепер зупиняє на порозі мороку. Набридло. Одна втіха: боягузлива Альтеада тепер довго не поткнеться до лісу без мене.

Я випрала подружин одяг і охайно затягла на нім дірки. Лише розвісивши все на гілках, подалася спати й собі.

Вранці Альтеада вчепилася до мене, як реп’ях. Довелося розповісти їй скорочений та спрощений варіант моєї нічної версії. А саме: вона вертала від деревійок, невідомий злочинець, мабуть, переплутавши її з іншою німфою, якій хотів за щось помститися, встрелив сердешну, п’яну Альтеаду, а Геката врятувала її, зупинивши кров і зціливши рану. Я взагалі могла не згадувати Гекати, пославшись на наливчані видива, але мені хотілося, щоб Альтеада почувалася вдячною істоті, якої так ганебно злякалася. Жодних уточнень з приводу Гекатиної зовнішності я не внесла. То був би даремний труд. Стереотип тритілої нічної потвори надто в’ївся у свідомість вразливої, забобонної німфи, аби мені вдалося переконати її в іншому.

По розмові, по всіх Альтеадиних сплескуваннях руками та причитуваннях, я видерлась на свою, вже не затишну вербу над холодною водою й продовжила міркування на тему. Артеміс їде срібною колісницею по чорнім небі й вистежує самотню Альтеаду серед лісу. Геката непомітно кружляє навколо мене і всього, пов’язаного зі мною. Що Артеміс до мене? Звичайна неприязнь. Хоче аби на землі зробилося на одну богиню вільніше. Зрозуміле бажання. Надто часто я заважала їй полювати, надто сильно зненавиділа її брата після Марсія. Але чому вона не довела справи до кінця? Чому не завадила Гекаті врятувати Альтеаду? Артеміс дуже сильна, а Геката немічна. Тепер вона не має навіть вінця. Тут я збагнула найпростіше. Артеміс належить до молодшого покоління, мого покоління. Їй у голову було вкладено образ тритілої матері страховиськ так само, як було би вкладено мені, якби я мала звичку вірити комусь на слово. Таточко Зевс непогано вибудував ідеологічну базу. Він посунув древню, могутню Гекату з її законних позицій, відібрав у неї ніч, як пору спочинку, пору кохання й роздумів, відібрав темряву, як і батьківщину зірок, позбавив краси, дарованої місячним сяйвом. Усе те отримала люба донечка Артеміс, разом зі срібною колісницею, запряженою сивими крилатими кіньми. Величній прекрасній Гекаті лишилися опівнічні жахіття, зчорнілі наріжні камені для кривавих жертв на темних перехрестях, привиди ненажерливих псів, чиє виття заморожує кров, та образ тритілої потвори замість колишньої потрійної краси та влади молодого місяця — діви, повного місяця — матері та ущербного місяця — сивої мудрості. Вона стерпіла, адже Зевс виявився сильнішим, але не пробачила. Вона берегла останні краплини влади, втіленої у срібнім вінці, аби колись вдатися до останнього політичного кроку. Звідки я знаю це? Дякую, Тіхе. Я й не думала, що наші дитячі вигадки біля вогнища виявляться такими корисними. Обмаль чудес, металеві конструкції логіки. Сива, зморена жінка віддає мені рештки своєї могуті, аби я що? Помстилася за її приниження? Ох, як палали спершу її чорні очі! Але той лютий вогонь швидко згас. Що такого вбачила в мені колишня володарка таємниць та роздумів? Чому плакала, а не намагалася намовити мене на заколот? І — замкнення кола — чому врятувала Альтеаду, не пустивши мене до Аїду негайно?

Так я думала-гадала на вербі над холодною водою Альтеади-Арітуси. Почав падати дрібний, сіренький, мокрий сніжок. Він танув, не встигаючи торкнути землі, було тьмяно й нудно. Мінта, якій сказано було мене не чіпати, ганяла берегом наввипередки з Дарчиком. Альтеада поралася по господарству, утеплюючи наше тісне житло у напіввисхлій деревині, знімаючи з гілок і заносячи всередину останні низки сушених грибів та плодів.

Зимівлю ми почали розважливо, без пригод. Мати, щоправда, навідувалася значно частіше, ніж зазвичай. Хоч як вона твердила, що все буде гаразд і немає потреби прощатися, ті часті відвідини давали мені зрозуміти, що таточко Зевс невблаганний. Зрештою, чого це він має змінювати рішення. Він спитав мене, на сімейному святі, при всіх. Що завадило мені тоді впасти йому в ноги, вимолити, виплакати свою дівочу свободу замість Аїдових безоден? Я не відмовилась, я лише попросила рік. От і все.

Стікс

До Мінти мати спочатку поставилася насторожено, та я вже казала: вона любить дітей. Мінта хороша дитина, приязна, але не нав’язлива, цікава й метка, але не нахабна. До того ж, у Мінти набагато більше жіночного, ніж у мені, отже більше спільного з Деметрою. Не минуло й години від першого знайомства, а вони вже обговорювали материне вбрання, її зачіску, нову олімпійську моду на хітони з яскраво вишиваними краями та плетеними з різноколірних ниток поясами. Мінті все було цікаво, а матері імпонувала її цікавість. Я опинилася в своїй звичній ролі. Мовчазного носія води, кашовара та риболова.

Вже нанесло й крутило вітром по околицях перший тиждень лютого, коли терпець мені увірвався. Я докінечно заплуталась у подіях, минулих і майбутніх, чужих та своїх очікуваннях, побоюваннях, побажаннях. Епоха роздумів та обережних розмов скінчувалася різко й незворотно, бо не дала жодного вагомого плоду. Я вже знала дечиї мотиви, але, як і перше, не уявляла власної лінії поведінки. Одного, на подив сонячного, ранку, коли кришталики тонкої паморозі виблискували на тонких і товщих вітах дерев, також на сухій траві та промерзлому піску, я зрозуміла, що не уявлятиму, як маю діяти, доки у плутаний ланцюжок інтриг та пересторог не додасться остання, найголовніша ланка, Аїд. Я мушу говорити з Аїдом, я мушу почути від нього бодай щось. Я впіймала Альтеаду, що вже була налаштувалася до якихось своїх непоснулих подружок, і силоміць всадовила її на пень:

— Слухай, я піду на тижнів два. Не хвилюйся за мене і подбай, будь ласка, про Мінту.

Кругловиде німфине обличчя одразу напружилося, навіть, здається, зблідло:

— Куди знову?

— Пана пошукаю. У нього для мене мають бути новини.

То була брехня. У Пана більше не буде новин для мене, так само, як у Тіхе, але не могла ж я зізнатися Альтеаді, що йду на розмову до Аїда.

— Кажу ж, не хвилюйся. Тобі й без мене буде що робити. Мінта людина, їй треба істи, бажано тричі на день, бажано гарячого. Те саме стосується Дарчика. Він жере не менше від людини, причому дорослої. Альтеадо, чуєш мене?

Вона безпорадно кліпала й смикала плетені зав’язки на плащі:

— Ти ж повернешся?

Хто сказав їй? Яка сволота вибовкала їй про цей злощасний рік? Вона ніколи й нічого не спитає напряму, моя простенька подруга Альтеада. Гаразд, я сама усе розповім їй, всім поділюся. Тільки не зараз. Повернуся й одразу розкажу

Я йшла повільно. Так само йшов сніг. Кожна сніжинка, велика, напівпрозора, погойдувалась, ніби прив’язана на нитку, довго видивлялася місця, де лягти. Шкода йти по свіжому снігу, завжди шкода і водночас приємно, святково. Дорогою з мене вивітрилися усі звички, набуті коло Альтеадиного вогнища. Німфи та фавни набагато ближчі до людей, ніж ми. Але зараз мені не було часу й настрою мерзнути, хотіти їсти й пити, шукати кущиків, проситися на ніч під чийсь дах. Я скрижаніла так само, як земля навколо і лише йшла, переступаючи з вужчої смуги зимового дня на ширшу — зимової ночі. Одного разу мені зустрілася самотня Артеміс верхи на білому однорогу. Була люта, промчала, обдавши срібною курявою, озирнувшися, неприємно вишкірилась.

Я йшла, лишаючи в снігу сліди важких чобіт. Не те щоб вони гріли, просто додавали впевненості. Приходили вовки, швидко вгадували в мені погану здобич, але не йшли одразу. Мабуть, кілька краплин маминої погожої теплоти бігли у моїй крові: вовки притискалися до колін, якийсь час бігли слідом, потім відставали. Приходили олені. Я прихопила торбу сушених фруктів, та зрозумівши, що відзвичаїлась їсти, згодувала усе з руки оленицям і тонконогому молоднякові. Сніг припинявся і знову йшов, крутився хурделицею, сипав гострою січкою, м’яко запинав обрій суцільною завісою. Приходили думки, то як вовки, то як олені. Гріли коло мене кістляві хижі спини, довірливо простягали м’які губи. Я намагалася не надто з ними панькатися. Досить вже передумано.

Якоїсь ночі так мело, що я пошкрябалась у халупу на узбіччі аби пересидіти до ранку. Мені відчинила бабця, така суха та зморшкувата, що була, здається, не молодша від світу.

— Пробачте, бабусю! Мабуть, із ліжка вас підняла? Чи не пустите переночувати?

— Заходь, дитино.

Голос був рівний, байдужий, жовті руки стягали на грудях протерту до дірок вовняну ковдру. Я зайшла у тісну, освітлену самим вогнищем, хижу й ніби в літо потрапила. На грубо збитих, зчорнілих від кіптяви полицях стояла сила силенна амфор горщиків, горняток, малих та великих ваз для квітів та плодів. Усі вони були різнобарвно та розмаїто розмальовані птахами, рослинами,танцюючими людськими фігурами, навіть будиночками чи й величними храмами. Я скинула на тапчан при дверях задубілого плаща і, мов зачарована, пішла від полиці до полиці, простягаючи руки, але не наважуючись торкнутися тієї краси. Стара вела за мною байдужими очима:

— То я ліпила. Скільки себе пам’ятаю, з глини ліплю. Бачиш руки? — вона показала зашкарублі руді долоні: — Ніби теж глиною стали. Скоро пересохнуть і розсиплються на череп’я.

Вона поклала кілька товстих полінець у вогонь:

— А розмальовував мій старий. Дай йому волю, він би все на світі порозмальовував, ніде білого клаптя не лишив. З того ми й жили, я ліпила, а він прикрашав. Тепер мені хіба полумиски для найзлиденніших господ продавати. Я малювати геть не вмію, а старий мій вмер того тижня. Та ти не бійся, бери, роздивляйся, як хочеш. Вони крепкі, коли об підлогу не гатити. Як маєш грошей трохи, чи на що поміняти, то вибирай. Нащо мені їх стільки. Однаково продаватиму.

Байдужі очі дуже старої людини, раз позраз, обводили малий простір, строкатий від фігурок та візирунків:

— А мо й не продаватиму. На скільки зерна вистачить, стільки й проживу. А більше й не треба. Піду старого доганяти. Нудно без нього. Бува, ходе цілий день і свистить. А свистів до ладу, кожну пісеньку впізнаєш, кожну пташку, що її передражнює. Химерник був мій старий, і на вдачу не легкий. А без нього нудно. Коржів ось свіжих напекла. Будеш?

Від коржа я відмовилась, натомість покопирсалася у торбі і видобула мідного браслета. Я дуже любила його. Подарувала колись Альтеада. Навіщо зараз із собою потягла — не знаю. Завжди тягала на руці, але в дорозі мідь настигла, навіть почала примерзати до шкіри. Я зняла цяцьку й вкинула у торбу. Тепер витягла. Річ майстерна, але не така дорога, щоб стару за неї вбили:

— Візьми, бабусю! Продаси, на борошно буде.

Вона покрутила прикрасу перед очима:

— Гарний. Старому б сподобався. Ач, який взір! То вибирай. Що за нього хочеш? То ж, мабуть, не одного горщика коштує.

— Мені нести далеко, — відговорилася я і вибрала пласку тарелю на фрукти, на якій чорний олень із білими, наче памороззю вкритими рогами, виходив із засніжених сосон. А з-під копит у нього чомусь стелилися жовті та рожеві квіти, просто по глибокому снігу. Деякі западали у протоптані ним сліди й сяяли там, як зорі. Бабця важко зітхнула:

— Так він мерз! Так уже мерз останні ночі. Усі ковдри, усі шкури, все, що в хаті було на нього навалила. Так і не зігрівся. А в Аїді ж іще холодніше!

— Звідки ви знаєте?

Вона подивилася на мене, як на дурненьку:

— Звідки ж бо там — теплу?

А й справді, звідки? Прозорі зеленкуваті очі без виразу, глухий, ніби твердим окутий голос. Як він там править? Як йому там ведеться? Як там поневіряється по тих страхітливих темнотах старий художник, насвистуючи на десятки пташиних голосів?

— Ви не хвилюйтеся, там тепло! Від вогненої ріки Флегетону. Якщо віддалік сісти, можно грітися, наче при багатті!

Як я той Флегетон згадала? Стара серйозно притакнула головою, вперше в її згаслих очах прозирнула зацікавленість:

— Добре. Отам я його й шукатиму. Він точно гріється. Сидить і гріється.

— А як згадаєте його за Летою?

Вона знову подивилася на мене, як на повну дурепу:

— Ну от ти знаєш про те джерельце в діброві, що спрагу втамовує і пам’яті не відбирає?

Я притакнула.

— Ото. І я знаю, а хіба ми стобою пророки, чи боги? Усі знають. Хочеш забути — пий з Лети, не хочеш — не пий.

Я просиділа з нею, аж поки зимове сонце не піднялося з-за вивітреного обрію. Цікаво, хто зараз править золотою колісницею, чи ще Гелій, чи вже всюдисущій, ненажерливий у славі Аполон. Мати, ображена на Зевсову сваволю щодо мене, все частіше стала розповідати про те, як Кроніди потіснили і продовжують тіснити могутніх титанів. Ті старші й, може, не слабші за Зевса та усю нашу сімейку, але чесніші, наївніші у своїй природній споконвічній силі. От і пішли на другі ролі, поступившись хитрим і не обтяженим ваганнями Кроновим дітям. Та що мені до того? Мушу йти. Тепер торбою доводилось не розмахувати задля розваги, а притримувати її обережно, аби не розбити тарелю.

Я втратила лік дням і ночам. Може, вже скоро весна? Я забирала все північніше, точно знаючи, що вхід до Аїду на Півночі, але де саме? Врешті мені трапилась маленька бліда водяниця, що куняла над напівзамерзлим водоспадиком. Ближче до берегів він уже перетворився на бурульки, а посередині ще перескакував по каменях кількома тоненькими струмочками. На моє запитання німфа буденно позіхнула й вказала пальцем:

— Он. За скелями.

Я задерла голову, оцінюючи немалу висоту скельного гребеню.

— Можеш берегом обійти, — знов позіхнула водяниця, — тільки гляди, у воду не звалися. Крига зовсім тонка.

Я подякувала й почала обережно рухатися вузькою смужкою обмерзлого берега під чорною водою, що просвічувала крізь сиву плівку молодої криги, і темним громаддям скель.

Обійшовши нарешті скелі, я побачила, що річка, вздовж якої ішла, була малим притічком широкої, темної, повільної ріки, що викочувала свої важкі хвилі з чорної тріщини в скелях. Це навіть важко було назвати тріщиною, скорше проваллям. Отвір був дуже великий і такий чорний, що засмоктував погляд. Вода, виходячи назовні, ніби виносила ту чорноту й вкривала нею простір навколо. Здавалося, морок не лише ув ріці, а й над рікою, висить темним вологим туманом, причавлює до землі тонкі віти голих, зимових кущів. То ось він, значить, який — вхід? Я зупиняюся. Мені моторошно й ніяково: чого приперлася, хто кликав? Ну гаразд, от увійду зараз. Прослизну твердим обмерзлим берегом у цей похмурий туман. А далі? Як проходитиму повз Кербера? Як шукатиму Аїда? Це ж царство, а не сільце, де з кінця в кінець дві сотні кроків і кожен кожного знає. Звичайно, владику Аїда тут знає кожен. Але хто цей кожен, і чи наважуся я його спитати?

— Кого б його спитати? — промимрила я вголос, вже сильно шкодуючи про усю затію.

— Та хоч би й мене.

Я сахнулася й ледь не звалилась у воду великої ріки, де криги не було зовсім, а отже на мене неминуче чекало вкрай неприємне купання. Міцна рука позбавила мене цієї небезпеки. Я боязко глянула в обличчя рятівникові. Це виявилася рятівниця, висока молода жінка з рано посивілим прямим волоссям і важким прямим поглядом. Проте, попри всю неусміхненість, в її лиці не було загрози, тому я спромоглася тихо вимовити:

— Добрий день.

— Привіт, Персефоно!, — рівним, діловим голосом відповіла вона.

— Ти мене знаєш?

— Ти неуважна. Я віталася з тобою на Олімпі. Щоправда, здалеку. Не хотіла наближатися до пана Зевса, у нас кепські стосунки.

Я присоромлено спробувала пригадати і, справді, ніби завважила тоді напівзатулену чашею головного фонтану темну постать за столом:

— Вибач, я виросла надто далеко від Олімпу.

— Я теж. Гадаю, ми небагато втратили. Вибач, забула назватися. Я Стікс.

На мить, чи навіть кілька, мені відібрало мову. Стікс, найтемніша з темних річок потойбіччя, чиїми смертельно холодними водами клянуться всі, і смертні, і безсмертні. Німфа Стікс тепер стоїть переді мноюі запросто теревенить, ніби з подружкою!

— Ти не проведеш мене до Аїда?

Прохання вихопилося саме собою. Я хотіла щось сказати, аби Стікс не помітила мого страху.

— Ні. Не проведу. Вона посміхнулася синюватими, ніби в хворої на серце, губами. — Аїда тут немає. Останнім часом він майже не з’являється.

Я розгублено дивилася на чорне провалля, на чорно-сірі, ніби металеві хвилі Стіксу. Оце варто було сюди дійти, аби почути, що господаря немає вдома.

— І де мені його тепер шукати?

Стікс відвела волосся, яке вітер кинув їй на обличчя:

— А ти його не шукай. Він знайдеться.

Я повагалася ще мить:

— А можна мені зайти всередину, подивитись?

Вона озирнулася до темряви у себе за спиною, потім знову поглянула на мене:

— Ні. Без Аїда не можна.

— Ну, то я піду.

— Персефоно!

Вона покликала, коли я вже майже завернула за скелі. Озирнувшись, я побачила, що вона стоїть, де стояла, руки стягають на грудях старенького, витертого плаща:

— Ми будемо тобі раді.

Вона вимовила усі слова окремо, ніби я мусила прочитати їх по губах, синюватих губах тяжко хворої істоти.

— Ми будемо тобі раді! — ще раз повторила Стікс і пішла берегом своєї похмурої ріки назад, у темряву.

Я поверталася розгублена і зла. Хто зна скільки часу згаяно на порожньо. Вдома облишено рідних, стоптано добрі чоботи, а що набуто? І тут мені встрелило:

— Стікс!

Я кинулася до тріщини, ослизаючись і ламаючи нігті об укритий кригою камінь:

— Зажди! Стікс!

Її темна фігура знов промалювалася на тлі густішого мороку:

— Що?

Я видобула з торби тарелю з оленем:

— Це подарунок Аїдові. Знак, що я приходила поговорити.

Вона здивовано взяла річ:

— Та я й так йому перекажу. — І замовкла, милуючись малюнком. — Гарно.

— Майстер тут. У вас.

— У нас багато майстрів. Спасибі. Я передам Аїдові.

Дар

За той час, що я розмовляла зі Стікс, маленький притічок повністю схопився кригою. Водяниці не було видно, мабуть, вона вже спала. Треба вертати. Що, як Мінта застудилася? Заполошна Альтеада більше квохтатиме, ніж лікуватиме. Я квапилась. Накрутила сама себе уявними видовищами хворої, гарячкової дитини та покаліченого лютими зимовими вовками і ледь живого пса, і майже бігла у паніці, що не встигну, не врятую. Не допоможу. На додаток до мого настрою, здійнявся вітер, та такий — ледве з ніг не валив. Я підібрала важкого, довгого дрючка, вигострила ножем нижній кінець і пересувалася, вбиваючи його у тверду землю, аби хоч трохи легше було боротися із шаленими наскоками зустрічного шквалу. Мабуть, хвилювання і турбота за ближніх — не божі почуття, бо, відчувши все те, я, заразом, відчула холод, крижане протинання вітру, втому й напругу останніх сил. Мені зробилося зле, непривітний лютневий світ поплив перед очима, і серед того непривітного, пронизливо білого й заклякло чорного, виринула нестерпна червона пляма. Ніби кров на снігу чи пожежа. Я зупинилася, важко зосереджуючи погляд. Що це? Як далеко я відійшла від Аїдових воріт? На день чи на тиждень? Проминула вже хижу старої вдовиці. Чи вона ще чекає мене попереду, із розпаленим вогнищем і згаслою господинею серед квітчастих ваз та глеків? Червоне переді мною повільно набуло впізнанних обрисів. На протоптаній оленячими копитами лісовій стежці стояв Арей, закутаний у довгий пурпуровий плащ. Рудувате волосся густо вкривав сніг. Очі з-під вкритих памороззю вій сяяли дикою, роз’ятреною блакиттю.

— Привіт!

У голосі був мороз, трохи захеканий, бадьорий. Навіть веселий. Я зупинилася.

— Звідки це йдеш, така зморена?

Я мовчала.

— Не схотіла моєї допомоги? Не повірила?

— Повірила. Тому й не схотіла.

Він іронійно схилив голову до плеча, гарну, юну голову, вкриту нетривкою сивиною заметілі.

— Арею, я не потребую допомоги. І не можу допомогти. В кожного своя темрява.

Він шарпнувся усім тілом:

— У мені немає темряви! Я син блискавки та хатнього вогнища! Я брат сонця, Персефоно!

— Значить, Аполон вже зіпхнув з неба Геліоса? — тихо завважила я. Арей зблід, губи йому перекосило:

— Надто знань як на засватану дівку.

— Надто гонору як на бога-мародера! — різко вигукнула я, шкодуючи вже на першому слові. Але зупинитися було несила. Цей довгий, порожній шлях, ці чужі, непотрібні біди. Чого вони чіпляються до мене? Я не Парка й не Ананка. Я богиня не знати чого. У задубілому плащі та важких селянських чоботях, із промерзлим дрючком, що ним впираюся у промерзлу землю, аби лютневий вітер не підхопив мене й не закинув і невблаганне порожнє небо.

Свист був чистий, мов ковток криничної води, зблиск миттєвим, наче думка. Не знаю, яким дивом встигла відскочити, а юнак у пурпурі вже знові підносив меча. Я несвідомо виставила перед собою дрючка. Бідна дерев’яха прийняла на себе лють Ареєвої зброї і не витримала б, якби лезо не пішло трохи навскіс, ковзнувши й відколовши від палиці тонку тріску. Я сахнулася в інший бік від наступного удару.

— Ти зійдеш в Аїд, але не дружиною цього павука!

Голос йому зривався, наче в доведеної до відчаю дитини. Я так звикла замислюватися над усім, що навіть стрибання та розмахування дрючком не завадило мені замислитися. Чи можна вбити бога? Прикладів нема. Враховуючи взаємну «приязнь» багатьох моїх родичів, робимо висновок, що не можна. Але понівечити можливо напевне, кульгавий Гефест красномовне потвердженння. Мені зовсім не хотілося позбутися руки чи ноги, всі вони мені не зайві, тож кидалася з боку в бік, запаморочена сяйливими рухами Ареєва меча, з відчуттям даремності тих вправ. Скільки я ще так прострибаю? І я покликала на допомогу, не голосом, тваринним, болісним, бездумним криком. Як Мінта, коли її поглинав темний вир. Я не знала, до кого кричу. Навколишні деревійки спали. А якби й не спали? Котра з них зважилася б стати поперек шляху Ареєві? Та з них сам-двадцята списа в руках тримати вміє. І та вірна Артеміс.

Але допомога прийшла. Темне, важке, невпинне, ніби камінь з пращі, ніби хвиля з ненависного мені океану. Ніби вихор, що здер десь грубий шар жирного чорнозему, налетіло на Арея. Мить — і він пурпуровим метеликом розпластався на снігу, широко розкидавши плаща. Я встигла зауважити, як вилетів з його правиці меч і впав мені до ніг. Розгублено нахилилася, підібрала. Арей борсався у снігу, обома руками, і здоровою лівою, і закривавленою правою, намагаючись затулити горло, до якого вже підбиралися страхітливі щелепи велетенського чорного звіра.

— Дарчику… — повільно, ніби крізь сон, вимовила я. Цього виявилося досить. Звір повернув до мене голову і глянув запитально. Мабуть-таки, я довго мандрувала, місяць чи й півтора. Мабуть, зараз надворі холодний березень. А мені, разом з усією природою, невтямки, що вже весна. Дарчик, відколи я пішла, виріс іще чи не вдвічі. Груди в нього зробилися на доброго лева, а очі чомусь пожовкли і замість круглих, як у більшості псів, видовжилися навскісно, мов би вовчі. Страшно глянути! Але страховидло те віддано зазирало мені в лице, чекаючи моєї волі.

— Облиш! — коротко скомандувала я. Пес підвівся, облизав з морди божу крівцю й став поруч мене, широко впершись у сніг товстими могутніми лапами. Підвівся й Арей, незворушно оглянув розтрощений зап’ясток, лівою рукою віддер від плаща довгу стрічку пурпуру, ретельно перемотав правицю. На мене більше не глянув. Повернувся спиною й повільно подався між деревами навпростець. І таке щось рідне й зболене було в його повільній ході, у підкреслено, напружено прямій спині, у сніговій сивині на кучерях, що я вже рвонулася догнати й віддати меча, аби втішити, аби менше ганьби, та подивилася на Дарчика й лишилася стояти. Хто зна? Вдруге псові може не пощастити. Я можу жаліти Арея до сліз, але не можу дозволити йому вбити мого Дарчика. Я подивилася на пса уважніше. Да, Альтеаді не довелося турбуватися, як прогодувати це здоровило. Ребра, що випиналися з-під шкури, ледь зажилий шрам на правому боці, закислі з утоми очі — все свідчило про Дарчикові мандри, не легші за мої. А може й набагато тяжчі. То он, значить, як: собака непомітно супроводжував мене, оберігав від можливих небезпек і, зрештою, порятував від реальної. Я опустила руку на широкий, чорний лоб, кінчиками пальців протерла заплакані вовчі очі. Пес кволо мотнув товстим кудлатим хвостом. Втомився.

— Пішли, Дарчику. Днів за п’ять будемо вдома.

Вертати було швидше повз Альтея. Я зупинилася на засніженому березі, над важкими жовтуватими хвилями, що сонно перекочувалися, ніби м’язи під шкірою змореного звіра. Боліло все — ноги, спина, голова. Я присіла над водою і, переборюючи жах перед холодом, набрала повні долоні, потім затримала подих і різко хлюпнула собі в обличчя. Швидко стерши вологу видобутим з торби шматком полотна, аби лице не обмерзло, відчула полегшення, навіть бадьорість. Озирнулася на кроки позаду, стисла під плащем підвішений на пояс, Ареїв меч. Але то був Альтей.

— Сувора нині зима, — мовив він, кутаючи у просторий плащ своє гнучке тіло.

— Матінка не в гуморі, — відповіла я, обережно посміхаючись потрісканими в кров губами.

— Куди ходила?

Я замислилася. Розповідати Альтеєві правду не на часі, та й сил нема. Вибріхуватись нема сил тим більше. Альтей спростив мені задачу:

— Не квапся, дитино. Влада, хоч яка велика, не зігріє і не втішить. Аїд — не місце для тебе.

Він підніс до обличчя руки, хукнув кілька разів на долоні:

— Та й владика не уявляє, який безлад принесе до його царства дружина з твоєю вдачею і звичками. Дитино, цей шлюб не на користь вам обом. Гадаю, ти ходила сказати Аїдові саме це?

— Альтею, звідки вітер віє? Тебе на Олімпі не було. Дивна поінформованість і дивні висновки. Чи ж ти потребуєш Аполонової голови, аби обмірковувати мої нещастя?

— До чого тут Аполон?

Альтеєве обличчя застигло, очі згіркли, ніби жовч.

— Гадки не маю. Без ідей, що йому до мене, чому він намовляє тебе зупинити мене, а ти намовляєш бідну Альтеаду.

— Я?!

Він захлинувся обуренням, але тут-таки затих, покірно кивнув:

— Тому що ми любимо тебе. Тому що з тобою піде радість із серця Деметри. Що буде тоді зі світом? Що буває, коли з життя йде радість, Персефоно? Схаменися, дитино!

Він робить крок вперед, притискає мене до себе, гладить по голові:

— Не дай Аїдові улестити тебе дарунками, одурити обіцянками! Це полон, а не піднесення!

Я відчуваю, як він тремтить. Справді, зими в нас іще не бували такими жорстокими.

— Альтею, я дам собі раду. Твоя вода, у якій мати вимила мене, народивши, була досить холодною. Я маю тверезу голову та міцне тіло.

Підійшов пес, задер голову глянути на мого співбесідника.

— Ого!

Альтей завбачливо прибрав од мене руки і позадкував:

— Твій цуцик?

— Отож. — відказала я і пішла далі правим берегом Альтеади-Арітуси.

Дуже смішно припустити, що Аполон пошкодує моєї молодої долі, занапащеної у темних лабетах Аїда, але що ж тоді? І що гострим кігтем дряпонуло мене у словах Альтея? Одне слово. Якесь одне слово, серед багатьох інших. Схвильованих. Щирих, дружніх. Згадала! «Влада»! «Найбільша влада не замінить»… Це не були Альтеєві слова, не могли бути його думки. Так думав златоглавий і світлодайний. Він боїться якоїсь влади, яку я отримаю, ставши дружиною Аїда. Він не хоче, аби я отримала її. Може, через ту незрозумілу владу таточко Зевс і поводиться так дивно. Він не знає, що небезпечніше — відмовити Аїдові, чи дати згоду на цей шлюб. Вагаючись, він пустив усе на самоплин. На волю випадку та решти сімейства. Аполон же не вагається. Він завжди отримує те, що хоче, і нищить те, чого не хоче. Зараз він вважає батька неправим і намагається вплинути на події самостійно. На відміну від своєї навіженої сестри, з якою опинився, ха-ха, по різні боки. Він обрав не вбивство, а підступ. Добре. Так, гляди, колись навчиться цивілізованої дипломатії. Але гру на почуттях моїх близьких я йому, за першої нагоди, пригадаю.

Артеміс

Вдома було недобре. Я відчула це перш, ніж побачила, перш, ніж Дарчик прищулив вуха й показав страхітливі ікла. Мене вразила напруга, ніби скрізь між деревами було напнуто прозорі мотузки, і вони бриніли тоненько, нестерпно. Я пришвидшила крок. До галявини перед старим товстелезним деревом, нашою зимовою домівкою, вже лишалося зовсім трохи, коли мене перепинили дві кремезні, мов титаніди, німфи з довгими списами. Одна холодно подивилася на мене, друга спрямувала зубчасте бронзове вістря в широкі груди псові:

— Я самотужки на ведмедя ходжу, — попередила вона хрипким застуженим голосом. Дарчик, вже готовий до стрибка, завмер під моєю рукою.

— Йдіть спокійненько, без вибриків, — попередила друга німфа і показала списом на галявину. Ми вийшли туди. У картині, що відкрилася моїм очам, було навіть щось красиве, принаймні патетичне. Кроків за десять від старого дерева стояла Артеміс, поклавши золоту стрілу на тятиву визолоченого луку. Біля дерева, затуляючи своїм пишним тілом дупло, завмерла розчервоніла, люта Альтеада. З дупла за її спиною визирало цікаве й лише трохи налякане личко Мінти. Я не була семирічною дитиною, тому перелякалася не на жарти.

— Артеміс!

Німфи загрозливо ворухнули списами, Дарчик загарчав, золотокоса мисливиця озирнулася:

— А, з’явилася? Дуже вчасно. У мене плече затекло так стовбичити. Вже думала рішити твоїх курей, та й по всьому.

Дарма вона це сказала. Тепер було очевидно, що цього разу Артеміс не збирається нікого вбивати. Вона вигадала щось інше.

— Кажи.

Мій голос прозвучав таким чужим і моторошним, що Артеміс глянула здивовано. Та за мить обличчя її набуло попереднього дратливо -зухвалого виразу:

— Гаразд, Персефоно. Ми зараз підемо, чемно й мирно, не зломивши жодної гілки у цьому лісі, але перед тим ти поклянешся темними водами Стіксу, що підеш в Аїд, і тіні твоєї не лишиться на підсонячній землі!

Я оцінила задум. Поклявшись водами Стіксу, ти вже не маєш вибору. Порушник такої клятви навіки втрачає і жагу життя, і надію на краще. Отже, я мушу обрати свою путь просто зараз, не власною волею, не поговоривши з Аїдом.

— Послухай, сестро!

Я роблю крок вперед, непомітно притискаючи Дарчикову спину, мовляв: не рухайся, стій, де стоїш. Він розуміє і лишається прикривати мої тили.

— Сестро!

Ще пару кроків. Тепер ми стоїмо впритул. Перший рух, різкий, з-під плаща. Другий рух, легкий, невловний. Скільки треба тої сили, аби перерубати тонку туго напнуту тятиву. Меч Арея в моїй руці. Приголомшена Артеміс опускає руку з непридатним для вбивства знаряддям. Ворушіння за моєю спиною. Охоронниці Артеміс. Глухе, мов далеке перекочування валунів, гарчання. Я не нападаю. Німфам не хочеться знайомитися з іклами чорного страховиська без нагальної потреби. Тиша. І тут мене відвідує незрозуміле видіння, скоріше, навіть, відчуття. Я цілком певна, що на моєму лобі лежить холодний та важкий Гекатин вінець. Більше того, я знаю, що й Артеміс бачить його.

— Я…

Голос міцнішає поступово, від ламкого, придушеного стогону:

— Я… клянуся темними водами Стіксу, що наступного разу, коли ти здіймеш руку на тих, кого я люблю, я теж здійму руку. Я візьму тебе за коси і зроню у найглибшу безодню, глибше Тартару, так, щоб низринуті титани час від часу розповідали тобі про погоду. І вдавитися мені дрібним йоржем з Альтеади-Арітуси, як не дотримаю цієї клятви стосовно кожного ворога моєї сім’ї!

Артеміс заціпеніла. У кожній з її розширених зіниць відбивалося по чорнокосій богині з різкими вилицями та широкими ніздрями розлюченої тварини. На обвітреному чолі богині, звичайно ж, не було жодної діадеми, але від цього нічого не мінялося. Навіжена мисливиця пішла так само мовчки, як Арей, але мені не було її шкода. Тільки-но химерні зачіски та важкі зади німф-охоронниць поховалися за деревами, Альтеада і Мінта кинулися обіймати мене та Дарчика.

Аїд

І знову плинули звичайні дні. Точніше, їх просипалось крізь голі березневі гілки п’ять чи шість, коли я знову вдяглася та взулася для мандрів, щоправда, недалеких.

— Куди? — вже без ляку чи роздратування, лише з тихою приреченістю, спитала Альтеада.

— До Марсія. Чогось захотілося.

Вона знизала плечима і промовчала.

— Можна мені з тобою? — вигулькнула з-за верби Мінта. Я подивилася на неї, на зблідлу мовчазну Альтеаду, що, мабуть, уявила свою самотність біля холодної води на цьому березі. Я подивилася на них обох і сказала:

— Ні.

Мінта не наважилась ані скимлити, ані обурюватися. Я пішла, бувши певною, що вони обидві дивляться мені вслід. Пса на галявині не було. Його тут і не буде, і я його не побачу аж доки повернуся чи втраплю у велику халепу.

Марсієва могила і покинута печера виглядали особливо похмурими під снігом, серед промерзлого до тужного бриніння лісу. Шкура, шкарубка, вкрита гострими бурульками, у які позмерзалася козляча вовна, висіла на своєму місці. Вітер струсив чепурну снігову шапку з купи каміння над Марсієм, і могила різко темніла на білому неторканому тлі. Але темніла не лише вона. Коло входу до печерки, на поваленому дереві, темніла нерухомазгорблена постать. Спочатку я вже звично вирішила, що то Геката, та постать була більша і, замість похиленої сивої голови, я розгледіла важку, розкошлану, темну.

— А, прочанин. Чи я помиляюся, і не ти дарував мені чорне цуценя торік і прохав про незрозуміле?

— Ну, чому ж незрозуміле? Я просив щастя.

— А я відмовила.

— Хіба?

Чорна голова повільно підвелася, на мене глянули прозорі сіро-зелені очі.

— Аїд.

Він не зробив руху встати, просто дивився на мене знизу вгору, з поваленого дерева, і я знову силкувалася визначити вираз його очей.

— То це тобі я завдячую приємним висновком, що я богиня не знати чого?

— Мені.

Посмішка, несподівана. Коротка. Чи була? На мить у неприродно білому обличчі вгледілось живе. І знов немає.

— Я так далеко ходила, аби поговорити з тобою! До самих воріт Стіксу!

Він, як спершу, втупив погляд у землю:

— Вибач. Я цілу зиму по землі провештався. Мені в Аїді більше несила. Дивно. Ніхто не пам’ятає, як називалося це місце до мене. І я не пам’ятаю.

— Там так погано?

Вії, довгі. Чорні, важкі:

— А я тебе туди кличу.

Я підійшла й сіла поруч на деревині:

— Давай поговоримо, не зриваючись. Гаразд?

— Гаразд. Починай тільки ти.

І тут я розгубилася. А що, власне, спитати в Аїда? Про потойбіччя, про його стосунки з Олімпом, про вінець Гекати? Тоді я спитала найпростіше:

— А Дарчик, він хто?

Аїд пирснув, несподівано, по-дитячому. Притиснувши кулак до рота. Я не витримала й теж засміялася:

— Ну чого? Чого? Він справді незвичайний!

— Ну, принаймні, голова в нього одна, — пробурмотів собі в кулак Аїд.

— Ще б не вистачало, аби трьома жерти просив! — бовкнула я й заклякла, вражена здогадкою. Аїд завважив те і кивнув:

— Та приблукалася до нас вовчиця, гарна така, велика. Кербер і вподобав. А вона, хоча й не сука, а все-одно сука: усіх п’ятьох йому під черево стягла, а сама здиміла, тільки хвіст майнув! Ну, то я й розносив по хороших руках. Не топити ж? А вдома де мені їх стільки? І так страховищ повна хата, бо свого часу не потопив.

— Звідки ти знав, що мої руки хороші? Звідки ти, взагалі, мене знаєш?

Він втомлено потер повіки:

— Я поганий володар. Я часто вештаюсь не по своїх володіннях. Колись побачив, як ти зіпсувала Артеміс полювання, колись підгледів, як допомагала старим козопасам лікувати хворих козенят. Твої руки хороші, Персефоно.

— Аїде, у мене може й хороші руки, але голова теж нічого. Ти подарував мені охоронця, бо знав, що я потребуватиму охорони. Так?

Він припинив ховати очі. Прозоре, кличне, ніби сонце крізь воду, вдарило мені в обличчя:

— Вибач іще раз. Так, я знав. Я егоїст, дівчино. Я прийшов просити в тебе щастя, бо жодна інша не змогла б дати мені його. Я ненавиджу те, чим володію. Я волів би не бачити жодної душі за Стіксом. Але не я вигадав, що смертні мають помирати, і не я обрав собі цю частину володінь. Зевс мав досить сили, аби перемогти й повалити батька, що вже там казати про братів. І Посейдон, і я задовільнилися тим, що нам було віддано, і край. Я любив небо, я любив море. Я ненавидів лише морок та безвихідь. Мені випало саме це. Тоді я зробився егоїстом, перестав зважати на закони та обов’язки, кинув потойбіччя на самоплин, мандрував, милувався світом, що був чиїм завгодно, тільки не моїм. Зрештою, я так затявся у своєму егоїзмі, що дав собі нечуване, небезпечне право покохати. Не мав, не смів, бо розумний і вже немолодий. Знав, на що прирікаю ту, кого позву у свій морок. Добре знав Олімп, аби уявити. Які політичні заворушення викличу своїми особистими справами. Але, Персефоно, чому я мушу бути обділеним в усьому?

— Проникливо. Але ти прийшов не до мене, навіть не до моєї матері, а до мого батька, аби я не мала шляхів до відступу, не мала права на відмову. Це кохання, Аїде?

— Це, як раз, було найменшим проявом егоїзму. Я просто хотів завадити цій зграї занапастити тебе. Воля Зевса стримує їх. Офіційно попросивши в Зевса батьківської згоди, я змусив його офіційно визнати тебе своєю дочкою.

— Та що їм усім до нас? Чому вони живцем не зжерли Амфітриту, коли Посейдон сватав її?

— Бо море має дно, а мої безодні ні. Бо навіть небо має межі, про що смертні дізнаються ще не скоро, а ми знали від самого початку, а потойбіччя не має меж. Мені не дістає трохи певності, трохи жаги життя, хоч як смішно це звучить, трохи натхнення, аби стати противагою Зевсові та його владі. Досі я не мав ані впевненості, ані натхнення. Найдалекоглядніші з родичів бояться саме цього, решта каламутить воду через особисті дрібниці. Персефоно, ти подолала важкий шлях, аби поговорити зі мною. Я ціную це і зобов’язаний бути відвертим. Попри всю мою любов до тебе, я не безкорисливий, але я зможу це пояснити, а ти зрозуміти, лише побачивши на власні очі моє царство, не раніше. Вибач.

Це, останнє, він видихнув тихо, самими блідими губами, без голосу. Мені пригадалася Стікс. Хворобливе аж до синяви обличчя: «Ми будемо тобі раді».

— Аїде, ти був зі мною майже відвертим. Я вдячна й хочу відповісти тим-таки. Я не люблю тебе, адже не знаю. Рік ще не вийшов. Можна, перш ніж піти у твою темряву, я ще подивлюся на тебе при світлі? Не ховай очей, не ховайся од мене!

Він повільно, ніби вагаючись, підвів руку й обійняв мене, кутаючи своїм плащем поверх мого:

— Добре. Я поживу тут. Марсій не проти. Я питав його. Тільки ж і ти не кидай мене самого у цій печері, приходь хоч зрідка.

Він знов несподівано, коротко посміхнувся:

— Може коли поїсти принесеш.

— А шо ти любиш?

Аїд знітився, ткнувся підборіддям у грубу тканину плаща:

— Жирний сир та сушені абрикоси.

— Ого! Нема, щоб сказати: кислу сушку та чорні грузді.

— Та можна й грузді. Я лише м’яса не люблю. Від нього чимсь дуже знайомим тхне. Смертю, чи що?

— Гаразд, кабана не смажитиму.

Аїд ще щось хотів сказати, та раптом очі його широко розкрилися, а брови поповзли вгору:

— Отакої! Я простежила за його поглядом і побачила величезне, чорне, кудлате, що поважною ходою виступало з-за дерев і світило жовтими довгастими очиськами. Я ляснула себе по колінах і зайшлася реготом, така вражена та спантеличена фізіономія була у владики. Тварина, яку він менш як рік тому приніс на це місце, зараз, ставши на задні лапи, виявилася б вищою од нього чи не на голову.

— Дарчику, Дарчику! — солодким голосом покликала я. Пес підійшов, припав переднями лапами на сніг, поклав голову мені на коліна, скоса позираючи на Аїда.

— Тартар невситимий! — ледь видихнув Аїд. — І це ж іще року немає! Та він батечка переросте! Оце подарував! Вибач! Головаю клянуся, не підозрював!

— Та я не надто шкодую. Харчується він здебільшого сам, а загалом такий ескорт виявився для мене дуже не зайвим, особливо останнім часом.

— Щось трапилось?

Я відчула, як Аїдова рука на моїм плечі напружилась.

— Трапилося б, якби не Дарчик. Знаєш, — я дістала з-під плаща тонкого, блискучого меча, — ти не міг би повернути Ареєві? Не хочу почуватися мародером, але бачити цього істероїда хочу ще менше.

Аїд, не вірячи, торкнувся інкрустованого рубінами руків’я:

— Ти билася з Ареєм?

— Билася, то гучно сказано. Дрючком відмахувалась, а Дарчик його за руку тяпнув, та так вдало, що мені трофей дістався.

— Чекай, чекай! Що хтів Арей?

— Аби я відмовила тобі й збунтувалася проти батька. Бідний парубок, бач, закоханий у Тіхе і мріє, аби світ перевернувся й вона посміхнулася йому.

Аїд знову не ховав очей, дивився пильно, сторожко:

— Ти не надто чуйна.

— Я щира, Аїде, й коли не можу допомогти, кажу про це відверто, а коли на мене, за мою відвертість, підіймають зброю, намагаюся захищатися. Це жорстоко?

Сонце крізь воду, зелене й тремтливе. Мені здається, що його погляд освітлює моє обличчя. Його рука лягла на голову Дарчика, пес повів одним вухом, але не загарчав.

Наступного разу я прийшла за п’ять днів. Упродовж цього часу мені було ні до чого, бо Мінта тяжко застудилася і я сиділа над нею, забувши решту справ. Дівчинка марила, кличучи то маму, то мене, то Альтеаду, то Дарчика. Ми з Альтеадою напували її гарячим молоком і розповідали нескінченну казку про царівну-мандрівницю, зовсім не будучи певні, що Мінта чує нас. Надвечір четвертого дня вона розплющила очі й посміхнулася псові, що ткнувся холодним носом її у щоку. Спостерігаючи, як він потім подався до своєї миски й почав гучно споживати кашу, Мінта заздрісно ковтнула й жалісно промигикала:

— А що, тут лише хвостатих годують?

Я полегшено зітхнула й кинулася підігрівати їй вечерю. А наступного дня, після спокійної ночі, подалася до печери.

У Марсієвій оселі відбулися помітні зміни. Шкура висіла на своєму місці, але за нею вхід до печери затуляла шурхотлива завіса із дрібно розщеплених і закручених світлими кільцями гілочок, згориукріплених на мотузці. Над темною купою каміння на могилі устромлено свіжозрізану жердину, увінчану дивним плетивом. То було щось схоже на тендітний плетений човник із широко розкинутими крилами. Те дивне щось, між порожньою колискою та порожнім кораблем, легким, некерованим злетом своїм стискало серце, відбирало погляд. Я підійшла, звелася навшпиньки й хотіла покласти до човника кілька скибок в’яленої дині, що її принесла Аїдові, але потім роздумала, відчувши: цей човник має бути порожнім, має легко злітати. Ох, Марсію, як миттєво ти пішов, як надовго зостався!

Аїд широким пласким шматком дерева, відколеним від пня, розкидав сніг зі стежки. Побачив мене. Посміхнувся. Почав вимахувати своєм знаряддям ще прудкіше:

— Заходь погрійся, мені вже трохи лишилося, он до того дуба!

Розсунувши плетену завісу, я зайшла до печери. Тут також багато що змінилося. Дерев’яне Марсієве ложе було застелене новою пухнастою овечою шкурою. Притулений до нього стояв важкий високий ціпок із мідним навершям, виглядав надійним у мандрах і нічогеньким у бою. Важкий Аїдів плащ охайно висів на іржавому гаку, вбитому у камінну тріщину. Сам владика, якого мені було видно крізь хитке плетиво завіси, працював у самому хітоні. На високому камені, що правив за стіл, стояв кошик твердих, рожевобоких яблук. Хто і де пожертвував їх Аїдові — не знаю. На плетеній поличці, прилаштованій між двома камінними випинами, зібралося кілька малих, різьблених фігурок звірів. Були майстерні, ніби впіймані у русі. Ніби живі. Мене пойняв дивний спокій, як ніколи. Як над жодною, найпрозорішою водою. Кожна річ, кожна тінь, кожен звук — усе пригортало мене, пригортало й загортало, ніби тепла, м’яка ковдра. Аїд, обтрушуючи з одягу сніг, стрімко ступив до печери й зупинився розгублено:

— Чому ти плачеш?

Я мовчки знизала плечима і квапливо втерла очі. Я б не змогла пояснити чому. Узявши з полиці різьблену білку, я посадила її на долоню й піднесла на рівень обличчя:

— Гарно в тебе виходить.

Він зітхнув і махнув рукою:

— З нудьги.

Він обстукав сніг з чобіт, пройшов углиб печери, присів на краєчок ложа, ніби в гостях:

— Чому тебе так довго не було?

— Мінта хворіла.

— Хто то?

На обличчі борються цікавість, тривога, острах

— Дитина. Прибилася до нас із Альтеадою, тепер глядимо. Кілька днів жар не спадав, тепер минулося.

На обличчі один, визначений вираз — біль:

— Як ти лишиш її, коли підеш? Якщо підеш.

Продовжую роздивлятися білку на долоні:

— Вони вдвох, їм буде легше.

— Пробач.

Аїд швидко затуляє руками обличчя, охоплює голову, починає похитуватись, ніби причитує по-старечому. Видовище те робиться мені нестерпним: гарні, великі, білі руки, що стискають важку чорну голову у безголосому плачі. Я обіймаю Аїда, зупиняю скорботні похитування.

— Нас теж двоє. Нам теж буде легше.

Він опускає руки. Його очі, близько, біля моїх очей, дихання, запах снігу й дерева, несміливий, запитальний дотик.

Так настала весна, бліда, пізня, напівпрозора з перетерпленого холоду. В середині квітня Аїд пішов. Мусив же ж він, хоч подекуди,показуватись у своєму наділі? Натомість мене навідала мати. Виглядала змореною, але спокійною:

— Я нічого не розумію. Найпереше, не розумію тебе, але, може то добре, що діти розумніші за нас. Лишень гляди, не обхитруй сама себе.

— Я не те, щоб хитрую, мамо. Я справді хочу, як краще, і не лише для себе. І ще, дуже хочу тебе попросити: що б не сталося, і як би це не виглядало, усе те діється з моєї волі і за моїм розрахунком. Обіцяєш не втручатися й не лякатися?

Вона довго, дивилася на мене спантеличено й стривожено, потім кивнула:

— На Олімпі коїться щось дивне. Зевс почав голубити мене, як за старих часів. Чогось йому треба. Підозрюю, не мого палкого кохання. Щось там зрушилося, доню.

— Тим більше, мамо, не дивуйся ні мені, ні подальшим подіям.

Якби мене спитали, що саме мала на думці, попереджаючи матір, я б не змогла відповісти. Якась підозра набувала в мені обрисів і твердості, страхами, панічним бігом, далекими голосами почала приходити у сни, моїми очима дивилася з Альтеадиної води. Зрештою, я пішла прогулятися до напевне порожньої Марсієвої печери. Мені завжди краще думалося на ходу.

Ніщо не змінилося. Ніхто не насмілився потривожити нашої з Аїдом оселі. Звірі на полиці, шурхотлива завіса, порожній крилатий човник — усе зустріло мене тишею й затишком. Я простяглася на м’якій овечій шкірі й почала дивитися у камінну стелю печери. Здогадка виступила з каменю і, ніби кам’яною печаткою, вкарбувалася у свідомість. Вони не дозволять нам бути щасливими. Все зміниться, коли ті, хто зараз по різні боки цього смішного політико-родинного конфлікту, усвідомлять одну дрібницю: ми разом не з примусу, не з розрахунку, а з любові. Хто з окрадених долею олімпійців дозволить нам таку нечувану розкіш. Вони знехтують усе — особисті мотиви, здоровий глузд, аби ніколи не знати, що є одні такі, щасливіші за них, що є двоє,яким легше за решту, бо ж їх двоє. Я дивилася у камінь над собою: «Ні, братове й посестри, а також любий таточко і дядьк Посейдон і всі, всі, всі! Я ніколи не лізла у ваші справи, тому не дозволю пхатися у мої».

Аїд повернувся у травні, зблідлий. Смурний, сидів на порозі печери, під козлячою шкурою. Різьбив малим ножем дерев’яху.

— Щось не так?

Він знизав плечима, ховаючи погляд:

— Де? Там усе не так, як тут. Не роздумала?

— Навпаки. Прийшла погодити деякі тактичні кроки.

І я розповіла про свою підозру, що за цей час перетворилася на впевненість. Аїд різьбив. Під його ножем народжувалася крихітна лисиця. Гарненька, із кокетливо загорнутим вбік хвостом і напівзігнутими, пружними лапками:

— То що робитимеш?

— Я? Нічого.

Його очі спалахнули молодим, диким. Зеленим світлом, радісним і розбишацьким:

— То й не роби! А я тебе вкраду. Я ж страшний? Я ж з мороку? Оце вийде рік — і не питатиму. І не слухатиму! Наскочу і вкраду.

— Гаразд. Останній день липня. На тім і зупинимось.

На тім і зупинилися. А я, особисто для себе, зупинилася на тім, що втаємничу у нашу змову Альтеаду і Мінту в останню мить, аби не пробовкалися і не збивали мене зайвими пересторогами та порадами.

Та доля не спиняє свого шаленого лету. Вона виривається вогнем зі щілин дерев’яної хижі, водою з проламів у напівзатонулому кораблі, криком з грудей людини, що зірвалася з кручі, чорною колісницею з розчахнутої землі.

Безодня розкрилася просто у нас під ногами, за кілька кроків від рідної галявини. Хмара густої, попелястої куряви затьмарила ясний червневий ранок.Четвірка чорних високих коней з жорсткими, ніби в кажанів, крилами, несли стрімку, легку колісницю. Чорний лак виблискував на її боках та колесах. Правив четвіркою чоловік, якого я ледь упізнала. Дикий зелений пломінь виривався з очей, у вигині брів і зламі вуст прозирала люта, невблаганна сила. М’язи на великих білих руках нап’ялися, чорне волосся зміїлося на вітрі. Я не встигла заперечити, не встигла запитати, лишевідкрила рота і захлинулася вітром і жахом, коли одна з тих великих білих рук підхопила мене і втягла на колісницю. Не певна, чи-то повітря одразу загуло в моїх вухах, чи я розчула високий вереск Мінти. Аїд розвернув колісницю, майжи заваливши правим боком на землю й погнав коней назад, до розверзтого посеред лісу провалля. І тут я побачила таке, чого ніколи раніше не бачила, чого, мабуть, більше ніхто не бачив. Я побачила річку, що стояла сторчма. Високий темний стовп, одна вертикальна хвиля, що вузьким гребенем торкала чисті блакитні небеса. І там, у легкій червневій височині, на вершині своєї збожеволілої річки, стояла Альтеада. Це тривало нескінченну мить, потім хвиля з ревом і стогоном ринула навперейми летові колісниці. Я закричала і вчепилася в Аїдові руки, намагаючись дотягтися до віжків. Відчула страшну напругу, зрозуміла, що владика бореться із кіньми, теж намагаючись уникнути зіткнення. Але крилаті тварі несли надто швидко. Аїд не впорався. Два могутні рухи зіткнулися. Хвиля вже не була вертикальною, у своєму кидку від берега вона спала, ніби полум’я, побігла по землі. Я побачила майже перед собою незнайомі, крижані Альтеадині очі. Наступної миті я побачила, як передні копита крайного правого коня, що зляку устав дибки, вдарили її в груди.

Останнє, що я встигла вихопити бічним зором, непритомніючи від горя й несподіванки, була маленька фігурка дитини верхи на величезному чорному псі. Вона мчала рівнобіжно з колісницею до провалля.

Мене привів до тями тихий гомін води, ніби малий струмок перебирався по камінню, неквапливо, обережно. Було темно й прохолодно, звук блукав у великому, але замкненому просторі, відбивався від стін, завмирав десь далеко. Я відчула, що моя голова лежить на чомусь м’якому і теплому. Підвівши погляд, зрозуміла, що то Мінтині руки й коліна. Дівчинка тихо плакала, без голосу. Майже без зітхання. Самими очима. З іншого боку наді мною нависала страхітлива чорна морда з висолопленим язиком і сторожко нашорошеними вухами. Щоправда, жовті вовчі блимавки не були зосереджені лише на мені, вони металися, то до мого обличчя, то кудись ліворуч. Я простежила. Там, на камінні, покірно простягшись і розкидавши бурштинове, мите ромашкою волосся, лежала Альтеада. Над нею схилилися дві темні фігури. В одній я впізнала Аїда, в іншій Стікс. Чорна німфа довгою білою полотниною, бинтувала Альтеаді груди, Аїд, за наказом Стікс, трохи припідіймав чи повертав мою непритомну подругу. Я різко сіла, відчувши біль у голові і гарячковий хворобливий напад ненависті:

— Одійдіть від неї! Я сама!

Стікс підвела на мене глибокий втомлений погляд:

— Вона житиме. Подивись.

Але вказувала не на Альтеаду, а на малий повільний потічок. Він перетікав з каменя на камінь, дивно роздвоюючися, та утворюючи посередині довгий, вкритий дрібниими рожевими та червоними камінцями острівець. Саме його плюскіт був першим, що я почула під темним лунким склепінням цього місця. Спускався потічок звідкись згори, де здавалося ледь світліше.

— Це Альтеада?

Я розгублено підбрела до води, занурила в неї руки, піднесла до очей:

— Вона пішла сюди? За мною?

— Вони всі пішли за тобою. — тихим придушеним голосом мовив Аїд. Лише тепер я подивилася на нього:

— Чому?

Він обережно опустив Альтеадину голову на свій згорнутий плащ, виплутав руки з жовтавого волосся:

— Я встигав лише це. Гекатин вінець. Аполон кинув його в обличчя Зевсові, кричучи, що це твій весільний дарунок від тритілої. Кронід збожеволів від люті. Грозився вбити і тебе, і Гекату.

— Насправді, злякався до гикалки, — похмуро кинула Стікс. — А з ляку він точно ладен вбити.

— Я йшов до Зевса зовсім в інших справах, — так само придушено продовжував Аїд, — і випадково став свідком тієї сцени. Вони не помітили мене, отже, мав трохи часу зробити, що зробив. Я не думав, що все вийде отак, і не сподіваюся, що ти мені пробачиш.

Підійшла Мінта, втерла рукою носа, притулилася до мене:

— Я бачила, він не хотів калічити Альтеаду. Він хотів її об’їхати.

— Я теж бачила, — сказала я, обіймаючи дитину і стискаючи зуби, аби не розридатися. Невідворотність, сіра дівчинка. Чи не стояла вона за Аїдовою спиною, коли той опинився німим, затіненим свідком бурхливої сцени? Мені не було в чім звинувачувати Аїда. Цілком імовірно, що він справді врятував мене, але на серці від того робилося ще важче.

Я підійшла до Альтеади, вона тяжко, уповільнено дихала.

— Я покличу служників із ношами, — сказала Стікс, — її треба віднести звідси і влаштувати зручно.

Я кивнула. Аїд був поруч, чужий, зайвий, блідіший, ніж звичайно. Я гладила Альтеадине волосся й слухала щось далеке, заспокійливе, не одразу усвідомлене. Минуло скількісь часу, перш ніж я упізнала тонкий наївний голос пастушої сирінги. Я повернула голову, визначаючи напрямок. Мелодія наближалася. Скоро я розгледіла біляві кучері і закручені ріжки, що виступили з темряви. Ось уже можна розгледіти усю невисоку фігуру на волохатих ногах.

— Марсію!

Я кричу так голосно, що, здається, каміннна стеля потойбіччя зараз впаде від того зойку, поховавши під собою усіх, і немертвих, і мертвих. Марсій віднімає сирінгу від вуст. Рука його ледь прозора, так само як інструмент, колись покладений мною до могили:

— Привіт, богине! Я радий бачити тебе, хоч як дивно це звучить.

Я спробувала посміхнутися, але вийшло в мене, мабуть, погано, бо Марсій глянув на нерухому фігуру на камінні:

— Не турбуйся за Альтеаду. Стікс вилікує її. Тут ні в кого немає дару зцілювати, але Стікс вміє, як смертні лікарі.

— У мене є дар зцілення, — похмуро пробурчала я, але більше повірила у вміння чорної німфи.

Прийшли четверо служників. На вигляд були звичайні молодики, лише похмурі й мовчазні. Вони обережно пересунули Альтеаду на ноші, потім так само обережно підняли й понесли.

— Ходімо, — сказав Марсій, поглянувши на розгубленого Аїда та замкнену Стікс, — ми покажемо ваш дім.

Я взяла за руку Мінту і, не озираючись, пішла за ношами. Позаду заспокійливо сюрчала вода у малій жалюгідній Альтеаді-Арітусі.

Очі звикли до темряви, тим більше, що вона була не повною. У підземеллі панувало холодне сірувате жевріння, ніби звідкись пробивався хмарний світанок. У тому ріденькому сірому напівсвітлі я розгледіла різної форми валуни, порослі темним та білим мохом, ніби у звичайній печері, світлі, напівпрозорі колони, ніби випиляні з товстелезної криги, якісь тоненькі рослини, що тремтіли й похитувалися без вітру, чорні блискучі напливи захололої смоли по камінних стінах. Коли очі призвичаїлися, я почала розрізняти в колонах різні відтінки — зеленкуватий, рожевуватий, блідо-золотавий, ніжно-бузковий. Лакові смоляні плями, рель’єфні, пупирчасті, часто підказували погляду то візерунок, то картину, то самотній силует, що ніби випинався зі стіни. Трохи роботи різцем, і ці природні утвори перетворяться на прекрасні барель’єфи. А на обрії! Я стиснула Мінтину руку й відчула у відповідь її захоплене зітхання. Дивне, нізвідкішнє світло там робилося трохи сильнішим і чітко окреслювало обриси гостроверхих крижаних гір. Вони сяяли й мінилися ніжними сполохами, вони, здавалось, тихо, але дуже лунко, ніби майстерне скло, видзвонювали назустріч окові.

— Як гарно! — вигукнула дівчинка за нас обох.

— Гарно? — долинув ззаду придушений спантеличений голос. Я озирнулась. Аїд вражено дивився на Мінту.

— А хіба ти не бачиш? — різко спитала я. Тоді він, так само вражено, витріщився на мене:

— Це ж підземелля, могила! Як тут може бути гарно?

Я знову обвела очима обрій з крижаними піками, світляків на тоненьких хитких гілочках, поважні сивини білого моху, лункі природні арки, що губилися у височині. Подих мені перехопило. Захотілося вдарити цього темного пригніченого чоловіка, що зневажав мою, мою, землю. Ноги у відкритій сандалі щось торкнулося. Я здригнулася і глянула вниз. Та це була не змія, не комаха, а бліда сумовита квітка на м’якому, похиленому додолу стеблі. Формою нагадувала дрібний степовий тюльпан, лише кінчики пелюсток були гострі ій майже прозорі.

— Що це?

Я підвела на долоні похилену голівку квітки.

— Асфодел, — байдужо відгукнувся Аїд, — їх тут повно.

— Як же вони ростуть, на камені, без сонця?

— Якось.

Мені знову кулак засвербів добряче прикласти владику. Але я весь час ловила на собі дещо примарний, але від того не менш гострий погляд Марсія і стримувалась.

Мене, Альтеаду та Мінту влаштували у невеличкому будинку, майстерно витнутому з білої скелі. Всередині мав кілька кімнат і простору круглу залу, до якої всі вони сходилися. Фасад прикрашав портик із десятком тонких, вкритих дрібним візерунком, колон. Загалом, оселя була б схожа на скромний храм, якби не виглядала такою затишною. Я збиралася подбати, аби Альтеаду поклали на ложе та розпалили вогонь у її кімнаті, але про це вже поклопоталася Стікс. Мені та Мінті лишилося тинятися будинком, роззиратися та намагатися звикнути. Аїд пішов майже одразу. Я бачила, що йому важко поруч мене, і не стала затримувати. Марсій ще трохи пограв на свою сирінгу, пообіцяв заглянути завтра і теж зник. Пішли й мовчазні служники. Натомість, Стікс викликала звідкись кількох молоденьких німф. Ті прибігли з оберемком покривів, завіс, килимів і почали накривати та прикрашати ними дім, час від часу питаючи в мене якоїсь поради чи побажання. Я відгукалася мляво. Більшість побажань та наказів виходили від Мінти. Дівчинка упевнено керувала служницями, доводячи білу камінну казку до стану жилого помешкання. Зрештою, серед схожих кімнат я раптом упізнала свою. Ложе було застелене м’яким зеленим килимом, на низькому мармуровому столику стояла ніжно-зеленкувата оніксова ваза, тонко виткане листя папороті шовково шаруділо на завісах, дерев’яна статуетка, кучерявий молоденький фавн із сирінгою, посміхалася з малої напівкруглої ніші. Я впізнала Аїдову руку. Фавн ніби пританцьовував, граючи, і був спійманий на цьму нехитрому життєрадісному русі. Зробилося боляче й соромно перед Аїдом. Я вже підвелася, аби послати когось по нього, та знов сіла на пухнастий зелений килим. Сил мені не стало ні на що, лише сидіти й дивитись на веселого фавна у білій камінній ніші. З великої зали почувся сміх. Мінта припинила розігрувати поважну панну і жваво теревенила зі служницями. Прийшла Стікс, тихо стала на порозі. Я кивнула. Вона увійшла, сіла на скриню в кутку:

— Твоя подруга спить. Гадаю, завтра вона отямиться. Ребра поламані, будь вона людиною, надії не було б, але ми, німфи, живучі, як наші річки.

Стікс облизнула сухі синюваті губи, подивилась на мене вимогливо:

— Не звинувачуй Аїда. Він справді не мав часу вас попередити.

І тут, бодай трохи заспокоївшись щодо Альтеади, я згадала питання, що крутилося на язиці ще першої миті по Аїдовій оповіді:

— Стікс, то ви знали про вінець Гекати? Про те, що вона подарувала його мені?

Чорна німфа осудливо похитала головою, наче говорила з дурненькою дитиною:

— Аїд просив її про це. Він потребує тут могутньої цариці, а не лише коханої дружини.

— Аїд?

Я згадала впевнені Панові твердження і побажала старому п’яниці тяжкого похмілля найближчим часом.

— Але зі мною немає вінця і, я так розумію, вже не буде.

Стікс посміхнулася, знов поблажливо, як до малої дитини:

— Він на тобі з тих пір, як ти його перше вдягла. Невже ти думала, що сила може міститися в якомусь там брязкальці? Прикраса лише символ, наочність подарунку. Геката віддала тобі свою владу, коли ти вдягла діадему, тобто погодилася ту владу, той дар докінечно прийняти. Цяцька, що Аполон пожбурив у таточка, лише доказ тієї передачі. Саме тому Аїд так квапився забрати тебе подалі. Вінець на тобі, й Зевс прекрасно це знає. Відтепер ти маєш владу, рівну Аїдовій, а, якщо бути чесними, і старшу, і більшу за його. Я кажу це, Персефоно, на його прохання.

Персефона

Альтеада опритомніла за два дні. Вона відкрила очі, впізнала мене й слабко поворушила губами. Я нахилилася ближче і розчула:

— Розкажи смішне.

Я мовчала, аби не розплакатися. Тоді Альтеада посміхнулась:

— А хочеш, я розкажу смішне? Тепер Альтей має справжній, серйозний привід мене не любити. Хто ж полюбе німфу зі скаліченими грудьми?

Вона трохи підвела голову й поглянула вниз, на своє, стягнуте чистим полотном тіло. Я змусила себе махнути рукою:

— Дурня! Все заживе.

— Заживе. Але у мене вже ніколи не буде таких пишних і ніжних грудей. І химера його все дери! Може, воно й на краще. То ми вже під землею?

— Так, і це, точно, було б на краще, як би ви обидві не попхалися за мною.

— Оце і вся вдячність?

— Яка, в пень дубовий, вдячність? Я трохи не збожеволіла з жаху, коли зрозуміла, як усе обертається!

— Вибач. Ми ж не знали, що у вас все домовлено.

— А тепер звідки знаєш?

— Та я отямлююсь іноді, розмови чую.

— Це ти мені, Альтеадо, вибач. Я мала все розповісти раніше, про те, що люблю Аїда, про те, що давно вже не сприймаю цей шлюб, як лихо.

— От і розповіла. Тепер мені, дурепі, ясно.

Я не витримала і таки розплакалась. Прибігли Мінта з Дарчиком, спершу злякалися моїх сліз, потім заспокоїлися. Ми повечеряли вчотирьох, як раніше, біля вогнища на рідній галявині. На хвильку зазирнула Стікс, оглянула Альтеаду, задоволено покивала. Аїд не з’являвся.

Наступного дня, лишивши Мінту переповідати Альтеаді враження від нового місця, я подалася тим новим місцем погуляти. Супроводжував мене Дарчик. Заблукати я не боялася, бо всі, кого зустрічала, і служники, духи підземних джерел, і німфи, юні та старші, і навіть напівпрозорі тіні померлих, шанобливо віталися і радо відгукувалися на будь-яке прохання чи запитання. То стрімко й прямо, то химерно й звивисто текли темні коридори, вихлюпуючи, раз-позраз, таємничу луну у гігантські печери-площі. Мене не полишало відчуття дивної, важкопоясненної краси та неповторності цього світу. М’які пелюстки асфоделів торкалися ніг, світляки приворожували погляд, різне каміння пахло по-різному, одне здавалось теплішим, інше холоднішим і на дотик сприймалося живим, наче дерево. Джерел світла я так і не виявила, але світло напевне було, то сильнішало, то слабшало, до того ж сильнішало саме тоді, коли мені кортіло щось роздивитися. Померлі не викликали у мене страху, як думалося раніше. То були звичайні люди зі впізнаваними обличчями, характерними рухами та навіть ходою. Напівпрозорість майже не заважала сприймати їх. Щоправда, більшість покійних були сумні та розгублені, але поки що я не знала, чим їм допомогти і чи можна допомогти взагалі.

Дарчик спочатку, справді, супроводжував мене, тримаючись ледь позаду, але потім непомітно опинився переді мною і повів, час від часу озираючись. Я пішла. Зрештою, мені однаково, в якому напрямку гуляти.

Ми виблукали на чергову площу, а з неї повернули у короткий закапелок і зупинилися. Пес очима показав мені чекати і зник у темряві, тут по-справжньому густій. Спочатку звідти долинуло щось подібне до віддиху далекого грому, потім я збагнула, що то було гарчання, зовсім тихе, але Дарчикові ніколи не вдавалося так мене нажахати. Я обережно позадкувала, але з пітьми виринув мій охоронець, мотнув хвостом і легенько притримав мене зубами за одяг. Наступної миті я побачила іншого охоронця. Був він також чорний, а на широченних грудях трохи попелястий. Три могутні шиї простяглися вперед, три голови гучно втягли повітря мокрими чорними носами. Мушу зазначити, що ікла в різні боки не стирчали, і отруйна піна з морд не крапала. Вуха, всі три пари, Кербер мав гострі, ніби в людських пастуших псів, очі блискучі, маленькі, скорше цікаві, ніж злі. Дарчик ступив до мене і пхнув носом у бік. Я зробила малесенький крок вперед. Кербер теж наблизився трохи, гучно принюхуючися. Раптом він витягнув середню шию, і його голова опинилася під моєю долонею. У темряві я розгледіла кудлатий хвіст, такий самий товстий, як у Дарчика, але не чорний а ледь попелястий. Хвіст ліниво ворухнувся з боку в бік. Охоронець підземного світу визнав мене.

Наступного дня я пішла подивитися на Флегетон. Вогненний потік ринув між крутих берегів з чорного попеченого каміння, на стрімчаку був майже білий, а ближче до берегів багряний, мілини прозирали персиково-рожевим і помаранчевим, а вири скипали багровим, аж до чорного в глибині. Ревло полум’я незгірш від розбурханої води. Я зупинилася віддалік, аби хоч як витримати спеку. Вона коливалася над порогами Флегетону, як райдужна водяна пара тремтить над потужним водоспадом. Мою увагу привернула зсутулена тінь на камені. Я підійшла. Старий чоловік підвів мені нахустріч сухе обличчя з уїдливими чіткими зморшками навколо губ. Навіть борода і вуса не ховали тих насмішкуватих, навіть саркастичних зморшок:

— Здрастуй, володарко!

— Ви мене знаєте?

— А як же? Тут не так багато новин, тому всі досить жваво пліткують. Я ще вчора почув про чорнокосу царицю, що її владика привіз нам з-під сонця. Ми раді, що ти нетутешня.

— Чому?

— Ти бачила небо. Ти одна з нас, а не одна з них.

Я теж присіла на теплий камінь:

— Ти не любиш цьго місця?

— Любити? Це?

Зморшки позначилися ще жорсткіше, вираз висхлого обличчя зробився відверто гидливим.

Я різко підвелася, відчувши вагу й холод вінця на чолі, відчувши, як стаю вищою на зріст, геть не схожою на себе:

— Ти примудрився прожити й померти, не зрозумівши очевидного: світ гарний тому, що ми його любимо, і огидний тому, що ми ненавидимо його. Знаєш, чому тут нема повного мороку, діду, хоч і нема чому світитися? Тому що ти хочеш розрізняти речі і дорогу. Ти звертав увагу, що світлішає, коли ти приглядаєшся? Все залежить від нас. Тут моторошно і вогко, тут голо й безпритульно, тому що ти бачиш це місце таким! А хіба твоя хижа не заросла б павутинням і не вкрилася б кіптявою, якби твоя дружина не прибирала в ній, а ти не розмальовував би квітами? То чому ти вирішив, що тут прибиратися і малювати будуть за тебе і за решту?

Старий підняв і опустив напівпрозорі руки, лице його зробилося безпорадним:

— А як же? А хіба ж?

Я знову сіла, виснажена, розбита. Я не знала, як додумалася до того, що освітленням тут керує наш погляд. Я просто сиділа і розглядала малахітову брилу поблизу, шкарубку, зелену, вкриту видовженими візерунками та дрібною, крапчастою мозаїкою зблисків при світлі Флегетону. Раптом темні жили промалювалися чіткіше, зробилися опуклими, зблиски дрібно затремтіли, і ось перед нами з’явилося дерево, невисоке, присадкувате, схоже на покручену прибережним вітром вербу.

— Це ти, чи я? — затинаючись із подиву, спитала я старого. Він нечемно відмахнувся худою рукою і пішов до дерева. Провів пальцями по вузеньких листочках, ті відгукнулися сухим звуком дрібних камінців. Але на обличчі майстра не було розчарування:

— Добра робота, царице. Добра робота!

І знову я не второпала, мене він хвалить, чи себе. Та мені було однаково. Я навіть не знала, що в усьому цьому було від моєї власної любові до дерева та каменю, до дня та ночі, і що від сили Гекатиного вінця. Це не важило, і не важитиме вже ніколи.

Аїд дивився на мене з-за молочно-білої колони. Він зробив нерішучий крок вперед.

— Підглядаєш?

Він якось пересмикнувся, сховав руки у широкому темному плащі:

— Вибач, я випадково тебе побачив. Ну, тобто, не зовсім випадково. Стікс нездужає, попросила зазирнути до вас, дізнатися, як почувається Альтеада. Твої сказали, що ти пішла гуляти. Я вирішив, що ти підеш дивитися щось яскраве, Флегетон, наприклад. Бачиш, був правий.

— Бачу. А ти бачив дерево?

— Бачив.

— Сподобалось?

— Персефоно, у мене б ніколи так не вийшло. Цей темний світ мав лише одну надію, й вона здійснилася. Я полюбив тебе, ти полюбила його. Тепер і я мушу його любити. Але, якщо ти мені не пробачиш…

— Облиш. Я часто скидаюся на ідіотку, але насправді нею не є. Це був нещасливий випадок і край.

Руки визирнули з-під плаща. Я впіймала їх і стисла. Вони повільно почали відігріватися.

Ми вернулися разом. Альтеада і Мінта зустріли нас усмішками, ніби нічого й не було. Потім пили легке вино, я обережно, по ковтку, вливала його в рот Альтеаді, потім сміялися, і Мінта нахабно випросила у владики ще кілька килимів для великої зали. Потім Аїд страшенно знітився й промимрив щось про весілля, яким вже час впритул опікуватись.

— Почекайте, поки я підіймуся, — вимогливим тоном проказала Альтеада, — без мене ви точно не впораєтеся.

— А я поясню служницям, яке тобі шити вбрання, — заявила Мінта.

— А я простежу, щоб почали готувати бенкет і прикрашати приміщення, — буркнув Аїд, кумедно червоніючи.

— Чекайте! А що робитиму я?

Усі троє здивовано, майже осудливо поглянули на мене, мовляв, ти тут до чого. Я й не стала перепитували. Справді, до чого тут я?

Пішовши трохи провести Аїда, я раптом дещо згадала і мене відчутно вгризла совість:

— Слузай, а що там зі Стікс? Ти казав, вона прихворіла?

— Минеться.

— Аїде, вона взагалі виглядає не на здорову.

Він похмуро кивнув:

— Дуже просто: коли хтось клянеться водами Стікс, він ніби бере її в заручники. А коли порушує клятву, прирікає заручницю на страту. Але Стікс безсмертна. Порушник зі слабкою волею не страшніший від нежитю, але, якщо клянеться, а потім зраджує сильна істота, зраджує з підлості, а не зі страху, Стікс буває дуже зле.

Я з жахом згадала свою клятву перед Артеміс, а потім, з полегшенням, зрозуміла, що не змогла б її порушити за жодних умов. І одразу ж на думку спало ставлення чорної німфи до таточка Зевса. Ще б пак! Стільки полум’яних клятв Гері, коханкам, родичам, спільникам, і жодної дотриманої. І жінка в чорному, із посинілими губами та сірим обличчям.

— Можна її навідати?

— Не варто. Завтра вона встане і сама прийде навідати вас, або я погано знаю Стікс.

Минув ще тиждень. Плин часу ми визначали за великим пісочним годинником, що стояв на ґанку між білих колон. Пісок у годиннику був рожевий із гострими блискітками кварцу. Пересипаючись, приворожував погляд. Тому ми намагалися подовгу на нього не дивитися. Альтеада, справді, досить швидко піднялася. Ходила по дому, спираючись на все, що трапляло під руку. Слабким, але хазяйським голосом скеровувала дії служниць та куховарок. Я тільки дивувалася: і звідки це у лісовій німфі, яка нічого, крім багаття на галявині та посиденьок навколо підгнилого пня, в житті не бачила? Мінта раніше за нас перейнялася передвесільною метушнею і перша від неї знудилась. Якогось ранку вона смикнула мене за руку і прохально зазирнула в очі:

— Ходімо погуляємо. Ну, хоч трішки!

Я сама воліла заховатися кудись від багатоголосого дівочого щебету, біганини, пахощів святкових страв та мерехтіння яскравих тканин.

— Ходім! — полегшено видихнула я і кинулася на ґанок.

Мінта плигала і цвірінькала, як пташка. Я замислилась, як легко вона, жива, перенесла перехід з підсонячного світу у потойбіччя, ніби просто перебралася з одного містечка в інше. А я сама? Мені сняться ясні ранки і залиті світлом галявини, але чи шкодую я, чи тужу за ними, прокидаючись? Різнобарвне каміння, далекі крижані гори, наше зі старим малахітове дерево — чи не більшим це зробилося для мене за відтінки вечірнього неба і перші переморгування зірок? Скільки поетів уже описали їх, скільки ще оспівуватимуть? Ні, там не помітять моєї відсутності. А тут…

Гуляючи, ми вибрели до жалюгідного струмочка, що ним недавно полишали Альтеаду-Арітусу. Та струмочка і близько не було. По червоно-рожевому камінню бадьоро несла свої лункі води невелика, але стрімка і норовиста річка, якою, власне, ми Арітусу і пам’ятали. Від голого кам’яного острівця, що розтинав стрімчак, лишився тонкий гострий гребінь, схожий на шрам. Вода затягла сухе місце, як жива плоть затяглася навколо ран і переламів на тілі Альтеади. Камінний шрам, мабуть, лишиться назавжди, як і шрами на німфиних грудях. Але нічого, Альтеада вижила і стала такою, як раніше. Мінта скинула сандалю і торкнула ногою дрібну хвилю:

— Бррр! Але так хочеться скупнутися! Тутешні річки темні і ще холодніші. Я до них і підійти боюся. Персефоно, давай скупнемося! А?

Мене теж вабила знайома світла вода, а я, так само, не наважувалась весь цей час ані ноги застромити у місцеві водойми. Звичайно, у нашому будинку був невеличкий басейн, куди служниці наливали підігріту воду, але похлюпатися в мармуровій тісняві — це зовсім не те, що поплавати у справжній річці зі справжньою течією та справжнім пісочком і камінцями на дні.

— А давай! — рішуче погодилась я, скидаючи одночасно сандалі та одяг.

Мінта змерзла першою. Вона трохи похлюпалася і, вискочивши на берег, почала загортатися одразу і в свій, і в мій хітон. Мені ж, із моєю пристрастю багато і швидко плавати, вода зовсім не здавалася холодною. Я пірнала, високо підстрибувала, викидала фонтани бризок у різні боки, верещала і дуркувала, як давно вже не робила. А може, не так уже й давно, просто між одним і другим життям залягла безодня часу.

— Покажи корову! — крізь дрібний стукіт зубів попрохала Мінта. Я підтягла лікті та коліна і високо вистромила над водою голову та зад. Дитина, як завжди, зайшлася щасливим реготом. Я пропливлася туди-сюди. Мінтин сміх супроводжував мене, аж раптом різко урвався. Я стривожено повернула голову, а потім, в один кидок, повернулася до берега всім тілом. Дві німфи, високі, молоді, з блідими скам’янілими обличчями, стояли над водою Арітуси. Одна, темнокоса, широкоброва і широколиця, тримала за горло злякану Мінту, друга, русява, із гострими, хижими рисами обличчя, стояла поруч, наступивши на мої сандалі.

— Виходь! — різко скомандувала перша. Я тричі сильно загребла руками і опинилася на мілині. Мабуть, темнокоса збиралася дочекатись, поки я вийду з води, але її подруга виявилася нетерплячішою. Вона ступила до мене, стискаючи худі кулаки:

— Чого ти прийшла? Хто тебе сюди кликав? Хто дав право тобі, чужинці, легковажній та легкодужій піднебесній комасі, зазіхнути на любов Владики? Чи не знайшлося б тут дівчини, гідної стати царицею? Чого ти ходиш тут, ніби ця земля твоя? Чого баламутиш нещасні душі? Яких їм дерев, якого світла? Вони мертві. Їм не залишено надії! Це закон. Ти прийшла згори й притягла за собою живу дитину та наземну водяницю! Хто дав тобі право так ганьбити закони потойбіччя, так зневажати нас?

Вона стрімко озирнулася до подруги:

— Кокітіс! Вбий це щеня! І нехай мала підсонячна богинька знає, що тут їй не буди щастя! І її самої тут скоро не буде!

Похмура Кокітіс напружила ліктя, стискаючи Мінтине горло. Дівчинка зі схлипом вхопила повітря, але я із подивом прочитала у її розширених сірих очах не страх, а дикий, вимогливий гнів. «Покажи корову!» — нестерпно дзінко залунало мені в голові. Я зробила ще крок і завважила, що гостроноса задкує од мене до берега.

Більше не пам’ятаю нічого. Отямилась, коли стояла на червоно-рожевому камінні над Арітусою, а її стрімка вода несла кудись вглиб темних коридорів два тіла. Я провела їх очима, тоді повільно опустила погляд у воду перед собою. Голова мені паморочилась, зір туманився. І в тому непевному тумані я розгледіла, що вода відбиває велику чорну істоту із широким лобом, лютими вогненними очима, гострими рогами, вкритими червоним золотом, і закривавленими мідними копитами. Це моторошне видиво тривало якусь мить, потім я усвідомила себе, скорченою і мокрою на гострому камінні, до мого боку, тремтячи, тулилася дитина. Більше на березі не було нікого. Я важко, повільно сіла, провела холодними руками по обличчю, подивилася на Мінту:

— Тепер ти боятимешся мене?

Сірі очі твердо і глухо, ніби камінь, вдарили у мої:

— Тепер я нічого не боятимусь.

Зевс

Я не забороняла Мінті розказувати про це, лише заборонила собі про це думати. Але наступного дня мене зустріла Стікс. Виглядала бадьорою, попри завждешню синювату блідість.

— Тобі краще?

— Завдяки тобі.

— Що?

— Ти клялася мною і дотримала клятви.

— То ти вже знаєш.

— Лише я.

— Стікс!

Я вагалася.

— Що?

— Хто порушив? Через кого ти хворіла днями?

Вона закусила губу і довго на мене дивилася:

— Зевс. Більше я не можу сказати.

Мені сказали того ж вечора. А сталося це так. Після страшного епізоду з німфами, передвесільні клопоти зробилися для мене ще обтяжливішимі. Усе те, і білосніжні покриви, і яскраві смолоскипи, і сяйливі прикраси, і аромати святкової їжі, здавалося, глузували з мене, потвори, чорної підземної корови, лютої вбивці. Я тікала з дому і вешталася темними закапелками, години просиджувала, поклавши одну руку на голову Дарчика, другу на котрусь із голів Кербера. Вони були рівнею і ріднею мені теперішній, два підземні чудовиська. По короткій розмові зі Стікс я пішла блукати так само безцільно й розгублено, аж доки не почула якийсь далекий гул та лемент, ніби десь зібрався і з’ясовував стосунки чималий натовп. З млявої цікавості я попленталася туди, аби хоч трохи відволіктися від власних думок. Люта ненависть, прочитана в очах і почута в словах німф, не привчила мене бути обачною. Я й далі поводилася у потойбіччі, як вдома, лишень тепер робила це вперто і визивно. Підійшовши до однієї з площ неподалік від Керберова закапелку, я справді побачила великий натовп. Складався він виключно з померлих, жодної німфи чи духу джерела я не завважила. Душі напирали, штовхалися, стрясали прозорими кулаками, роззявляли роти в оглушливих прокльонах, намагалися плювати, хоч і не мали чим. Вони явно цькували когось, і я вирішила з’ясувати, кого саме. Нахабно проштовхавшись вперед, я пошукала очима. Шукати довелося недовго. Важко було не помітити на тлі темного каміння, освітленого сотнями, мо й тисячами розгніваних поглядів, самотньої фігури у зухвалому пурпурі з відчайдушним, пополотнілим від жаху та приниження обличчям. Арей притискався спиною до стіни, істерично вчепившись у руків’я меча, але меч не міг завдати шкоди мертвим, так само, як мертві не могли завдати її юному войовникові. Єдиним порятунком для Арея було облишити зброю і, обома руками затиснути вуха від прокльонів та звинувачень колишніх солдатів, полководців, зганьблених та вбитих завойовниками жінок, померлих з голоду чи від меча озвірілого мародера дітей, згаслих від горя старих батьків. Але Арей був надто гордий, щоб затискати вуха, тому стояв білий, мов мармур, і слухав натоп мерців. Підштовхнута дивним почуттям без назви і чіткого означення, я кинулася вперед і затулила свого пурпурового ворога, розкинувши руки у темнім покривалі. Душі загули тихіше, потім змовкли.

— Йдіть. — тихо сказала я. Кожен відвернувся і пішов. Зовсім скоро площа лишилась лунка і порожня. Я опустила руки і подивилася на Арея:

— Кажи.

Він сильно потер щоки і лоб руками, ніби намагався стерти з них мертвотну блідість недавнього потрясіння:

— Ти вже їхня цариця.

— Так. — різко відказала я. То що?

— Зевс на сімейній нараді забрав назад слово, дане Аїдові. Він не віддасть тебе за нього.

— Он як. Чому?

— Зевс каже, що його дійняли благання та сльози Деметри, що він не можа відібрати у матері таку люблену дочку.

Я подумала про матір, про те, яке враження мали справити на неї останні події із розверзанням землі, чорною колісницею, жертвою Альтеади. Та я добре знала свою матір і добре пам’ятала нашу останню розмову. Вона б обов’язково спробувала побачитися та порадитися зі мною, перш ніж впадати у відчай і кидатися до ніг Зевса:

— Арею, Деметра справді плаче та благає?

Він нарешті перестав смикати меча, зробив кілька кроків і присів на камінну лаву. Здається, лави тут ще позавчора не було. Хтось вимайстрував.

— Я не бачив Деметри. На нараді її ніхто не бачив. Зате всі бачили Аполона, який брискав благоуханною слиною і закликав сім’ю зглянутися над ніжною квіткою, що неодмінно зів’яне без життєдайного сонця.

Я з подивом завважила, як сіпаються Ареєві тонкі губи, якою відразою потвориться обличчя:

— Та тобі-то що? Ти чого так переймаєшся?

Він не підводив на мене очей, як колись Аїд:

— Я ладен був убити тебе, але то раніше. Зараз я знову кажу, що буду битися за тебе з усіма, і з нашим батьком.

— Чому?

— Бо ти робиш саме те, про що я мріяв, натягаєш носа Ананці. І нехай Тіхе ніколи не посміхнеться мені! Я хочу, щоб ти була щасливою. І щоб Аїд був щасливим. Я хочу побачити щасливими бодай двох з нас усіх!

— І ти наважився спуститися сюди, аби попередити мене? Пройшов повз Кербера?

— Кербер? Він обов’язково згадає про свій священний обов’язок, коли доїсть барана, якого я йому притяг.

Я посміхнулася. Мені добре було відомо, що Кербер не спокушається жертовною худобою. Повз нього просто треба пройти. Повз три роззявлені пащі, повз гарчання, подібне до грому, повз лапи, кожна з яких легко перешибе тобі хребта. Просто пройти повз три пари пильних, зацікавлених очей. А потім зустріти натовп своїх жертв і героїв, яких вже годі відрізнити, і стояти, притиснувшися спиною до холодного каміння, і вислуховувати їхню щиру думку про себе. Я підійшла, нахилилася й поцілувала його у прекрасне, високе чоло:

— Спасибі. Ходім, я тебе проведу.

Кербер мовчки повернув за нами три важкі морди. Я знала, про що він думає: Втече новоспечена господиня, чи ні? І справді, горло мені стисло від спокуси побачити день. Головні ворота Аїду виводили у доволі похмуре місце, кам’янисту долину, широко прорізану чорною течією Стіксу і його вузькими, глибокими притоками. Але і в тій долині мабуть щось зеленіє і квітне зараз, у червні? Я зупинилася, скоріше відчувши, ніж побачивши бліду примару денного світла на вологих стінах тунелю:

— Бувай, Арею! Далі не піду.

Він пильно глянув на мене, майже так само пильно і мовчазно, як Кербер:

— Не підеш?

— Ні.

Назустріч залунали швидкі кроки. Хтось трохи не біг від головних воріт. Ми обоє напружено спинилися, Арей знову поклав пальці на руків’я меча. Але то були свої, ну, тобто, для мене свої. До нас у розмитій півтемряві наближалася невеличка фігура, здалеку подібна до дівочої чи дитячої, та я вже впізнала Гіпноса. Ми познайомились кілька днів тому, коли мене понесло зазирати в Тартар. Дарма я туди зазирала. Досі перед очима нерухомі, сповнені приспаною силою м’язисті тіла титанів. Вони лежать по широких камінних сходинах, що ніби лави театру сходять вниз і вниз, у холодне, лунке бездоння. Дехто з титанів мляво перемовляється, позіхає. У більшості очі заплющені, дихання глибоке та рівне. Над краєм безодні сидить юнак. Майже хлопчик, із довгим, половчано білим волоссям і без звуку ворушить губами. Юнак не титан, він навіть трохи менший та тонший у кістках од мене.

— Привіт! — кажу я. Він ще якийсь час шепоче без голосу, потім озирається до мене:

— Здрастуй, пані володарко.

— Мене звати Персефона.

Він із розумінням киває і каже приязно, вже як до рівної:

— А я Гіпнос.

Я з дитинства чула, що найхимерніші, найпрекрасніші та найдивніші сни нам навіює небезпечний мрійник на ім’я Гіпнос:

— Що ти тут робиш?

— Розважаю в’язнів. Вона бачать те, що любили, і тих, кого любили.

Тепер із розумінням киваю я. По довгій паузі Гіпнос додає:

— Зевс того не дозволяв. Але так розумніше. Якщо вони знудяться і впадуть у буйний відчай, клопоту буде всім.

Тепер я дивилася, як стрімко він підходить, як вимальовується з линялого сірого мороку його напружене обличчя:

— Персефоно, там, зовні, цілий Олімп на виїзді. Вони вимагають тебе і владику, але я б, на вашому місці, до них не виходив. Кількість зброї і якість емоцій — у страшному сні не насниться.

— Аїд вже знае?

Гіпнос похитав головою:

— Навряд. Вони насипалися сюди щойно і випадково зустріли мене. Якби не зустріли, так і переминалися б на порозі. Навіть Зевсові не стане духу без дозволу ступити вниз.

Юне, трохи анемічне Гіпносове обличчя палало нервовим рум’янцем. Здавалось, він отримував від перебігу подій щире задоволення.

— Ну, то сповіщай владику, а я хоч вийду гляну на це високе зібрання.

Він усім тонким тілом заступив мені дорогу:

— Ні. Владика не пробачить мені, якщо я дозволю.

Поруч мене ворухнувся Арей:

— Він правий, Персефоно, не виходь. Для них найпростіше умикнути тебе, як зробив це Аїд.

— Дар! — голосно мовила я. Темрява позаду заворушилася. З неї випливли два страхітливих жовтих ока і попливли ліворуч від мене. Але цим темрява не обмежилася. Вона сформувалася трохи позаду у широченні груди, три пари гострих вух та гучне, гаряче дихання. Я й не сподівалася такої честі, що сам головний охоронець визветься супроводжувати мене. Гіпнос подивився на мій ескорт, тоді повернувся й пішов попереду, ніби царський вісник. Я не хотіла чекати на Аїда, не хотіла стояти і дивитися, як його обличчя робиться мертвотним, а голос вкривається кам’яним безлунням. Нехай я сама почую все і першою скажу свою відповідь. Так, я скажу, татусю Зевсе!

Але ніхто нічого не сказав. Сонце, густе, пожовкле, призахідне вдарило мені в обличчя так, як не било раніше сліпучо-біле опівдні. Я далеко не одразу змогла розгледіти присутніх, коли разом зі своїм строкатим ескортом з’явилася у чорній арці головних воріт. А коли розгледіла, говорити кріпко розхотілося. Та що там, це зробилося просто неможливим.

Вони завмерли по двох берегах Стіксу, як два строкатих крила. Мідь і криця дико виблискували серед пурпуру, багрецю, фіолету та інших розкішних барв. Я одразу збагнула принцип формування тих двох крил, та мене вразило, що вони рівні. На правому березі, могутній і важкий, воздвигся Зевс зі скипетром в руці. Поруч нього нетерпляче похитував гігантським тризубом Посейдон. За цими двома кремезними постатями видно було Аполонові блискучі кучері та золотий лук важко зсутулену старечу постать Пана,, непрочитувану, байдужу, наче ведмежа морда, фізиономію Гермеса, порожні очі і посивілі дівочі коси божевільної Ліси, гостру мордяшку Ати-брехухи і ще кілька десятків інших, кого не знала.

Лівобережну спільноту очолювала рішуча фігура у короткому чорному хітоні. Гіркотний жовтий погляд Атени вітав мене здалеку. Поруч дражнила вітер золотим святково розпущеним волоссям Артеміс. Прихилившись до скелі, майже зрісшись із темним каменем, заціпеніла Геката, спершись на тонкий срібний посох, звернула до воріт широко розплющені невидющі очі сумна, зосереджена Тіхе. За ними товпилися ще незнайомці. Серце мені стислося. Кожен з них, на обох берегах, або мав у руках зброю, або усім виглядом показував, що і без зброї перегризе іншодумцям горлянки. Жага влади, небажання тією владою ділитися, зробили непримиренними ворогами навіть рідних до останньої кровинки братика і сестричку, Аполона і Артеміс. Незбіг поглядів розвів по різних берегах старого Пана і його найулюбленішу вихованицю Тіхе. Атена, поміркована й холоднокровна, відкрито повстала проти батька. Два крила з ненависті й непримиренності, а між ними ріка. Ні, між ними порожній плетений човник з могили Марсія. Куди ти полетиш на нім, богине?

Далеко позаду, у темряві потойбіччя, неторканій променями призахіднього сонця зачулася примарна сирінга мертвого фавна. Тут я сказала єдине, що могла сказати, спитала у батька єдине, що мало для мене сенс тієї хвилини:

— Де моя мати?

Мій голос із високої чорної арки прозвучав лунко і сильно, так, що я сама зіщулилась від нього. Зевс переклав скипетр з руки в руку, потер лоба, порухав чоло, поворушив бровами:

— Вона заслабла з горя. Просила мене сказати…

— Вона бачила багато яскравих снів, — зашелестів мені у вухо вкрадливий голос Гіпноса, — там було і про білий будинок, і про одужання подруги. І про весільні клопоти, і про владикину любов. Тим, кого підкосило велике горе, часто сняться заспокійливі сни, де бажане стає дійсним.

Я полегшено зітхнула. Значить, матінка Деметра знає всю правду, як сумну, так і втішну. Що ж, мій тендітний приятель вміє не лише присипляти повержених титанів. Але де Деметра? Хіба могла вона дозволити, щоб долю дочки вирішувати без неї? Чому не стоїть по праву руку від Палади, замість тієї навіженої? Мені б це було набагато приємніше. І тут приходить єдина правильна відповідь, і я дивуюся, що чорна глибина Стіксу не скипає під моїм поглядом. Я клялась присягалася цією водою. Я й не підозрювала, яку страшну, непосильну клятву даю! Деметра — заручниця свого колишнього коханця, мого можновладного батечка. Моя відмова скоритися новій волі громовержця буде означати для неї найжорстокіше покарання. І хіба зможу я підняти однією рукою і зронити нижче Тартара самого повелителя богів? Сині губи. Сіра шкіра на випнутих вилицях. Важкі поштовхи хворого серця. Бідна Стікс. Рятівниця Альтеади, моя порадниця, тихий, вірний друг Аїда. Сонце густішає мені в очах, робиться насичено червоним, потім чорним. Ні, зараз я не буду бруднити мідних копит у твоїй крові, таточку, але я ніколи, ніколи не порушу клятви.

— Вона просила сказати…

— Батьку! Благаю! Іменем твоєї любові, що дала мені життя, іменем твоєї сили, що піднесла тебе над братами і сестрами, благаю! Врятуй мене від мороку, не дай загинути у цій бездонній темряві, не віддавай на волю твого похмурого брата! Іншої дружини потребує він, сильнішої за бідну вихованку прирічних німф та диких деревійок, достойнішої і величнішої. Зміни свою волю, великий Кроніде!

Вкрадливиай шепіт коло вуха:

— Піду попереджу владику, бо злякається на смерть.

Я побачила на Зевсовім обличчі страх. Я побачила страх на обличчі Атени. Обидва крила не розуміли мене. Порожній човник, плетений великими білими руками, летів над порожнім світом. Що я роблю? Що я наробила?

В очах під широкими, смоляними бровами зблиснуло розуміння:

— Дитино! Чи ж не твоєї волі було питано торік? Чи ж не зглянувся б я на дончині сльози, якби побачив їх? Прости свого черствого та неуважного батька!

Я похолола. Ось зараз! Зараз він оголосить, що бере назад обіцянку Аїдові, і все. Впадуть за моєю спиною темні стіни головної арки, навіки поховавши шлях до коханого, до малахітового дерева над вогняними хвилями Флегетону, до світу, який мав мене за останню надію. Моя ж остання надія на кмітливість і повороткість Гіпноса. І надія та слабшає мить од миті.

Чорні води із важким стогоном ворухнулися, спухли самотньою хвилею. І на ній, як недавно Альтеада на вершині своєї збожеволілої річки, постала чорна німфа Стікс:

— Ти клявся цими водами, син Крона. Ти клявся при свідках. Ти клявся единокровному братові, старшому братові.

Кожне слово її каменем падало у темні води, каменем влучало у кремезну Зевсову постать, що раз-позраз тяжко похитувалась. Я боязко перевела дух. Спасибі, Гіпносе. Спасибі, хлопчику! Ти врятував мене.

— Ти клявся, брате!

Морок бризкає врізнобіч. Ми: і я, і Арей, і пси, притискаємося до стіни, аби дати дорогу стрімкій, сповненій люті фігурі у довгому сутінково-синьому вбранні. Ані порухом губ, ані жестом руки, самими зеленими очима: «Не бійся». Я не боюся, Аїде. Вже не боюся. Обличчя Зевса дуже переконливо являє вагання, спантеличеність, розгубленість, роздратування, скорботу. Нарешті знову світліє:

— Я не можу порушити своєї клятви. Але й образити так тяжко своєї дитини не можу. Ми зробимо от що.

Я вклякаю, навіть очі заплющую з напруги, обертаюся на самі вуха, аби не випустити жодного подиху, жодної інтонації.

— Персефона лишитьсі під землею ще на три доби. Якщо той світ їй справді конче осоружний, якщо ні дух, ні тіло її не приймають його, вона не вип’є й ковтка води, не з’їсть і крихти їжі, доки знову не побачить промінь сонця. Коли ж спрага й голод виявляться сильнішими за відразу, значить, не засохне ця ніжна квітка без денного тепла і світла, і бути їй дружиною владики мертвих. І не буде на моїй совісті жодного злочину!

Обидва береги перезиралися, всередині крил і між собою. Табори почали ворушитися, перешіптуватися. Аполон підійшов до Зевса і я побачила того, кого раніше не завважила за його спиною. Вечірнє золото, холодна глибина під гарячим призахідним відблиском. Альтей. То он як воно було. Алтей прийшов до Альтеади і сповістив їй невтішну новину про мої заручини з Аїдом. Вони разом погорювали на цю тему, і моя стурбована подружка, на знак вдячності та довіри, показала Алтеєві діадему, яку, звичайно, давно вже знайшла під вербою, або вистежила, як я лізу туди по неї. Одурений Аполоном, чи власними страхами щодо мого майбутнього, чи, скорше, і тим і другим, він викрав і віддав Аполонові прикрасу, сподіваючись, що тим рятує мене. Ми зустрілися очима. Я не могла вважати його зрадником, лише співчувати його сліпій, затятій пристрасті до світла.

— На тім — усе!

Зевс гучно грюкнув скипетром у тверду землю і повернувся до воріт спиною.

Впала ніч, раптово і втомлено. Богів у долині вже не було. Вони поквапилися залишити цю похмуру місцину разом з останніми променями сонця. Коли ми пройшли повз Керберову печеру і остаточно опинилися вдома, Аїд обійняв мене за плечі:

— Дуже ризикована гра.

— У нього Деметра в заручниках.

— Я здогадався.

— Дякувати Гіпносу.

— Так. Він розповів усе до ладу. І дуже вчасно. Я бачив з тобою Арея.

— Він на нашому боці, хоч як це смішно.

— Це не смішно. Я дуже йому співчуваю. Знаєш, я лише сьогодні збагнув одну цілком очевидну штуку: братик Зевс надзвичайно кмітливий та далекоглядний. Він кожному присудив займатися тим, чого він не любить. Я ненавиджу темряву і все, що пов’язане зі смертю, Арей не любить крові, Атена дуже болісно сприймає право покари, навіть справедливої сто разів, Артеміс повністю позбавлена співчуття до тварин, якими має опікуватися, Аполон-кіфаред, покровитель мистецтв, має глуху та нечутливу душу. Через це ніхто не може полюбити свій дар, отже, використати його на повну силу. Відчути як частину себе, як своє призначення. Лише сам Зевс любить владу. Він єдиний з усіх володіє тим, чим завжди мріяв. Його сила не має обмежень і внутрішніх суперечностей. Безпрограшна політика. І вже нічого не поробиш, надто давно існує весь цей лад, Тартар його ковтни!

Я усміхнулася, але так і не наважилася вимовити те, що крутилося на язиці, аби не зурочити.

— Аїде! Можна мені трохи побути самій? Мушу дещо обміркувати.

— Гаразд. Я сказу твоїм, що все гаразд, бо хвилювалися, де ти.

— Скажи, скажи, — пробурчало з темряви Мінтиним голосом і зблиснуло довгастим жовтим оком. Здається, мала шибайголова знову їздила на Дарчикові верхи. Але вона так і не показалася, а невдовзі пішов і Аїд. Я лишилася сама на широкій кам’яній лаві. Скільки ж їх утворилося останнім часом! Та зручні! У цієї навіть спинка вигнута, ніби в царського крісла. Я сиділа, важко видихаючи пережите. Звідкись прикульгала, припадаючи на м’яку кізякову ногу Емпуса, доволі гидотного вигляду віслючка з великими жовтими зубами на облізлій морді. Емпуса була вічно голодна. Байка про те, що вона п’є кров зі стрічних — суцільна нісенітниця. З кого б вона її тут пила? Будь-хто з німф чи духів жене її копняками, а у померлих — яка кров? Емпуса під’їдає мох, якого тут мало, смикає анемічні асфодели, а здебільшого є типовою посмітюхою, підбирає все, що десь і хтось не доїв. Потвора намагається зажувати моє покривало, отримує по морді, прудко відскакує, але знову тягне до мене носа. Я гладжу неймовірно брудне хутро й одразу занурюю руку у мале джерельце поблизу. Помити її якось, чи що? А раптом від води кізякова нога зовсім розлізеться і Емпуса остаточно перетвориться на калічку? Ні, нехай вже буде, як є. От, лишень підгодовувати її треба, бо ще й справді накинеться на якусь малу німфочку. Недавно я бачила, як Мінта, з обуреним лементом, відганяла її палицею, як приблудного собаку. Да, іноді Аїдове милосердя скидається на просту безвідповідальність. Цю істоту варто було таки втопити. Про що я, в пень дубовий, думаю? Чи мені зараз брудна віслючка на штучних ногах має бути в голові? Раптом тварюка шарпнулася і зникла, налякана чимсь. Я роззирнулася навколо. З коридору на площу виступила маленька темна тінь, закутана у довгі покрови:

— Гекато!

Вона підійшла і присіла поруч на лаву.

— Ти знову нічого не поясниш?

— Я прийшла подякувати.

— За що?

— За вибір. Я дарувала тобі вінець з горя та помсти. Я хтіла дати тобі силу первісної ночі, аби ти відплатила пихатим кронідам за все, що вони зробили зі світом, за війни, яких навчили смертних, за владу, що її смак їм показали, за нестерпне почуття, яке не задовільняється тілом і розриває душу, і яке тепер звуть любов’ю. Але ти прийняла інший дар. Ти відчула у моїм вінці вже забуте мною: дихання світу, чисте й рівне, мов дихання дитини. Я любила землю, я світила для неї у молодому зоряному небі, я колисала її вночі і милувалася нею вдень. То було надто давно. Я не думала, що це збереглося. Побачивши тебе тієї ночі над річкою, я поховала свою помсту. Зевс замалий для такої сили, дитино, переступи через нього, аби не забруднити ніг.

— Де моя мати?

— Її сховала Гера. Ця зрадлива пані здатна часом на благородні вчинки. Але якщо ти не скоришся Зевсовій волі, Герине заступництво не врятує Деметри.

— Я скорюся.

Геката протинає мене чорним розпеченим поглядом. Але тепер моя черга нічого не пояснювати, бо «кожному своя темрява».

— Чому Зевс погодився на цей шлюб, якщо передчував у ньому лихе для себе?

— Тому що боїться Аїда. Збунтуйся Посейдон, ковтни буремне море хоч півсвіту — нічого істотно не зміниться. Нашли я на землю всіх чудовиськ з моєї давно і тяжко хворої уяви — вони не винищать усіх людей і тварин. Щось та лишиться, і все відновиться й піде по-старому. Лише Аїдів бунт здатен повністю зруйнувати встановлений лад на землі. От Зевс і не посмів відмовити братові. До того ж, він сподівався, що Аїд вподобав гарненьку дівчину, та й усе. Побачивши тебе на Олімпі, Зевс вперше зрозумів, що помилився, далі гірше. Останньою краплиною став мій вінець. Я вірю в тебе, Персефоно. Ти знаєш, що робиш.

— Я лише те й роблю, що кручуся, ніби в’юн, якого смажать.

Вона посміхнулася, блідо і сухо, ніби вітер ворухнув спалену посухою траву:

— Щасти тобі.

Я зітхнула. Зевсова задачка на тридобове неїдіння і непиття була сміхотворною, і всі те розуміли. Це те саме, якби дорослу людину, нехай веселу і пустотливу, але дорослу, попросила три дні не бавитися із ляльками чи дерев’яними конячками. Отже, на мене знову ліг вибір, який насправді вибором не був. З’їж і випий, і приречеш матір на непередбачуваний Зевсів гнів, може на довічний Тартар. Що, як ненажерлива Артеміс вже випросила в татуся владу над усім живим на землі, і над рослинами, і над погодою, і над порами року? Просиди три доби, як статуя, навіть не дихаючи, і татусь буде задоволений, але ти втратиш кохання, друзів і самоповагу. Бідна, бідна Персефоно, оце ти вклепалася!

У якомусь хворому напівсні я причвалала додому. На мене співчутливо і відверто витріщились. Я махнула рукою, мовляв, нічого страшного, і поблукала далі. Терпіти мовчання і невідв’язні погляди Альтеади, Мінти, служниць було несила. Я пішла безпритульно тиинятися, як тоді, по вбивстві двох німф, ніде не затримувалася надовго. Намагалася уникати зустрічей з будь-ким, ховалася по закапелках, заціпеніло, годинами, слухала дзюрчання джерел у темряві, марила з розплющеними очима. Час минав всередині мене. Я перестала звертати увагу на пісочний годинник, повз який, час від часу, проходила. Як тоді, над рікою, я відчула, що життя тече крізь мене, я чітко відрізняла день від ночі, могла сказати, яка погода на землі, і наскільки холодно на нижніх ярусах Тартару. Третя доба скінчувалася. Стояла ніч. У нашім білім будинку спали. Я тихенько прибрела до ґанку, зійшла на сходи і прихилилася до однієї з колон. Добра душа Альтеада лишила на дворі маленький столик з глечиками і тарелями, на яких лежали фрукти та солодкі коржі. Я оглядала усе те без жодних почуттів, доки не натрапила очима на стиглий розламаний гранат. На язиці одразу ж виник смак, терпкий, солодко-кислий, гострий і жаданий смак самого буття, сила боротися, сила перемогти. Я виколупала три найбільші зернини і піднесла на розкритій долоні до рота. Звук зупинив мене, зовсім тихий: «фр-фр», — так птах струшує крилами, перш ніж злетіти. Я пошукала очима птаха і скоро знайшла. Він контрастно вирізнявся на тлі білого мармурового парканчику. Був то крук, старий, великий, важкий, мов грудка жирної землі. Крук повернув голову і праве його око протяло мене наскрізь. Я простягла долоню перед собою і зробила малесенький крок, легко перекочуючи зернини:

— На. Бери! Хочеш?

Іще крок, і ще. Одна моя рука довірливо простягала хижакові гранатові зерна, а друга чатувала, аби зімкнути пальці на вкритій сивуватим пір’ям горлянці. У мене вистачить сил здійснити мою, придушити цей пір’ястий мотлох однією рукою і скинути у бездоння Тартару цієї ж ночі. З кожним малесеньким кроком я переконувалася: так, у звичайного старого, жирного крука були незвичайні, яскраво-блакитні очі.

Коли пальці мої вже майже торкнулися пташиної шиї, чорний дзьоб широко роззявився, і з нього видобувся грубий, оглушливий сміх. За мить переді мною воздвиглася могутня фігура Зевса:

— Оце так донечка! Рідного батька, за старече горло!

Він заходився б ще довго, якби я не просичала йому просто в лице:

— Стули пельку! Весь окіл перебудиш!

Мене зжирала лють і сором за ідіотську надію. Він припинив сміятися, всівся на сходи й показав долонею поруч:

— Сідай, поговоримо.

Я сіла, несвідомо затиснувши у кулак три гранатові зернини.

— Скажи мені, дитино, що ти надумала?

— Придушити тебе й сісти на Олімпі, лишивши Аїдові підземелля, а Посейдонові моря.

Він знову закинув було голову, готовий розреготатися, але глянув на мене і закрив рота долонею:

— Гаразд, цього вже не вийшло, а раніше? Що ти надумала? Чом благала мене змінити волю, коли вже царюєш тут і кохаєш мого брата?

— А чом же ти прийшов виймати мене звідси, коли знаєш про все те?

— Дитино, ми безсмертні, але яка ж порожня репа бовкнула, що ми ідеальні? Не для того я переміг власного батька, цілу епоху тяжко боровся з титанами, аби тепер закрити очі на змови рідних дітей, братів та сестер. Світ облаштований не найкращим чином, але це все, що мені вдалося з нього витиснути. Я не дозволю хилитати його вперед-назад, як миску з помиями. Він стоятиме міцно, так само міцно, як мій трон на Олімпі. Але це не означає, дитино, що я піду на все заради влади. Я не кривдив твоєї матері, і не скривджу. Власний страх погнав її під Герине крило, змусив ховатися від мене, не з’являтися на сімейну раду, не з’явитися й сюди, під ворота Аїду. Я не збирався шантажувати тебе нею, повір!

Я б повірила, але згадала розповіді про Метіс, яку він знищив, аби її син не позбавив його влади. Я б повірила, а так просто промовчала.

— Персефоно, я не ворог тобі і справді питаю твоєї волі. Чого ти хочеш: піти під сонце, лишитися тут?

Я розкрила кулак, вкинула в рота три гранатові зернини і повільно розжувала:

— У що ти оцінюєш кожну зернину, що я з’їла?

Він хижо примружився і знову зробився схожий на жирного крука. Густі чорні брови напружено заходили вгору-вниз, губи в чорній бороді смикнулися:

— У чверть року. Ти будеш три чверті року проводити під сонцем, де ростуть гранати, що ти так полюбляєш, а останню чверть — зі своїм коханим чоловіком, тут, під землею. Згода?

Він був задоволений собою. Він почувався переможцем.

— Згода, — тихо відповіла я.

Він пішов. Я дивилася услід і думала: «Може й добре, що я не скинула його у Тартар. Зрештою, він не заподіяв лиха моїй матері, отже, під мою клятву не підпадав, а особиста неприязнь, ну, що ж, то у нас сімейне».

Прокинулись Альтеада і Мінта, ні з того, ні з сього. Стояла глупа ніч, я тихо сиділа на ґанку. Вони обидві вийшли з дому і сіли поруч. Я розказала все. Обидві мовчали. Потім Альтеада похитала розпатланою зі сну головою:

— Хто мене там жде? Альтей? А тут дім, я вже звикла. Та й річку тягати сил уже нема. Не сердися, подруго, я чекатиму на тебе тут, будинку раду даватиму, за прислугою нагляну.

Я вражено дивилася на мою дурисвітку-водяницю. В голові у мене не вкладалося. А вона втомлено похитувала бурштиновими, скуйовдженими кучерями і більш нічого не казала. Тоді я подивилася на Мінту. Дівчинка сховала очі:

— Не сердися. Я вчора сестричку зустріла, меншу. Вона у місті з батьками була. Батьків у раби забрали, а вона під копита втрапила. От. Вона тут саменька. Я не можу. Ми з Альтеадою чекатимемо на тебе.

— Тоді я йду спати. Принаймні полежу до світанку.

Я сказала це, аби щось сказати, і пригнічено поплелася у дім.

Богиня не знати чого

Прокинулася я від внутрішнього відчуття світанку, встала, розчесала й туго заплела волосся, потім вийшла у велику залу. Мені не хотілося прощатись із Альтеадою і Мінтою, я гаряче сподівалася, що вони сплять. Тихенько зазирнувши до Мінтиної кімнати, я побачила маленьку фігурку під покривалом, що підтягла коліна до самого підборіддя і склала обидві долоньки під щоку. Я посміхнулася й тихо відпустила завісу, що прикривала вхід. Альтеадина кімната була порожня. Я приречено зітхнула і вийшла на ґанок. Тишу порушувало солодке хропіння. Я насторожилася. Звичайно, після доброго кубку наливки Альтеадонька могла видавати цей мелодійний звук, але не на два ж голоси! Я озирнула веранду. На столику валялося кілька порожніх амфор, більшість фруктів та солодощів була знищена. До парканчику навсидячки прихилилися дві фігури, на білосніжному мармурі зручно влаштувалися дві голови: одна жовтувато-світла, кудлата, друга у коротких червонясто-рудих кучерях. Я не могла вгадати, святкували чи горювали разом Альтеада з Ареєм, а будити їх, щоб розпитати, не хотілося. Я винесла дві ковдри, накрила п’яну парочку і подалася до головних воріт. Чомусь мені здалося, що далеко не останній раз вони сидять отак, вдвох, боягузлива німфа та пихатий войовник. Він спускатиметься сюди потай, без найменшого страху проходитиме повз Кербера, у мертвих ветеранів скінчиться зрештою запас прокльонів і вони разом співатимуть героїчних пісень. І так йому, богові загарбницьких набігів, буде трохи легше.

З першими променями сонця, я вийшла з воріт Аїду. За мною, солідно, неквапом, ледь помахуючи товстим кудлатим хвостом, виступав неймовірних розмірів чорний пес із жовтими, вовкуватими очиськами. З холодних сутінків нам махали білими руками Стікс та Аїд. Вони посміхалися, кожен по-своєму, Стікс щиро і переможно, Аїд сумно і трохи розгублено. З темряви, звідти, куди сонце не досягало ніколи, чулася Марсієва сирінга та мелодійне підсвистування мертвого художника. А зустрічала мене уся велика родина. Першою я побачила матір, яка кинулася мені назустріч із голосним плачем, ніби селянка, що зустрічає сина з війни. Чи мати надто довго плакала, а я надто довго обіймала її, чи що, але, коли я схаменулася й почала роззиратися, у кам’янистій долині по берегах Стіксу вже нікого не було. З мороку головних воріт на нас дивилася самотня Стікс. Я не здивувалась. Напевне, чорна колісниця вже мчить потаємними коридорами до провалля поблизу нашої галявини. Знаючи Аїда, легко здогадатися, що він хоче прибратися і обжитися в печерці до мого повернення. Я зробила кілька кроків від воріт потойбіччя по налитій соком, серпневій траві. Я ступила на землю, яку любила, під сонце, яке любила, посміхаючись рослинам і звірям, яких любила. Срібний вінець Гекати сяяв на моїм чолі, батькові блискавки і життєдайні материні соки струмували в моїй крові. День і ніч тектимуть крізь мене, більшу і старшу за світ. Так я і ходитиму між любов’ю і любов’ю, між світом і світом, між душами живих і душами померлих, творячи невидний непорушний міст між ними. Так я ходитиму довіку, наділена владою і тут, і там.

На далекім пагорбі над долиною я раптом завважила самотню колісницю, білу-білу, запряжену чотирма гігантськими лебедями. На ній стояла, тримаючи срібні віжки, тонкорука красуня зі світлим хвилястим волоссям і шкірою, подібною до внутрішньої поверхні мушель, рожевуватою та сяйливою. Красуня посміхалася мені. Я здивувалась, але подив мій виріс вдесятеро, коли за спиною усміхненої Афродити, на її колісниці, я розгледіла жалюгідну сіру постать із двома тонкими косицями. Ананка теж посміхалася мені. Потім срібні віжки натяглися, лебеді одночасно сплеснули крилами, і колісниця унеслася, все вище і вище підіймаючи у прозоре, літнє небо любов і невідворотність.