Служба мосту

Холодно. Ліхтарі білі, крижані. В лункому крижаному світлі три фігури, дві менші, одна більша, на крок попереду. Ілько по-дурному витріщився на міліціянтів. Ось воно! Ілько завжди малював порожній міст, і це було не те. Відчутний лет над рікою важенної і невагомої конструкції, чорна промзона по один бік, сяюче, проблискове, мерехтливе місто по інший, порепаний асфальт, фашиківські та антифашні графіті на товстих бетонних закраїнах — і все не те. Вони йшли неквапом. Форма не пасувала до цієї задумливої, вповільненої ходи. «Чорнява, та білява, а ще руда, та погана», — з усмішкою подумав Ілько. Справді, передній, кремезний здоровань, кашкета ніс у руці, його широке, квадратове обличчя проминало вітер, як передок важкого автомобіля, над похмурим лобом погойдувався важкий рудий чуб. За правим його плечем твердо й легко ступав міцний холодноокий блондин із рухливою шиєю та нерухомим обличчям фахового сек’юріті. За лівим плечем велетня тінню плив тоненький, смаглявий брюнет із дивним, стрімким профілем, який щось невловно Ількові нагадав. Та не було часу замислитися, не важило, нічого не важило, крім одного — міст не має бути порожнім. Треба малювати його разом з оцими трьома. Ну да, підійти до ментів і спитати: «Чи не погодитеся ви, трохи попозувати для абітурієнта Художньої Академії, тут, на морозі, о дванадцятій ночі? А може ви змогли б і завтра сюди прийти, о цій самій порі?» Ілька розібрав істеричний сміх. Ексцентрична трійця наближалася.

— Суїциднутися заміряємось, юначе?

Ілько вже подолав істеричне пхикання і спокійно подивився в очі рудому лейтенантові, чиї погони щойно зауважив:

— Ні. Я художник. Я малюю цей міст.

— Чим? — поцікавився блондин.

— Цим, — Ілько показав олівець-нультрійку і блокнот із плетивом дрібної графіки. Брюнет простягнув руку. Ілько напружився, та блокнот і не спробували відібрати. Брюнет розгладив тендітними пальцями куточок сторінки і примружився:

— Терпляче. За таким вишиванням замерзнути можна.

— Іди вже додому, — кинув рудий і трійця рушила далі. Ілько набрав побільше повітря:

— Пробачте, ви тут щоночі проходите? Можна, я намалюю вас на мості? Це швидко. Якщо я знатиму, коли ви будете йти, я встигну накидати ескіз поки ви пройдете від промзони до цього місця.

Брюнет півозирнувся, явивши Ільковим очам пізнавану єгипетську фреску: виразний ніс, довге око, припухлий рот:

— Ми завжди проходимо опівночі.

Тихо. Двері до маминої кімнати щільно причинені. Спить. Тата ще нема з роботи. Журнал тихо вмирав, дочавлюваний світовою кризою. Проте батько сповідував самурайську істину, що ти давно вже мертвий, тож роби свою справу і не зважай. Отож, весь його колектив працював ретельно і приречено, поки конкурентів, одного по однім, віртуально проносили повз вікна їхнього офісу. Це був хороший бізнес журнал, дотепний, інформативний та безпринципний. Щодня Ілько готовий був почути від батька погану новину, і радів, що не почув.

Тихо. Мама спить. Вона знає: шістнадцять років — той вік, коли чинять, як хочуть, а ще, підсвідомо, знає, що її син не вчинить погано. Ілько малював нічний міст. Ілько знав кен-до. Ілько був у рідному районі. Отож, мама спала. У Альбіни й Мартина примарно мерехтить крізь непрозоре дверне скло — ноутбук. Мерехтіння світле, безбарвне. Не Мартин. У нього весь час кольорові сплески. Альбіна, вичитує тексти. Ілько видирає з блокноту листочок, пише на ньому: «Альб!» — просуває під двері. Йде на кухню, ставить чайник, всідається чекати.

Альбіна виходить за п’ять хвилин, втомлено кліпає білими віями. Альбіна дивна альбіноска — не біла, якась холодно-сірувата: і волосся, і шкіра, і неквапливі точні рухи. Негарна, дивна, якби не була Ільковою сестрою, міг би її злякатися. Холодна. Але він знав, що вона не холодна. Просто дуже спокійна. Дуже спокійна альбіноска, яку батьки, простакуваті філологи, назвали щойно побачивши у пологовому. Вони й другу свою дитину так само назвали з першого погляду. Принаймні сімейна легенда стверджувала, що тато глянув у ясні очка новонародженого сина й мовив: «Іларій, тобто «радісний» грекою». Пізніше Ілько часом замислювався, чи й справді вони такі, світлі та радісні, і зрештою доходив висновку, що, мабуть так воно і є.

— Що бачив?

— Астральних ментів. Щопівночі проходять мостом. Я їх завтра намалюю.

— Чому астральні? — Альбіна дістала з полиці чай, насипала у химерно видуте скло три повних ложки: одну брату, другу собі, третю чайнику. — Я їх позавчора бачила, коли пізно верталася. Звичайні менти. Йдуть собі, міст патрулюють. Попереду рудий, за ним чорний з білим. Нормальні такі астральні менти.

Ілько вичекав пару секунд, щоби пирснути разом з Альбою. Вичекавши рівно стільки, скільки треба, вона розлила по чашках ароматний, червонясто-прозорий чай:

— Намалюй їх на мості. Це буде саме те.

— Правда! Ти теж побачила? Вони ніби одне з мостом, ніби для нього, ніби він без них не справжній, як макет.

Альбіна почухала носа коротким нігтем на довгому пальці:

— Єсть таке. Все. Допив, помив і спати. В школу завтра. Атестат буде хріновий жоден міст не врятує. Академія не малярний цех, рівень має бути, а не рука набита.

— Грівень має бути. — мляво огризнувся Ілько, забираючи у неї з-під носу ледь допиту чашку.

Сірий сперся ліктями на парапет і схилив голову, дивлячись на воду. Чорний на парапет вліз, перекинув ноги і тепер по-дурному бовтав ними, зсуваючись ближче і ближче до краю. Рудь курив, притулившись до стовпа:

— Ти справді хочеш, аби він нас намалював?

— А чого? Нехай.

— Навіщо це? — тихо, ніби здалеку озвався Сірий.

— Щоб ти зволив проявити цікавість, о незворушний!

Наприкінці наступної секунди Чорний знову сидів на парапеті, бовтаючи ногами. Поки секунда минала, він встиг зависнути над рікою, ледь притримуваний двома пальцями Сірого за комір напрочуд міцної шинельки. Рудь повільно загасив об край бетонної урни недопалок:

— Ти певен, що це потрібно?

Чорний потер шию, зітхнув:

— Я певен, що це не зашкодить, ні йому, ні нам.

Рудь кинув недопалок в урну:

— Не знаю, може даремна тривога? Тиждень тут линдаємо — ні поруху, ні знаку.

— Нда? — Чорний крутнувся на заду, зіскочив на міст і, в світлі ближнього ліхтаря почав дрібно вистрибувати перед Рудем, як горобець. За його спиною, поверх важкої зимової шинелі, недолугим блюзнірським причандаллям здіймався напівпрозорий червоний плащ:

— Якого тобі ще знаку? Якого поруху? Можеш назвати бодай один раз, щоб червоний плащ з’являвся напорожньо?

Рудь промовчав. Його широка спина теж постійно відчувала невагому пурпурову тінь. І нічого, крім неї.

Старий безнадійно чвиркав запальничкою біля зім’ятої примини без фільтра. Подивився прозорий пластик на світло ліхтаря, переконався, що запальничка порожня, доніс до урни, впустив з долоні, обережно, ніби рибку в басейн. Відійшов кілька кроків, завмер із непідпаленою сигаретою в зубах. Кроки. Три силуети. Згорбленого бомжика мало змести із ментівської дороги законом самозбереження, та не змело. Дочекався поки підійдуть ближче, вийняв примину з рота, спокійно кивнув лейтенантові:

— Здрастуй, Вогню! — перевів погляд на білявого: — Здрастуй, Дню! — посміхнувся чорнявому: — Здрастуй, Ноче!

Рудь мовчки витяг з кишені запальничку, подав дідові. Той припалив, простяг назад.

— Лиши.

— Спасибі.

— Ну як по-твоєму?

— Ні по-моєму, ні по-вашому. Хтось іще втручається. Знайдіть його.

— Може ми вже знайшли. — прошепотів Чорний і підморгнув Сірому.

«Я обидел его, я сказал: „Капитан, никогда ты не станешь майором“». — із цими словами генерал служби безпеки підвівся з-за столу. Цей дивний, церемонний жест спантеличив полковника Дейнеко. Чого високий тайняківський чин устає, проводжаючи його? Його, підозрюваного. А власне, підозрюваного в чому? Чесний служака, маломовний, надійний, суворий армійський полкан. Чим він міг зацікавити службу безпеки, та аж до генеральських висот? Якби не холодна, важка образа на життя, що керувала полковником останні два роки, веселився б зараз, як пацан. «Зайчики мої! Сіренькі мої зайчики-кардинальчики! Дейнеко хотіли „к ноге“, як муштрованого псюру. Не вийде, хлопці. У мене бездоганна репутація. Що, надто бездоганна, як на вас? А я хіба винен? Винен, що зі мною радиться начальство? Що мене шанують підлеглі? Так, не бояться, не поважають — шанують. Дивне слово: шепіт, зачаєне дихання, запитальна тиша. Вони запитують. Я знаю відповіді. Ви запитуєте, я знаю відповіді. „К ноге“ не вийде, але і „к ногтю“ не вийде. Не встигнете».

Він охайно, майже нечутно зачинив дверцята, сівши до машини, і тихо сказав водієві:

— На цвинтар.

Сьома вечора. На мості потрапили у муторний, нескінченний тягун. Ні майстерність водія, ні його добре прораховане нахабство не врятували. Машини злиплися в одну широку смердючу, схропуючу двигунами стрічку і ледь рухались. Глибоко за восьму вдалося відліпитися від тієї мухоловки і натужно ревучи залізним нутром помчати крізь чорну, паралізовану кризою і довгобудами промзону, і далі, далі, за місто. Чого, попри полковницькі привілеї саме там, на незатишному кілометрі, куди й машиною півтори години? Бо там не було знайомих, ні серед живих, ні серед мертвих. Там вони з Кирилом могли побути удвох, як часто бували вдома за чашкою кави після того як пішла Таська. Великий, важкий, недоречно рожевий букет. Була. Нащо. Молода матір дорослого сина. Молода матір мертвого сина. Недоречно рожевий букет, леді-шоу, леді-свято, леді немає вдома. Її не було вдома, коли треба було мастити зеленкою криваві коліна, і коли треба було розраджувати першу сварку з дівчиною і коли треба було випити помірковані батьківські п’ятдесят грам за вступ до політеху. І коли… Коли треба було безтямно влетіти на той міст… Влетіти за кермом службової машини, бо не було часу… Ні, час був, не було сил шукати водія, що, мабуть відлучився з нужди, чи з кимсь двома словами перекинутись. Дейнеко ввалився в машину і вчепився в кермо. Воно тримало його над хвилями небуття, як рятувальне коло. Для чого? Щоб доправити до мосту, дати змогу побачити розтрощений об огорожу мотоцикл і мертвого Кирила. Якимсь дивом Кирила не перекинуло через огорожу, де його одразу ж прийняла б ріка. Напівзкам’янілою головою Дейнеко підшукував слово замість «пощастило». Тіло не шукатимуть кілька днів, а то й тижнів, і не доведеться прощатися із закритою труною. Страшний удар, який вирішив усе, і для заліза, і для людини, не торкнув Кирилове обличчя. І ще раз оте слово… Як його замінити?

Час вертатися. Скільки водій куритиме у відкриті дверцята? Скільки можна сутулитися на короткій, потрісканій від дощів та спеки лавці перед могилою?

На мості було майже порожньо. Ну да, завтра вихідний, зараз уже майже дванадцята ночі. Це добре. Добре, що порожньо. Навіщо свідки? Дейнеко поклав долоню на кілька темних, важких троянд, що їх залишив на сидінні, виймаючи з машини великий жмуток на цвинтарі. Раніше не робив так, а сьогодні чомусь забаглося. Водій вже почав м’яко пригальмовувати. Зараз вийти, нахилитися, покласти, повернутися, їхати. Він поклав пальці на прохолодну, гладеньку ручку, але дверцята не відчинив, зупинився вагаючись. На тому самому місці стояв худенький підліток у смішній ядучо-зеленій куртці і малював щось у невеличкому блокноті. Водій запитально озирнувся. Полковник ледь ворухнув губами:

— Проїжджай.

Ілько провів очима чорну тиху машину: «Вали, вали!» Не стачало зараз цього безформного лискучого слимака. За три дванадцята. Он вони, йдуть.

Чорний подався вперед, по обличчю майнула миттєва гримаса. Сірий скосив очі:

— Що?

— Квіти. Болять. Він викине їх в річку. Мав покласти на те місце, де примерз наш маестро. Тепер хоче завезти додому, поставити в кімнаті, де ніхто не живе. Але викине в річку. Надто болять.

Рудь зупинився так різко, що обоє налетіли на нього:

— Є!

Ілько квапливо накидав малюнок. Менти зупинились, ніби й справді позували. Трохи задалеко, але нічого.

Старий сидів під мостом. Якби на нього хтось дивився, то дивитися було б холодно, бо навряд чи грубий і довгий, майже до колін, плетений светр захищав старечу спину й дупу від невблаганного бетонного холоду. Бомж сидів на бетоні, прихилившись до однієї з товстелезних опор. Сидів давно. Й светр, й кучерява чорно-сива борода, й потертий кептарик були густо вкриті дрібним снігом. Бомж не сидів нерухомо. Він плинно погойдувався з боку в бік, але те погойдування не струшувало з нього снігу і не могло б урятувати від переохолодження. Проте обличчя з ледь надкуреною и погаслою приминою в зубах не скидалося на лице свіженького покійника чи кандидата у такі. Очі відбивали крижане світло ліхтарів, та були цілком живі, навіть усміхнені, а губи наспівували тихенько:

— Чого б ото я завивав?

Рудь виступив з-за опори, похрустуючи мерзлим брудом.

— Колисаю. Може, засне.

— Не засне.

Бомж не припинив погойдуватися. Зашкарублий светр шерхав по опорі, ніби кольчуга, а голос був так само тихий, заспокійливий, наче він вів далі свою колисанку:

— Хочеш мені щось розказати, Рудьку?

— Радше спитати.

— То питай.

— Хто недавно загинув на мості?

— Недавно? Ніхто.

Рудь розгублено шарпнув чуба:

— Не може бути. Чоловік у чорній машині. Квіти. Він кинув їх у воду при виїзді з мосту, а збирався покласти на мості. Яремо! Не ловиш миш. Не ловиш! Сам себе заколисав.

промугикав старий, тоді гостро зиркнув з-під кептарика:

— Полковник на чорній машині. Хлопець-мотоцикліст. Сьогодні — рівно два роки. Але ж два роки, Рудьку!

Лейтенант сів, ретельно загорнувши коліна шинеллю:

— Подумай, що тоді було? Ремонтували щось? Асфальт розтріскався?

Старий, раптом насунув кептарика собі на обличчя. Довго терся об нього, ніби намагався заритися в засмальцьовану вовну:

— Та ж розтріскався, Рудьку! На тій тріщині, що й на кризі, йому мотоцикла й підкинуло, і розвернуло.

— Де він лежав?

Лейтенант не ворухнувся, та в голосі його почувся ніби стишений рик. Бомж знову прикрив свою кудлату сиву голову і відкрив холодному вітрові спокійне, смутне обличчя. На відгомін люті у лейтенантовім голосі він не зреагував ніяк:

— Надто багато мало бути супутніх умов, а найголовніше — «закляття кров’ю». До того було хлопцеві, що загинув майже раптово, щоб заклинати своєю кров’ю? Хоча…

Він тепер вже зарився лицем у зашкарублі, обвітрені руки:

— Не знаю. Ви — влада, ви й розбирайтесь. Як я підвів — знімайте, не ображусь.

Рудь стомлено подивився з-під важкого чуба:

— Ми, Яремо, не міністри, заступників не маємо. Тебе знімуть — пусткою стоятиме. А пустка завжди чорна. Комусь треба чорної пустки, от зараз?

Бомж розтулив руки, і Рудь побачив, що очі його між пожовклими від тютюну пальцями сміються, не весело сміються, лишень упевнено і зверхньо:

— Тоді терпіть мою старечу ледач. А хлопця я справді проґавив. Іншого пояснення теперішній біді не бачу. Але для чого? І як?

Він замовк, тоді знову став сонно погойдуватися і замугикав:

Рудь підвівся, струсив шинельку від пилу й товченої криги, пішов мовчки.

Вдома полковник Дейнеко застав Кора́ля. Мав другі ключі, тож приходив часом відпочити від галасливої Лялі та двох дочок, що успадкували мамину вдачу. Чогось прийшло на пам’ять, що старша задивлялася на Кирила. Добре, що кинув квіти з мосту. Не хотілося говорити з Коралем про це. Старшій Коралевій тоді було п’ятнадцять. Усім дивилася просто в очі. Сміялася просто в очі. Полковнику не сподобалася, бо нагадала дзвінку, блискучу Таську. Ні, синові такої долі не бажав. А старша Коралева вже натягала Кирилові на голову свої навушники, щось шукала у плеєрі: — «Зара, зара! Десь же тут! Слухай!», — але замість поставити музику, раптом зсунула йому навушники на шию і зацвірінькала: «А ми одне одному пасуємо, ти — Кирило, я — Карола. Карола Кораль! Правда гарно?» Полковник спостерігав ту сцену здалеку і думав чомусь зловтішно, що його сина вдома не називали Кирилом. Ще малого бабуся звала його Кірюшею, а він переінакшив те на «Кайяш», то так і став Кайяш, і лишився навіть коли виріс. Але кралі-Коралі зовсім не варто того знати.

— Ну що, заступнику? — Кораль дивився невпевнено, навіть якось прохально. Полковника це роздратувало:

— Який вже з мене, на хрін, заступник. Ледь в мордяку тій паскуді все не виляпав. Так уже допік, особіст сучий! А тобі, генерале, ще не пізно зіскочити. Маєш що втрачати.

Кора́ля те зачепило:

— Втрачати! А так не втрачаємо? З такої дупи поповзом не виберешся. Таку дупу хіба підірвати, як той їхній сраний пам’ятник, коло якого комуняки гніздяться. Дарма гніздяться. Не вбережуть свого вождя залізномордого. Все підірвемо, і направо, і наліво. А тоді, на чистім місці…

— Ага, поставимо казарму і днювального з берданкою. Ні, «хенералє», нічого ми підривати не будемо, навіть залізну морду з комуняками. Хай буде. Що демократу на шкоду — нам на користь піде. І комуняк до справи прилаштуємо, і пацанів конкретних. В природі не буває зайвого, командире. І в соціумі теж. Гівно — це добриво, залізні морди усіх ґатунків — це гніт, під яким те добриво краще перепріває. А зверху буде «город-сад», клумбочка до клумбочки, алейка до алейки.

— Страшний ти, Дейнеко, — примирливо, навіть якось сонно мовив Кораль і полковник зауважив на столі поруч нього напівпорожню пляшку коньяку. Господи, та ж його бравий командир переляканий до гикавки! Очі залив, у крісло по самі плечі впхався, тільки що під себе не напудив.

— Йой! — скрушно, як його сільський дід похитав головою полковник: — Давай, Коралю, я тобі постелю. Завтра і коньяк доп’ємо, і діло договоримо.

Якби не старий друг, було б отруїти, чи встрелити на якому полюванні. Обтяжливий став «Хенералє». На початку був такий рішучий та ініціативний, а тепер повис на ньому, полковникові, як камінь. А на полковникові й так багато всього висить.

Впіймав себе на таких думках, підмощуючи ковдру Коралеві під бік. Натхненник і провідник важко схропнув, поплямкав губами, смикнув бровою, тоді засопів рівно й солодко.

— Йой!, — знову тяжко видихнув Дейнеко, сів до столу, налив собі коньяку. Довго дивився крізь круглий, широкий бокал на густе, вишневе світло торшеру в кутку. Подумав іще важче, ніж зітхнув: «Ач, „сірими кардиналами“ безпеківців обізвав. А сам же ж хто? Типовий сірий кардинал, холодний, безпринципний. Хоча ні, надто принциповий. Задля своїх принципів збираєшся прибрати старого друга, батька двох молоденьких, розпещених й беззахисних ціп. Ні, не збираюся. Так, дурень думкою багатіє, заколотник думкою цвяхи в другову труну заколочує. Кайяше, Кайяше, на кого ж ти мене?.. При тобі такої гидоти навіть подумки не вчинив би. Чому я не вірю, що ти в землі? Чому я не вірю, що ти на небі? Де ти є?»

Квіти прибило повільною холодною хвилею під пощерблений бетон старої набережної. Була аварійна. Тому давно вже нею ніхто не гуляв. Подекуди дві паралельні бетоновані смуги просіли, давши звивисті, розгалужені тріщини. Між верхньою і нижньою алеями схил поріс непролазними кущами, тепер колючими й темними, наче сплутаний і кинутий колючий дріт. На вибитих сходах біля самої води на старенькому шкіряному рюкзаку сидів Чорний. Вдягнений був у цивільне, так само шкіряне й терте. Вітер важко перекидав від брови до брови прямі пасма. Квіти погойдувало біля самих ніг Чорного, і його погляд погойдувався разом з ними. Згори сходами спустився Сірий, теж у цивільному. На відміну від Чорного мав на собі охайні строгі речі, нагадував працівника солідного офісу.

— Де начальство? — не озираючись запитав Чорний.

— Старого допитує.

Те «допитує» прозвучало серйозно й незворушно, без погрози чи іронії.

— Нащо старого торхати? Я вже основне знаю.

— То кажи.

— Начальства почекаю, — Він продовжував дивитися на квіти, — Не хочу двічі. Болить.

Сірий сів поруч, не шкодуючи м’якого, ретельно вичищеного півпальта:

— Тобі не варто працювати з нами. Все, з чим ми працюємо, болить.

— Ага. А я перший день на посаді, потребую поради й пояснень.

— В тім то й річ, що не перший.

Чорний з подивом зауважив, як обличчя колеги робиться м’яким, пригаслим, ніби хмарний тихий день:

— Ти втомився. Звичайно, про це не обов’язково писати рапорт, але, може припиниш гасати попереду і зірки лобом збирати? Пощо тобі ці квіти? Рудь зі старим спокійно проаналізують ситуацію, без нервів, без зайвих зусиль, одне слово — без збирання зірок лобом.

Чорний підняв з води розмоклу, м’яку, мов ганчір’я, троянду, потримав хвильку і пустив наздоганяти решту на холодній течії річки:

— Ні, з пісні слова не викинеш. Я — це я, мушу зірки збирати. А ти… — він дбайливо обтрусив сірому одяг від пилу й усохлого листя, — мусиш пристойно виглядати. Тобі задрипанський стиль не пасує.

Сірий подивився в простір, знову вертаючи на обличчя холодну стурбованість зайнятої людини:

— Ходімо до начальства. Покази звіримо.

Чорний підхопив за лямку свого рюкзака.

— Дивно. А я думав той хлопчик, художник, якось до всього дотичний.

— Він дотичний. Якраз займався ним сьогодні. У нього в родині не проявлена місцева влада.

— В нього, але не він?

— Не він. Він просто чутливий, властиво. Як художник.

— Місцева влада, кажеш? А чия подоба?

Сірий сумно усміхнувся:

— Моя.

Альбіні всю ніч чомусь стояв в очах Ільків малюнок мосту з трьома далекими темними силуетами: один попереду, двоє за ним. Щось має бути ще. Її не залишало враження, що Ілько — середина композиції, що три менти дивляться не на нього, а на щось далі за ним по мосту. Вранці хотіла спитати, що там ще було, але проспала. Ілько вже побіг до школи. Мама зустріла Альбіну кавою, великими бутербродами з копченим сиром, що мав виразний хімічний запах сучасності, і звичним запитанням:

— Не звільнять?

Альбіна голосно покалатала в чашці ложкою:

— Ілі? У нас нова серія. Молоду прозу видаєм. А щоб читача з того молодого вина, пардон, не пучило, маю редагувати кожне третє слово, включно з матюками. Нове покоління навіть у матюках помилки робить. Так що можу нахабніти. Спати по обід. Відчиняти двері до начальства з ноги. На переправі редактора не міняють. А загалом — всі яйця в одну корзину класти не бажано. От гигне весь видавничій бізнес в нашій славній країні і виздихнем з голоду всією родиною. Може хоч Ілько не в ілюстратори, а, скажімо, в богомази подасться?

— Да, богомазам зараз нічо, — меланхолійно зауважила мама і налила собі другу чашку, — А сир знов подорожчав. Навіть ця хемія.

Як питомий філолог-поліглот, вона завжди казала «хемія» і «маґнет».

— Подорожчав? Це погано, — пробурчала Альбіна, дожовуючи останній шматок і бадьоро підскакуючи з-за столу:

— Піду, цигарок куплю.

— Альбо! — мама енергійно посварилася пальцем.

— Не собі, Мартину.

— Йому теж не на користь, — знов перейшла мама на меланхолійний тон.

Вітер проймав до кісток. Альбіна роздратовано подивилася на свої джинси, під які забула вдягти колготи, але втішила себе тим, що вистрибнула до ближнього кіоску. Ближній кіоск виявився зачиненим і вона впертим підтюпцем потрусила далі, низько насунувши каптура на очі. Логіка в тому русі була зникома, бо найбільше мерзли, все-таки, коліна. Коло ріки вітер зробився ще нестерпнішим. Кіоск стояв при в’їзді на міст. Альбіна швидко тицьнула гроші у віконечко, вихопила звідти дві пачки «Срібної Прими» і зосередилася для швидкісного ривка з-під кіоску, до дверей рідного парадняка, коли погляд її притяг міст. Він злітав над річкою, він ніби напинався на вітрі, ніби всотував його кожною деталлю. Альбіна раптом відчула, як всередині неї теж починає сотатися і співати тужаве плетиво вітру. Треба на міст, там це відчуття буде найгострішим. Спокійна і розважлива Альбіна спокійно і розважливо зціпила зуби і ступила на вузький хідничок вздовж рухливої смуги машин. Вітер скочив їй на груди з мосту як великий пустотливий пес і ледве не перекинув. Альбіна, крізь зціплені зуби, засичала назустріч вітрові, але вперто пішла хідничком вперед. Впертості вистачило трохи далі ніж до середини мосту. Там Альбіна вчепилася в огорожу і повернулася спиною до лівого берега. Звідки так немилосердно дуло. Перевівши подих, відчула гостру потребу закурити. Холодними пальцями намацала в кишені пачку й запальничку. Міцно затисла сигарету губами, піднесла тремтливий вогник у непевній хижці долонь. Дим швидко відносило над страшною, важкою, мов мокрий асфальт, рікою. «Та це ж як раз із цього місця Ілько ментів малював!» Альбіна з подивом помацала бетонну огорожу, подивилася вздовж хідника. Як вгадала? Наче просто зупинилася покурити.

— Вибачте, ясна панно, можна цигарочку попросити?

Альбіна повільно, загрозливо повернулася всім тілом. Вона не любила, коли її про щось просили зненацька. Щойно дивилася в бік лівого берега. Там було порожньо, в сенсі, на хідничку порожньо. Машини звично текли в обох напрямках. Тепер зовсім поруч стояв бомжуватий дідуган у грубезному довгому светрі і безформній кепці на розкошланій сивій голові. Наступний вдих Альбіна робила обережно, чекаючи неминучого бомжацького амбре, котрого ні з чим не переплутаєш. Але, чи то вітер був надто сильний, чи бомжик перед тим попросив у когось шматок мила при нагоді. Альбіна почала дихати вільніше, але супитись не перестала.

— Одну цигарочку, ясна панно. В таку погоду без цигарочки — ніяк.

Маленькі чорні очі під широкими сивими бровами сміялися, аж надто сміялися, як на бомжа. Альбіні стало цікаво, а заразом і соромно. Подумав, ніби вона сигарети шкодує. Дістала з кишені пачку, простягла. Дідуган почав неквапливо видобувати звідти сигарету.

— Беріть пачку, — сухо наказала Альбіна.

— Не гидуйте, у мене руки чисті.

Альбіна відчула, що зараз почне червоніти:

— При чім тут ваші руки? Такої погоди ще тиждень обіцяють.

Дідуган поважно кивнув і забрав пачку. Альбіна й справді зауважила його руки, по-старечому жовті і зморшкуваті, але якісь приємні, земля, камінь чи дерево, речі, що за означенням не бувають брудними.

— Дякую ясній панні.

— Я не панна і не ясна. Я пані з відсутньою пігментацією волосся.

На підтвердження вітер скинув з неї каптура і біле, мов стигла капуста, волосся плеснуло над плечем. Дід усміхнувся, ворухнувши сигаретою в кутику рота. Хотів щось сказати, але тут їх обох кинуло грудьми на парапет, подих в Альбіни перехопило, як від удару, тоді все минулося, як не було.

— Що це, землетрус?

Альбіна розгублено закрутила головою, потім зачепилася поглядом за обличчя бомжа. Прокурена й просмалена сонцем жовтавість геть пішла з нього, шкіра, видима між кучерявою бородою і м’ятим козирком кепки стала свинцевою, очі глибоко запали в очниці, ніби ховалися від чогось.

— Що це? — перепитала Альбіна, тепер пошепки. Старий важко наліг ліктем на парапет і похилив голову на кулак:

— Нічого, ясна пані. Це ще нічого. Будьте ласкаві, передайте вашому братові, щоб не приходив ближчим часом на міст. І самі не приходьте. Тут буде небезпечно.

Альбіна хотіла спитати чому небезпечно і звідки він знає, що Ілько її брат, натомість раптом спитала:

— А ви?

— Впораємось, — якось безбарвно, втомлено відказав старий і відвернувся до холодної повільної течії за парапетом. Альбіні зробилося ніяково і якось дивно, ніби вона сама посеред мосту. Насунувши каптура глибоко на лоба, вона подалася назад, повз кіоск і квапливим підтюпцем додому.

На майданчику між поверхами хтось курив. Альбіні здалося, що то Мартин. Вона вже відкрила рота гукнути: «Мартошку!», — але курець сам озирнувся й Альбіна побачила незнайоме обличчя з пильними дуже світлими очима. Та чи незнайоме? Щось, якась зачіпка, відсторонений вираз і до неприємного уважний погляд. Чекайте, чекайте! Це ж мент із мосту, той що праворуч, лишень у цивільному. А чого він тут? Курить біля сміттєпроводу, як рідний. Альбіна роздумливо промовила:

— Добрий день! — і пішла повз мента до квартири.

— Добрий, — пролунав їй в спину тихий голос.

Мартин озирнувся від екрану, густо всіяного дрібним текстом:

— Погано, Альбо. Чекай революшену.

— Можна, я не буду чекати революшену? Можна я почекаю зарплатні, літа, усмішки від чоловіка?

— Альбо, це не жарти!

— Мартошку, єдина новина, це те, що гряде Апокаліпса.

— Кого цитуємо?

— Класика сучасної вітчизняної літератури.

— Котрого з?

– Та Орлик же. Випускаємо йому ювілейну збірку, то заходив на каву днями. Розказав про Франкфуртський ярмарок, і про Апокаліпсу.

Мартин мляво кивнув і знов примерз очима до холодного, рівного світла монітора. У свої двадцять дев’ять він був трохи сивий, трохи важкуватий, але нервовий і хлопчакуватий, мов студент.

— Кави зварити?

Альбіна замислилась. Каву Мартин варив добру. Але кава потребувала відповідного настрою. А його не було. Було відчуття крижаного вітру до кісток і в кістках. І крізь кістки, до самого нутра. Був цигарковий дим, якийсь невідв’язний, магнетичний, ніби запах ароматичних паличок. Чогось той звичний запах після розмови з дідуганом на мості зробився значущим, просяк одяг і дихання, перемішався з крижаним вітром у кістках:

— Спасибі, Мартошку. Давай пізніше. А Ілько повернувся?

— Та прибігав, бутера з кавою вхопив і знову зник. Мабуть малює десь. Слухай, а йому куртець не залегкий? Якесь воно, як жабеня на морозі. Якби ще у футбола ганяв, а то ж стовбичить десь на пленері. Ти проконтролюй, бо мами ж він не чує, а мене тричі не чує.

— Тебе він не чує, бо ти взагалі у вітровці лазиш серед зими.

— Так на мені ж, як на тюлені.

Мартин із сумною посмішкою показав на невеличку складку жиру, що набігла над ременем джинсів.

— До тюленя тобі далеко, і хутро рідкувате.

Альбіна вскубнула кілька русявих волосин на Мартиновій руці.

— Ай! Садюга!

Мартин швидко сховав руку у розтягнутий рукав старого светра.

— Йди, чайник постав краще, замість чоловіка катувати.

Альбіна вийшла в порожню, дещо прибрану мамою кухню. Ввімкнувши електрочайника знічев’я поглянула у вікно. Пішов сніг, тихий, лапатий, ото б до Нового року влежав. Бо завжди те саме: на середину грудня так гарно притрусить, а числа тридцятого — бац — хлябі господні. Чвяк-чвяк — це я, Дід Мороз — мокрі онучі. Погляд наштовхнувся на знайому постать в охайнім офіснім півпальтечку. На біляву голову, задумливо похилену, падав тихий сніг. Мент у штатському брів, лишаючи ланцюжок рівних так само охайних, як весь він, кроків. Чого йому тут? Треба в Ілька спитати, може він їм свою адресу давав. Клацнув чайник. Так, швиденько сьорбнути гарячого і на роботу. Бо так замість Dead Мороза і справді, як в анекдоті, прийде deadline.

Холодно. Жив би тут постійно, давно вибив би з кооперативщиків нормальне опалення, а так…

Полковник Дейнеко має свої дві кімнати при гарнізоні у малому містечку. Там тихо й гнило. Було тихо донедавна. Тепер голосно й смердить. Нарешті офіцерам виділили квартири, по десяти роках гуртожитських кухонь, мотузок з пелюшками над головою, крикучих нащадків на голові, черг до проіржавілого майже наскрізь душу. Вже декому й ключі роздали, а дехто сходив на недобудови помилувався, власний кровний метраж, вкритий бетонною стяжкою помацав. Рано мацали, зурочили ви вашими мотузками з білизною, вашими бабиними сервантами, вашими кульгавими табуретками до гуртожитків поприростали. Там вам і бути. А симпатична квартирка в тихому місці на свіжому повітрі жодному панові генералу зайвою не буде. То й що, що ключі віддали? Назад відібрати. Помилка вийшла. Пробачення просимо. Ваша черга наступного року надійде. Ні, Дейнеко отримав свою квартиру при гарнізоні давно. Тепер його не мучила совість і не кляли чорною клятьбою підлеглі. Він отримав той двокомірковий закуток по кількох роках у тім самім гуртожитку, де вони з Кирилом так само, як усі, протягали мотузки, аби посушити труси й майки на завтра на роботу й до школи. Кайяш не захотів лишатися із зірковою матусею в столиці. Вибрав залізне ліжко в гуртожитському кутку. Так і жили, доки не отримали свої дві клітушки на останньому поверсі. Тому й не мучила полковника Дейнеко совість. Мучила його чорна ненависть до зажерливих начальників, і своїх, і чужих, і в погонах, і в костюмах від найкращих кутюр’є. Не осягалося воно ані банальними думками про несправедливість, про корупцію та кримінал, ані чіткими планами. Просто пеклося всередині, як виразка. Просто ставав колом у грудях кожен випуск новин, кожен срач на форумі. Доки був живий Кайяш, полковник вагався, зважував сили. Не зовнішні. Чого тут зважувати? Марнославний, задерикуватий Кора́ль, голодне й люте молодше офіцерство, що легко донесе загальну мету до ще більш голодних срочників по своїх полках. Ні, Дейнеко зважував сили внутрішні. Чи готовий він заради вгамування тої пекучої виразки всередині на ризик осиротити двадцятилітнього сина? Кайяшеві діди й баби якось пішли один по однім за останні п’ять років. Від зіркової Таськи — ні поради, ні підтримки, ні тепла. Така вже вдалася. Як тільки узяв таку? А, що казати, молодий був. Зважував і вагався полковник, аж доки червоні плями на сірім асфальті мосту вирішили все. Кайяш пішов, пекучий дискомфорт існування лишився.

Під Коралеве хропіння розкрив нетбук, ще раз передивився статистику та власні прогнози й підрахунки. Чогось подумалося про паролі — чи надійні, чи досить часто міняє? Взагалі, чи варто тримати документи в своїй машині? А де ще їх тримати? Зрештою, там немає нічого, що вказувало б на їхні плани напряму. Чуть шо — «нє бил, нє состоял». Соціологією цікавлюся.

Вранці похмелив генерала й спокійно сказав:

— Завтра опозиція паркани під кабміном трощитиме. Ментів навезуть, водометів. Як би там не склалося, а видихати ще кілька днів будуть, штані прати, вікна склити, поправки приймати. Тож в ніч на післязавтра. На видиху, й почнемо.

Кораль зблід. Рука з рюмкою сіпнулася.

— Післязавтра, — прохрипів провідник та натхненник.

— В ніч на післязавтра. — Тим самим рівним, буденним голосом повторив Дейнеко. Пеклося всередині, хотілося залляти хоч одним ковточком кон’яку. Пішов, поставив чайник. Досить одного похмільного командира. Ще дивне й принизливе влізло в голову: може йому такий осоружний весь той верхній світ суспільства з його блювотним гламуром й відвертим хамством, через Таську? Ток-шоу на межі культури, політики й блядства. А як вона утворюється та межа між трьома складовими? Може не межа — точка перетину? А як може перетинатися тупе й слизьке? Перетинати, протинати… Значить гостре? Ні, гострого немає нічого. Навіть печеться всередині тупо, звично. Ні, не через Таську. Просто дістали.

Рудь лежав рівно на середині мосту, на проїжджїй частині, розкинувши руки й притиснувшись щокою до холодного асфальту. Лежав довго. Тоді підвівся, струснув головою, розпачливо рубонув доленою повітря:

— Все, хлопці. Відлік на години. Не більш, як півтори доби. Шляху стримування не бачу, бо не розумію сенсу першовчинку.

Чорний рипнув шкірянкою, його раптово пересмикнуло. Рудь втупив широко поставлені жовті очі в його обличчя:

— Давай кажи! Чого тіпаєшся, як на мотузку. Кожна секунда дорога.

Чорний опустив погляд, затулився густими віями від того пронизливого жовтого вогню, від нетерпіння й тривоги. Мав досить свого:

— Я знайшов ту квартиру, де мали поставити квіти. Я знайшов мотив першовчинку. Він в особистому архіві полковника. Я зазирнув, поки обоє спали. Хлопець вирахував чи підгледів батькові паролі. Він прочитав те, що полковник ховав від усіх. Він зрозумів. Там досі кожна буква болить. Квіти менше боліли. Хлопець поспішав до батька, аби сказати йому, що все зрозумів, аби відмовити, зупинити його. Це справді був нещасний випадок, але в останні секунди хлопець подумав, що цей міст — єдиний шлях для колони. Він не сформулював справжнього закляття кров’ю. Звідки б? Він просто подумав, що вони тут не пройдуть. Це було останнє, що він подумав.

Рудь застогнав, аж ніби завив, високим нелюдським виттям:

— Це ж тепер — ніяк! Хоч лоба розбий! Неможливо реконструювати несконструйоване. Це ж — один шмат, все зібгане, все спеклося, та ще й для нас. Ми чужі, нам тут ніщо не відгукнеться.

Раптом він завмер з відкритим ротом і жовті палаючі очі втупилися в Сірого:

— Ти казав, що знайшов когось із місцевої охорони?

Ніч. Глибока, тиха, коливалася за спиною Сірого. Тепер усі троє знову були вдягнені у форму. Сірий розглядав кашкета, якого тримав у руці:

— Знайшов. Але одна вона все одно нічого не вдіє. Шукати комплект часу вже немає. Ти бачиш сенс у патетичній загибелі самотнього аборигена-охоронця?

Рудь відвернувся, важко наліг грудьми на парапета:

— Поскисали б ви з вашим альтруїзмом. Одному все болить. Іншому всіх шкода. А міста не шкода. Нє?

Наступну паузу заповнило монотонне мугикання старого.

глухо тяг він, погойдуючись із боку в бік.

— Та замовкни ти! — Не витримав Рудь, — Все одно вже не вколошкаєш.

— А може його — вибухівкою? — Мляво кинув Сірий. — Прості рішення часом найнадійніші.

Старий добув з кишені чергову зім’яту примину, припалив. Затягся й випустив хмару диму просто Сірому в лице:

— Ти от що, звірику сіренький. У тебе між вухами саме хутро. Чи й трохи мозку є? Вибухівкою ти його тепер не зруйнуєш, а піднімеш. Дочасно. Так у нього хоч мета визначена є. А тоді в шкоду піде, бо розбуджений і безконтрольний.

— То порадь, Яремо.

Рудь уже вгамував своє роздратування:

— Ти старий, мудрий, а головне — тутейший.

Старий, на відміну від спільників, не ховав від рудого велетня очей. Ці чорні, були ніби вуглини, що стали з тих, жовтих, і легко змагали їх своєю незворушністю:

— А що тут радити? Відіспатися, помитися, підготуватися і подивитися. Як дойде до діла, одне можу сказати напевне: наших кісток не переступить, бо свіжа кров стару перекляне. Служба є служба, хлопці, а може до того й не дойде.

— Тобто ти радиш дочекатися?

Рудь важко замислився:

— А злочинну бездіяльність нам не того?

Старий байдужо знизав плечима:

— Мертві сорому не ймуть. А переможців… Самі знаєте.

— Як у тебе все просто виходить.

Рудь дивився на річку в повільних окремих крижинах. Старий знизав плечима ще раз:

— Ти сам сказав, я тутейший. Я б за це місто сам закляв — моста, собора, дім меблів, зграю скажених трамваїв. Аби вберегти. Треба хлопцеву останню волю поважати.

Чорний легко поклав свої вузькі смагляві руки на камінь парапету:

— Яремо, а скільки ж людей на будівництві гине! По одному на об’єкт. Так майже завжди. А скільки раніше в підмурки навмисне клали! Чули мабуть якийсь дзвін про силу крові? То що, усі споруди живі?

— А ти думав як?

Старий загасив недопалка, чемно впустив у найближчу урну, тоді знову повернувся до парапету:

— Усі. На щастя більшість закріпляли, а не заклинали, тому й не маємо такого клопоту, як тут. А живі, то звичайно. Чують, бачать, а кому й цеглину на голову зронять.

Здалеку за чотирма на мості стежив підліток з блокнотом та рапідографом. Він трохи мружився, аби розгледіти їхні обличчя. Штрихи коротко й різко лягали на папір. Старий озирнувся й сухо сплюнув:

— Казав же я його білій сестрі, аби не пускала на міст.

— Такого не пустиш, — приречено зітхнув Рудь. — От прийде ще й завтра. Такого намалює! З натури.

— Це його доля. — Зовсім не пафосно, майже діловим тоном мовив старий.

— Тьфу, забобони! Там доля, там остання воля! — Знов почав дратуватися Рудь. — Сірий, якщо ти вже такий берегун місцевих, подбай, щоб і його тут завтра вночі не було.

Мартин сидів, витягнувши шию до монітора й дрібно колупав курсором портретне фото молодої стервозного вигляду пані.

— Косметичний салон? — співчутливо схилився до його плеча Ілько.

— «І не кажіть, Мурзику Васильовичу». Кирпаті жінки — це мило, але кирпаті жінки з амбіціями — це геморойно.

Ілько з півхвилини спостерігав, як повільно, піксель за пікселем, щока стервозної пані з рябенької робиться матово-блідою.

— А тональний крем був би не краще?

Мартин підкреслено важко зітхнув:

— Точно був би дещо дорожче, бо послуги кольорокоректора у нашому виданні безкоштовні. Масова зачистка ластовиння. Якраз до таких бонусних послуг й потрапляє.

— А може кинь?

— Тоді вона зжере нашого шефа, а вже його голодний дух зжере мене.

Раптом Мартин покинув мучити лазерну мишку й жваво від’їхав від монітора на чорному офісному кріслі. Тоді скочив з нього, мрійливо пройшовся кімнатою. Заклавши руки за голову:

— А я завтра вночі піду нічне місто знімати. З мосту. З верхньої точки.

Ілько, що хотів був піти, завмер у дверях із сяючими очима:

— А як ти на верхню точку добудешся?

Мартин дістав з кишені й підкинув на руці темного, ваговитого ключа:

— Ніхто б не повірив, але у такого неформала, як я, можуть бути непогані стосунки з деякими представниками правоохоронних органів нашої турботливої й невсипущої держави.

— З нічною вартою мосту? — Ще більш зацікавився Ілько.

— Яка тобі нічна варта? Фентезюх обчитався. З Пашею Бистренком, що в будці на в’їзді сидить. Ми з ним колись разом тусувалися. Ще у старшій школі. Він мене впізнав, коли ми фото сесію нашого спонсора, прости Господи, на мості робили. Потім зустрілися, пива випили. Ностальгнули. І ключик у мене. Післязавтра Пашкина зміна зранку. От я йому ключика й маю повернути перед зміною. Все.

Ілько зробив театральну паузу, примружившись і улесливо розтягши губи, тоді бочком присунувся до Мартина і двічі коротко кахикнув:

— Пане хвотографе, а пане хвотографе, а мене з собою візьмете. Дуже просю!

Мартин зітхнув, тепер зовсім не удавано, а щиро й розгублено:

— Ільку, друга година ночі, зима, вітрюган, верхня точка. Мене твоя мама, разом з Альбою, уриють.

— А ми їм не скажемо. Я до Федька відпрошуся на ніч, дідівський альбомний архів розгрібати, а тоді з тобою на мості зустрінуся й підем. Ну, ти що, боїшся мене брати? Я в кращій формі, між іншим. Ще тебе страхуватиму.

— Во. Нахаба! А що у Федька цікавий архів?

— Питаєш? Його дід збирав усе життя поштівки й репродукції з видами своєї вулиці. А заразом і всього міста. Там таке трапляється…

— А мене в гості приведеш?

— От після верхньої точки й підемо, чайком грітися. Федькова мама дуже смачно чай заварює. Майже як ти.

— Шантажист… А що там за нічна варта?

— Ну, вже точно не Лук’яненко. Такі фактурні три менти. Вони щопівночі через міст проходять. Правда. Я їх сьогодні вдень запопав. І намалював. А перед тим вночі пару ескізів зробив. Показати?

— Тю, щопівночі. Втрьох? Прям тобі — секретний об’єкт. Цікаво буде на них подивитися. Мабуть і завтра ж проходитимуть?

— Та кажу тобі — щоночі. А то я свого мосту не знаю.

— А він твій?

— Ні. Якщо чесно, то він Альбин. Вона зі мною там гуляла, ще як мені шість років було. Він тоді зовсім новий був. Машин іще менше ніж зараз. Ніде так легко не дихалося, як на мості. Так ніби він під тобою летить. Чи пливе. То я на тебе чекатиму десь на першу, плюс — мінус десять хвилин?

— Куди побрів? Ескізи показуй.

— А я думав, тобі не цікаво.

Ілько з усіх сил приховував задоволення, що Мартин згадав про ескізи.

Альбіна верталася додому незвично рано, ще ледь починало сутеніти. В офісі відімкнули електрику. Спершу усе видавництво пережило неабиякий шок, припустивши найімовірніше. Заборгованість перед міськенерго висіла над видавництвом вже давно. Її гасили, мов пожежу. За пару місяців вона знов починала жевріти малою іскрою, а тоді знов набувала розмірів стихійного лиха. Отож. Усі нажахано зачаїли подих, та за півгодини полегшено видихнули. То був лишень обрив десь на лінії. Ще за півгодини колектив був милостиво відпущений по домах. Альбіна ще перебувала в процесі редагування. Думки складалися в акуратні чужі фрази. Альбіна спіткнулася на середині уявного речення об чиюсь постать. Невисокий силует, такий самий акуратний та стрункий, як її відредагований текст, виринув з м’якої напівтемряви й зупинився просто перед Альбіною. Вона повільно підвела погляд від синявого снігу й охайних замшевих черевиків на ньому, до ладненького ж залегкого, як на грудень, півпальта і, нарешті, до блідого спокійного обличчя.

— Добрий вечір, — мовив мостовий мент у цивільному. Голос у нього був такий рівний, що Альбіні вчулося начитане на автовідповідач «доброго часу доби».

— Добрий, — механічно повторила вона.

— Не лякайтеся. Нам варто поговорити. Можу я запросити вас на каву он в ту кав’ярню?

— Мене налякати — постаратися треба. А той генделик непристойно дорогий. За півквартали є дешевший і затишніший.

— Справді? То зайдемо туди?

— Зайдемо.

Альбіні те все здалося розмовою двох автовідповідачів. Але, мимоволі, вона перейняла його незворушні, безбарвні інтонації.

У генделику було тепло й людно. Вони притулилися в закутку, збоку від пластикової стійки. Альбіна глибоко вдихнула пахощі розігрітої кориці, лаврушки, чорного перцю та червоного вина. Так само незворушно констатувала:

— Глінтвейн.

— Хочете?

— Хочу.

— Дві склянки глінтвейну, будь ласка.

Його прозорий, холодний голос, що виходив з горла, ніби без дихання, легко переміг загальний густий шум і втрапив до вух молодого бармена. За кілька хвилин вони вже гріли руки об високі темні склянки.

— Альбо.

Вона ледь ворухнула білою бровою у відповідь на своє ім’я, якого не називала.

— Альбо, ви з тих людей, яким варто розповідати, як є, чи з таких, що потребують повільної адаптації в реальності?

— Якщо ви знаєте моє ім’я, маєте знати про мене й решту.

— Отже, як є. Ви давно вже помітили службу мосту.

— Так. Раніше я вважала, що вас троє. Вчора я познайомилася з четвертим. А ще, раніше вас не було. Ви з’явилися десь півроку тому. Тепер міст якийсь інакший. І це не через вас. Навпаки, ви тут тому, що міст зробився інакшим.

— Він не інакший, він прокинувся. Для споруд природно спати, а його розбудили. Альбо, ми говоримо про дивні речі. Вас це не турбує?

Вона дивилася в темну глибину склянки:

— Ні. Я дуже приземлена людина. Що є — те є, чого немає — того немає.

На мить в ясних, холодних очах мостослужбовця промайнув подив. Сірий згадав, як колись те, що є важко, громіздко й не припасовано, мов купа битого каміння, вкладалося в голові молодого освіченого римлянина, його голові. «Альбо, ти ще маєш ім’я, дівчино з сіруватим, металевим відтінком шкіри. А я вже сірий. Я вже навіки Сірий, звичайний день, важкий, буденний день сьогоднішній».

— Ви дивуєтеся, що я не дивуюсь?

— Так.

— Насправді я дивуюся, просто соромлюсь витріщити очі.

І тут її візаві усміхнувся, сумно, полегшено й несміливо:

— Ми лишимо на вас цей міст. І міст, і місто. Вам знайдуться решта двоє. Гадаю, це буде скоро. Кожне місто, навіть найменше сільце й хутірець мають своїх вартових. Їх завжди троє, бо «вчора», «сьогодні» й «завтра» нероздільні.

— А хто такий старий?

Сірий зробив маленький ковток:

— Старий не служить на мості, він на ньому живе.

— Як домовик?

— Ну, мабуть так. Він додається до мосту. Як піхви до ножа. Варта надходить у разі небезпеки. Нас задіяли тут і зараз тому, що дивним чином це велике місто не має своєї штатної варти. Ваша ще не сформувалася, а попередня давно загинула.

— Така варта може загинути?

Сірого пересмикнуло від спогадів. Він погано переносив фізичний біль, і чомусь саме йому завжди щастило на збоченого фанатика чи винахідливого ката:

— Ми гинемо на одному об’єкті й переходимо на інший, завжди новий.

Альбіна теж ковтнула глінтвейну. Зробилося солодко й тужно, ніби від старої пісні:

— Хто розбудив міст? І що я мушу робити?

— Ви мусите не приходити на нього завтра вночі. І простежити, аби ваш молодший брат не прийшов. Доки у вас немає напарників, ви безпорадні. Просто не втручайтеся.

— А що має статися?

— Не знаю. Ніхто не знає. Чорний знайшов біль. В корені будь-якого зла — біль. Рудь визначив час — завтра вночі. Це все, що ми знаємо.

Він охайно посунув порожні склянки ближче до бармена, розплатився і слідом за Альбіною вийшов з теплого генделика на грудневу вулицю.

На сходах Сірий раптом узяв Альбіну за плечі й притис до себе:

— Не приходь завтра на міст.

Вона обійняла його упевнено і сильно:

— Тобі холодно у цьому пальтечку.

Він вже спам’ятався, його руки в тонких шкіряних рукавичках повільно зіслизнули по її плечах:

— Альбо, не лякайся, це лише здається, що ти любиш мене. Ми просто подібні, майже тотожні, тому виникає відчуття зв’язку.

Він знав, що бреше. Але перед очима йому стояв усміхнений хлопчик в зеленій куртці, з блокнотом та рапідгорафом в руках, а ще симпатичний молодий чоловік, трохи сивий і трохи схожий на великого підлітка, з яким Альба вранці вибігла з дому, тримаючись за руки. Цього не можна поламати, бо на те й варта, щоб берегти. «Якщо вже ти в нас такий берегун… Ну Рудь! Ну блюзнір жовтоокий»

Альбіна зупинилася в коридорі, підперла спиною вхідні двері. Дивно, чого їй здається, ніби всі мерзнуть: Ілько у своєму нейлоні. Мартин у старому светрі, старий на мостовому вітрищі, тепер от вартовий в ладненькому півпальті? Може тому, що вона Альба — день нинішній, промерзлий та беззахисний, такий, як є? Він збрехав, блідий ясноокий вартовий. Це не їхня тотожність, це його почуття, раптове, тим більше й болісніше, чим більш притлумлене. Його, але не її. Їй лише шкода, що йому холодно. Та вона піде на міст. Завтра вночі.

У батьків ніжними голосами цвірінькали колонки і так само жваво й весело теревенили під їхнє цвірінькання самі предки. Вчора тато накачав на якомусь ретро-сайті старих мультиків. Отож вони з мамою другий вечір насолоджувалися й ностальгували. В кухні сидів Ілько в компанії чашки чаю, пиріжків з ближньої кулінарки і другого сезону «Наруто» на екрані нетбука.

— І де з цього — дитячий сеанс? — Підняла брову Альбіна.

— Там, — кивнув Ілько на батьківські двері, видимі крізь темний коридор.

— Однозначно там, — погодилася Альбіна, кинувши оком на екран.

— А ти?

— На десять серій попереду. — швидко визначила Альбіна й пішла робити собі чай. Зазирнула в каструлю на плиті.

— Ти суп їв?

— Е-е…

— Ясно. Щоб на сніданок з’їв, богема бутербродна.

— Угу.

— Альбо, Ларку, йдіть сюди! — Долинув крізь причинені двері збентежений татів голос. Ілько приречено зупинив перегляд й підвівся. Альбіна неквапливо залила у заварник окріп та подалася слідом.

Батьків переповнювали враження. Тато протирав окуляри краєм картатої домашньої ковбойки, мама тихенько хлюпала носом.

— За вашого дитинства його вже не показували, — сказала вона, дістаючи хусточку і дрібно, як кошеня, в неї чмихаючи.

Мультик справді був дивний. Під старовинну колискову хлопчик бачив сни з різноколірних витинанок. Тоді в колискову впліталося дзеленькання поштарського велосипеду й хлопчик отримував повістку на фронт. Колискова йшла за ним. Серед зимового лісу, в білім маскхалаті з дуже чорною на тлі снігу ґвинтівкою хлопець підіймався в атаку під нестерпне голосіння, що в нього перейшла мамина колискова. А тоді усе верталося: степова, бита колесами дорога, витинанки й срібний човник місяця у чорному небі.

— Наївне мистецтво, — сказала Альбіна і, знизавши плечима, вийшла з кімнати. Батьки, зітхнули, не так ображено, як скрушно. Ілько провів сестру здивованим поглядом. Йому теж зробилося від того мультика якось тісно в кімнаті, якось важко, ніби налягло щось. Але предки ж невинні. Нащо з ними так? Він промимрив щось про стару школу, про цікаве візуальне рішення й відступив, тихенько причинивши за собою двері.

Альбіна сиділа на кухні, біла, холодна в світлі економки, ніби крижана.

— Ти чого предків обламала?

Вона звела на брата спокійний погляд:

— Іларію, наш міст аварійний. Я сьогодні про це дізналася. Будь ласка, не вештайся там ближчі кілька днів.

— Від кого це ти дізналася?

— Рядовой Пєтров, нє будьтє такім подосрительним. Нє іщітє во всьом смисл.

Вона не усміхалася. Тож Ілько теж не усміхнувся. Взяв нетбук, прихопив свою чашку й мовчки пішов до себе.

Альбіна підійшла до вікна і, повільно ковтаючи міцний чай, задивилася у рідний двір. На стежці за дитячим майданчиком темніла самотня постать. Спочатку Альбіні здалося, що то знов Сірий. Вона так і називала його про себе «Сірий», бо не сказав свого імені, а те півпальто і м’які рукавички, й холодні ясні очі, усе було сіре. То чого ж він там мерзне? Постать зробила ще кілька кроків. Альбіна розгледіла знайому півкепку-півбудьонівку, подарунок спільної знайомої дизайнерки, а за плечима важкого рюкзака. Мартин вертає з бювета, несе на завтра хорошої водички. «То чого ж він там мерзне?» — знову подумала Альбіна. Мартин зупинився і щось фотографував, чи то срібний човник місяця у чорнім небі, чи то ялинкові вогники вечірніх багатоповерхівок.

Сірий зіщулився в бетонному закутку під однією з опор. Його била пропасниця. Чорний сидів поруч і приречено тримав перед ним пластянку із розведеним порошковим бульйоном. Він втомився умовляти, тож просто тримав білу стаканяшку напоготові й дивився на спляче місто. Почалася остання доба перед… Звідкись прийшов Рудь, як завжди, великий, розхристаний, злий. Зиркнув на німу сцену з бульйоном:

— Чого носа вернеш? Пий! Воно принаймні гаряче.

Ривком скинув шинелю, став кутати нею Сірого, як дитину:

— Блін! Сирітка Хася!

Сірий мляво спробував пручатися, та під лютим поглядом жовтих очей затих, навіть руку простяг по бульйона.

— Рудьку! Що б я без тебе робив? — Просвітлів обличчям Чорний.

— Що б ви всі без мене робили? — Почувся віддалік Яремин голос. Невдовзі старий зупинився перед усією трійцею, гордо дістаючи з-під свого товстелезного светра гарну гранчасту пляшку горілки.

— Да?

Рудь задумливо прискалив око. Старий дістав маленькі пластяночки складені стосиком та охайно загорнуті в кульочок:

— Ще тричі протверезіти встигнемо.

— Наливай! — Рішучо струснув чубом Рудь.

Сірий нарешті зігрівся. Навіть спробував віддати Рудеві його шинельку, та той лише фиркнув коротко і зблиснув оком. Горілка не так сп’янила Сірого, як заспокоїла. Дивний спокій. Дивно, чому саме вони троє, шляхом багатьох смертей та перетворень, опинилися зараз охоронцями цієї землі. Він не міг змусити себе, навіть подумки, вимовити слово «держава». Держава не потребує охоронців, вона сама відгризеться від ста собак. Зрештою, йому байдуже до держави. Їм усім байдуже до держав. Охоронців потребує земля, беззахисна й невмируща, як жінка. Цей міст — лише маленький клаптик їхньої підзвітної території. Чого ж йому, Сірому тут так погано, ніби надламане щось найважливіше?

— Яремо!

Старий виявився поруч. Рудь спав, широко розкидавши ноги у важких армійських черевиках та спершись кремезною спиною на мерзлий бетон. Чорний віддалік примостився на парапеті, замислено метеляючи однією ногою в жахній порожнечі над рікою. Старий сидів, як завжди, мусолячи незапалену примину.

— Яремо. Чому мені так погано, а іншим нічого?

Старий коротко пирснув:

— Ну ти, їй бо, як дитина! А кому має бути погано? Чорному? Йому — нічо, бо минулому завжди нічо. Чорному лишень болить весь час, бо минуле завжди болить, навіть щасливе.

— А Рудь?

— Як бачиш, йому теж нічо. І це обнадіює. Коли майбутнє так могутньо хропе на такому холоді — це обнадіює.

— А я?

— Звірику сіренький! А як тобі має бути? Добре зараз цій землі?

— Та ж це лише міст!

— Це війна, звірику. Вже завтра. Вже сьогодні. А ще міст. І кров мертвого мотоцикліста. А на мості — ти. А ми — за тобою, бо момент звершення, то момент «нині». По тобі першому. А тоді вже й наша черга настане.

— Але ми не маємо права втручатися ні в що, крім…

— А ми й не будемо втручатися ні в що, крім… Повір, нам вистачить по саме нікуди.

— Яремо, мене вчора питали про тебе, а не зміг пояснити до ладу.

— А нащо про мене питати? Про мене питати не слід.

Він узяв порожню пляшку й далеко-далеко пішов до урни викидати. Сірий провів його поглядом: темна спина, кошлата повсть товстого светра, швидка хода, так, ніби він от-от перейде на пружний, рівний біг. Так, ніби він перебіжить зараз цей довжелезний міст і, темною тінню зникне на рівному й вітряному лівому березі. «Нащо про мене питати?» Сірий чомусь побачив замість порожніх коробок покинутої промзони широкі лани під снігом, під неторканим снігом, де-не-де помережаним звіриними слідами. Він змигнув і видіння зникло. Старий вертався від урни, нарешті припалюючи сигарету. Хто ж він? Може Чорного спитати? Але він завжди втомлений. А Рудя завжди немає. Та й з нього слова не виб’єш. Вгорі, на парапеті чітко вимальовувався тонкий силует Чорного. Повз нього хвилями прокочувався звук численних коліс та моторів. Сірому зробилося соромно за свою слабкість, за ці крижані пальці. Сховані наче в муфту, в рукава Рудевої шинельки. Найважче, все-таки Чорному. Так, зараз, на цій посаді. Він уособлює минуле. Але ж він не минуле. Він Кемахет, син лікаря й храмової блудниці з численного почту прекрасної, легконогої Баст. Йому, Кемахету, немає дев’ятнадцяти. Йому вже шість тисяч років немає дев’ятнадцяти. І він уособлює біль незворотності, досвід кількатисячолітніх втрат. Він — втілення минулого, завжди йде на крок попереду, аби попередити про біду. Довгі, темні, майже чорні квіти. Вони надто болять, бо той хлопець на мотоциклі теж іде на крок попереду. Хто тепер береже Кемахетову землю? Хто беріг її тоді, коли чужинці азартно цілили з гармат в обличчя великого кам’яного Хоремахета? І що беріг тоді Кем?

— Кеме!

Той здригнувся і нелюдським стрибком пролетівши кількадесят метрів опинився поруч:

— Ну ти… як з могили позвав.

— Пробач. Як там?

— Поки тихо.

Чорного вбили вночі, на вулиці. Він уже не згадає за що. З тих пір він помирав сотні разів. І Сірий не згадає своєї першої смерті. І це мабуть правильно.

Рудь ще раз гучно схропнув, тоді свіжим, бадьорим голосом спитав:

— Ну. Що тут?

— Поки тихо. — Так само відповів Чорний.

Полковник Дейнеко виїхав до частини зранку. Їхав сам. Без водія. Ще буде час велелюддя, наказів, перемовин, істеричної скоромовки перелякано-піднесеного Кораля. Буле він сам за водія в генерала Кораля, коли поведуть колону, аби не спускати начальника з очей, аби той дурні не наробив. Не можна припустити, щоб Кораль наробив дурні, щоб у нього трусилися руки перед солдатами, чи щоб він подзвонив кудись дочасно. Усі ті клопоти будуть, скоро, але не зараз. Зараз він упевнено тримає кермо насамоті із власним рішенням. Вже показався міст.

Яскрава зелена пляма — краєм ока. Він скинув швидкість. На парапеті ліворуч від в’їзду — підліток у зеленій курточці із малим блокнотиком та чимсь тоненьким, чи-то ручкою, чи-то олівцем. Тоді він завадив полковникові кинути квіти. Тепер заважає впорядкувати думки. Дейнеко зупинив машину, опустив броньоване скло, подивився на хлопця майже впритул:

— Чого ти тут?

— Міст малюю.

Очі в нього були світлі, сірі, ледь зеленаві, трохи насторожені, але не ворожі й не сполохані. Він не боявся полковника за кермом високої чорної машини.

— Ти тут часто малюєш.

— Ви теж тут часто проїжджаєте.

— Тут на мості загинув мій син. Розбився на мотоциклі. Він був старший від тебе років на п’ять.

Полковник збагнув, що сказав це вголос, лише коли обличчя під зеленим нейлоновим каптуром змінилося, в ньому з’явилося розуміння:

— Мені шкода. Я дуже люблю цей міст.

— Міст тут ні до чого.

Полковник підняв броньоване скло і тихо рушив з місця. Раптом він побачив, що хлопець щось говорить. Звук у салон майже не доходив, але губи в хлопця ворушилися. Дейнеко знову приопустив скло:

— Що?

— Вибачте. Це правда, що міст аварійний, що на ньому мають перекрити рух?

— Звідки ти це взяв?

— Вибачте. Мабуть зі мною пожартували.

Полковника пробив холодний піт. Що це — лихий знак? Містичне попередження?. «Ні, це лише згаяні п’ять хвилин. Привіт, Кайяше! Знову я проїжджаю повз твою смерть. Я хотів би помінятися з тобою, аби ти був за кермом, а я на цвинтарі за містом. Але хіба ж я винен, що не можу помінятися? Для чого мені майбутнє цієї країни? Воно ж не твоє. Байдуже. Торкнув — ходи. От і йду. Точніше — їду».

Дейнеко не знав — чого хоче для себе в разі успіху: повноважень диктатора, шатів сірого кардинала, кулі в потилицю? Це теж цілком можливе в разі успіху. Дейнеко хотів переїхати міст, позбутися поганого передчуття й доїхати до частини. За три з половиною години вартовий впізнав його машину здалеку й важкі ворота широко прочинилися. День Ч нарешті почався.

Ілько мрійливо дивився на вузенький балкончик високо вгорі, що тягся від опори до опори на середині мосту. Хоч би Мартина не відрядили фотографувати на одне з тих ідіотських збіговиськ, що колотяться в центрі вже другу добу! Чого вже там мітингувати? Або терпіти, або за сокиру з оптичним прицілом братися. А багно на головній площі місити й горло дерти… Хоч би Мартин прийшов!

Мартин прийшов за десять перша, глухо застібнутій, у товстій плетеній шапці, натягнутій по самі очі. Прискіпливо оглянув так само ретельно утепленого Ілька, задоволено кивнув. Обоє стривожено позирнули вздовж мосту. Було майже порожньо. Поодинокі машини, здебільшого вантажівки, протинали фарами холодне нічне повітря. На мить Ількові здалося, що вдалині, майже коло лівого берега, на парапеті хтось сидить, та видіння одразу зникло. Мабуть таки примарилося.

Залізні сходинки перед люком в центральній опорі геть скрижаніли. Мартин послизнувся, коротко вилаявся, врешті дістав ключа. Ключ провернувся неохоче, але провернувся й вони потрапили на значно довші та крутіші сходи в темній, нахолодженій порожнині всередині опори. Мартин піднімався першим, слідом Ілько, стежачи, аби довгий штатив у чохлі не навернув його в лоба. З холоду і дивної знервованості Ілька почало колотити. Справді дивно: вони не роблять нічого ані кримінального, ані по-справжньому небезпечного. У них ключ від охорони мосту й вони зовсім не збираються дертися хрін зна куди без страховки. Просто поставлять фотика на штатив посередині балкончика й поклацають хвилин з двадцять. Ну, Ілько зробить кілька замальовок, якщо зможе втримати рапідографа на такому морозі й вітрищі. Тільки й того. Потім вони спустяться та підуть пити чай до Федька. Він обіцяв не спати, а його мама все одно працює над своїм нескінченним фізматсловником до самого ранку. У неї одинадцята вечору — шоста ранку — пік мозкової активності. А ще пізніше, вже вранці, вони чемно віддадуть ключа буднику Паші й повернуться додому. Колотун ніяк не влягався. Ілько почав цокотіти зубами. Мартин здивовано озирнувся на нього, але промовчав. Нарешті, прочинивши низькі металеві двері, вони опинилися на верхній точці. Вітер ніби навмисне їх дожидав. Напруживши плечі та втягнувши голови, обоє зробили кілька кроків балконом і роззирнулися. Місто сонно блимало багатьма вогнями. Як будь-яке велике місто воно ніколи не спало, а лише куняло, ледь пригасало у найглухіші години доби.

Мартин витяг штатива й почав неквапом встановлювати. Наступний порив вітру ніби стряс весь міст. Мартина повело, він вхопився за поручні праворуч. Ілько теж вчепився у металеву трубку загрубілими рукавицями. Штатив, безпорадно розчепіривши свої залізні ноги, поповз убік. Ще раз лайнувшись, Мартин устиг підхопити його та встановити на місце:

— Нічого собі!

Його захриплий, ніби пересохлий голос ледь пробився крізь пружний натиск вітру. Ілько згадав свої мрії про пару замальовок і криво всміхнувся. Мартин, знявши рукавиці, героїчно продовжив боротьбу зі штативом. Раптом він завмер, як був, схилений над металевою розчепірою, покрутив головою, дослухаючись, тоді повільно випростався й почав уперто вдивлятися в лівий берег.

— Ти чого?

Ількові не сподобався вираз Мартинового обличчя, якийсь надміру спантеличений, аж до переляку.

— Мартош!

Ілько нетерпляче пхнув його ліктем, але вже почув і побачив сам.

На приміській трасі вималювалась якась важка, темна тінь й видовжуючись потяглася до мосту, до міста. У повітрі, крізь холодне завивання грудневої ночі поволі просотувався, набрякав, важчав глибокий, потужний, рівномірний звук.

— Танки, — самими губами видихнув Мартин. Ілько не почув його. Ілько неждано сам вгадав це низьке, широке наростання, так ніби сам темний обрій накочувався на місто. «Танки».

— Мартине, що ти робиш?

Обличчя під низько насунутою плетеною шапкою зробилося геть білим, ніби кров зупинилася під шкурою. І отакий білий, заморожений Мартин, охайно, неквапом, прикручував камеру на закріплений штатив на верхній точці мосту.

— Йди вниз, Іларію. Я зараз.

Ілько не ворухнувся.

— Йди вниз, я сказав.

Ілько глянув на чорний отвір низеньких дверей. Цієї миті балкончик струсонуло так, що Мартин відлетів від штатива. Ілько ледве встиг ухопити його однією рукою за куртку, другою судомно чіпляючися за поручень. Це вже точно був не вітер. Міст якось пересмикнуло, застогнали ванти, сухо скреготнув бетон. Потім решту звуків прорізав короткий металевий грюкіт, з яким зачинилися двері на сходи. Штатив повалився разом із прикрученим фотоапаратом, але цього слабкого шуму геть не було чути серед загального звукового пекла. Перебираючи руками по поручню, Мартин дістався до дверей і щосили шарпнув їх на себе.

— Заклинило, — знову вгадав по його губах Ілько. Танкова колона з погашеними фарами повільно просувалася промзоною. Видовище набувало якогось особливого, потойбічного жаху, бо на чолі цієї суцільно темної, неспинної маси рухалася блискуча чорна машина, високий джип із ввімкненими фарами. Ніби він вів безвиразну, безоку темінь на міст, на місто. Ількові здалося ніби тіло його на верхній точці зникло, лишився самий погляд. Він безшумно і безсило летів назустріч танковій колоні і дивно знайомому джипові на її чолі.

Моста зсудомило чергове. Мартин перехопивсь по слизькому поручневі так, аби власним тілом блокувати Ілька. Той хотів щось заперечити, але тут балкон, разом із мостом хитнуло в інший бік. Тепер Ілько, просунувши руки під поручень та утримуючись ліктями, з усієї сили вчепився в Мартина, аби того не викинуло за балкон. Тепер міст вібрував і смикався весь час. Та ні, він не просто смикався. Спочатку Ількові те здалося облудою, породженням паніки, але паніка швидко минулася. Прийшло чітке усвідомлення: міст рухається, усією своєю масою він ніби виростає, підводиться над річкою.

І тут пішов сніг, сипонув густо й сухо, як сіль. Шапки й плечі в обох за хвилину зробилися білими. Ілько не помітив як, але Мартин розбив губу. Мабуть вдарився об щось на черговім кидку балконом. Тепер, коли вони стояли впритул, боячись відпустити й поручень й один одного, крупні краплини крові з Мартинової губи падали на засніжений Мартинів комір і на такий самий побілілий Ільків шарф.

Раптом проспівало в Ільковій голові. Він відчув, як горло йому стискається. А в голові співало далі

Джип долав роздовбаний колись асфальтований, а тепер розкришений колесами вантажівок підйом метрів за п’ятсот від в’їзду на міст.

Колисанка в Ільковій голові перейшла у моторошне, божевільне волання, коли частина мосту біля лівого берега раптом пішла вгору, звелася над околицею, а дві крайні опори із глухим, нетряним гуркотом вирвалися з дна й вдарили у землю на березі. Міст поставив їх по боках дороги, як дві важкі бетонні лапи.

— Ось воно!

Рука, якою Чорний вхопив Сірого за лікоть крупно тремтіла.

— Багато я бачив, але такого…

Похилий бетонний в’їзд вирвався з ґрунту, мотонувся кілька разів управо, вліво і тут сніг став нестерпно різати Сірому очі. Сніг, дрібний, твердий, мов скалочки битого скла, кидався і впивався в обличчя. Крізь біль, крізь сльози Сірий ошелешено побачив, як піднятий невідомою силою безформний шмат бетону набув обрисів гігантської видовженої морди. Вона утворювалася, ніби невидима рука виліплювала її з сухого, мерзлого бетону, а також пилу й бруду, що їх міст підняв своїм рухом. Ось уже чорно роззявилася глибока паща, а над нею два широких жовтих промені сліпучого світла вдарили з довгих, косо прорізаних очей. А може то, все-таки два крайніх ліхтарі пробивають крізь цей нестерпний, болючий сніг? Перед гігантською потворою, що стисла між передніми лапами дорогу, на тій дорозі завмерли чотири крихітних людських постаті. Сірий зробив крок вперед. Боги всемогутні! Та де ж у нього стільки сили? Де у них в усіх стільки сили? Цю багатотонну безмозку почвару неможливо ні переконати, ні налякати. Ні вбити зрештою. А вони — лише люди. Гаразд, не зовсім люди. Але… «Свіжа кров стару перекляне» . Так, це єдина ціна, яку вони спроможні сплатити. Сірий зробив ще один крок. Позаду стих рівний, потужний рев. Колона зупинилася. Мабуть зараз вони теж дивляться на те, що було мостом. Чи вони бачили катастрофу, важкопояснювану, жахливу, але геть не містичну катастрофу? Страшний вітер і землетрус раптово зрушили міст. Може все саме так? Сірий зробив третій крок. Тонка рука, що більше не тремтіла, стисла його руку. Чорний. Чорний, котрому ніколи не буде дев’ятнадцяти. Чорний, який міг би бути його, Сірого, сином, бо Сірий вдвічі старший. Син… Дітям співають колисанок. Що там старий мугикає постійно?

— Чуєш. Яремо?

Та Яреми теж уже не було, як і мосту. На дорозі, напруживши чорну, широку спину й вишкіривши зуби, стояв великий чорний собака, більший від усіх, котрих Сірому доводилося бачити. Стояв, уперши лапи в репаний асфальт, втупивши люті розумні очі в електричні очі монстра. «То ось він хто! Той, хто лишає тінь на стиглому колоссі, той, чий розлогий опівнічний вий лякає подорожніх, охоронець засіяного поля, захисник вагітної землі — Семаргл. Де ті поля, що ти беріг їх? Лягли під асфальт? Чого ти тут, перед цією велетенською почварою? Хіба тобі не байдуже до міста, сторожу ланів? Та ж ти живеш тут так давно, що вже перестав розрізняти засіяне й заасфальтоване. Ти вартуєш траву, що росте між трамвайних колій, вирубані парки на схилах змілілої ріки. Ти вартуватимеш це довіку». Сірий зробив наступний крок. Та раптом його зупинило знайоме мугикання.

Він озирнувся. Пес люто шкірився, з його довгих іклів стікала слина. Але він точно мугикав. Не горлом, не страхітливими собачими щелепами — самим нутром.

Сірий ступив ще крок. Шинеля на ньому здибилася, вітер побіг нею легко й весело. Сірий випростав спину. Стояти на двох лапах було дивно, але не важко. Права лапа упевнено стисла довгого, схожого не спис держака. Вгорі він закінчувався яскравою-білою, як бенгальський вогонь, розкошланою мітлою. У правий бік повіяло густим жаром. Сірий подався ліворуч і скосив око. Поруч із ним у високому півкільці червонястого полум’я, важко й уперто переставляв широкі лапи рудий звір, більший за нього самого зі знайомим очиськами кольору плавленого бурштину. Звір ішов, полум’я котилося перед ним. Він рухався назустріч мосту. Раптом Рудь зупинився. Сірий зрозумів: тут Рудева лінія оборони, друга, а його перша. Коли міст пройде по ньому, його затримає Рудь, а коли не стане й Рудя… Сірий озирнувся. Легкою примарою над ще порожнім відтинком дороги погойдувався ефемерний срібний човен. У ньому теж на двох лапах стояла гнучка чорна постать, більше схожа на пантеру, ніж на кота. В лапах цей геральдичний гарнюня тримав срібне ж весло. «Хіба ним бетонного монстра по морді бити?» — розгублено подумав Сірий. Чому ця земля, в критичну для себе хвилину надала їм саме такого вигляду? Що для неї ці три істоти з пісеньки для немовлят? Невже вона не знайшла когось потужнішого, матер’яльнішого, страшнішого, зрештою, аби протипоставити цьому скаженому індастріелу?

Сірий ступив під саму страхітливу бетонну лапу, що вже почала підноситися і широко, як фаховий двірник, промахнув по землі мітлою. Сліпучий срібний слід окреслив плавну лінію. Багатотонна опора завмерла, а тоді із нетряним стогоном опустилася рівно перед сяйливою межею. Сірий полегшено видихнув, але з того боку траси вже здіймалася друга бетонна лапа. Він метнувся туди і тепер уже провів довгу срібну дугу від краю до краю дороги. Чудовисько видало звук, мало подібний до звірячого реву. Скоріше то було щось середнє між гуркотом літака на злеті й виттям важкого снаряду, що падає. Ні, то просто виє шквал, і стогне, важко коливаючись та тріскаючись, забетонована земля. Поштовхи та небачений шторм кидають міст з боку у бік, наче шовкову стрічку. Та ще й цей сніг!

Сльози розмивали світ, він стікав зі сльозами у розтріскану, розбурхану землю. Сірому захотілося затиснути вуха й заплющити очі. . Раптом почувся звичайним підвальним котиськом, побачив ніби очима бетонної потвори тоненьку крейдяну рисочку від своєї мітли. Права опора знову здійнялася вгору й поруч із Сірим застугоніла земля. Звідкись відскочив камінь, чи ваговитий шмат бетону й вдарив його у бік ближче до спини. Сірий змусив себе востаннє підвести мітлу й прокреслити ще одну світляну дугу, але вона одразу згасла. Чи то згасло у нього в очах.

Очі в Мартина раптом розширилися. Він ще міцніше вчепився в поруччя і в Ілька. А поглядом показав кудись вниз. Ілько визирнув за балкончик. Мостом хтось біг. Маленька постать рухалася широкою порожньою смугою від правого берега на лівий. Спершу Ількова свідомість відмовилася впізнавати короткий штучний кожушок та джинси. Але вітер, ніби навмисне, зірвав з голови в людини каптура. У світлі мостових ліхтарів, що дрібно блимали, але продовжували горіти, яскраво вирізнялося абсолютно біле волосся.

— Альбо!

— Вона тебе звідси не почує!

— Але ж туди не можна! Там… Там!

Ілько не міг підшукати слів для того, що коїлося із лівим краєм мосту. Мартин відпустив одну руку й почав нишпорити по кишенях.

— Ти чого?

— Мобілка!

Він знайшов телефона й втиснув закоцюблого пальця в гашетку. Гудок, ще гудок, ще. Холодний чіткий голос:

— Мартине, де ти?

— Що ти тут робиш? Забирайся з мосту!

— Де ти?

Вона підвела голову і вгледіла безформну темну пляму на одному з кінців балкону.

— Ти не сам? З тобою Ілько?

Мартин мовчав. Тоді, перейнявшись її холодною незворушністю, спитав крізь виття вітру, стогін землі й сухий рип мерзлого бетону:

— Що відбувається?

— Тримайтеся міцніше. Я вже бачу їх. Я спробую вам допомогти.

Альбіна дивилася вперед. Вона вже майже добігла до в’їзду, загрозливо задертого над лівим берегом. Звідси було добре видно трьох чудернацьких геральдичних хижаків з їхніми сяючими й палаючими артефактами, а за ними темну примару величезного чорного пса. Щоправда звідси, з мосту він теж здавався маленьким. На колонну, що зупинилася перед мостом, Альбіна ледь звернула увагу.

Вона вже звела руку, аби помахати Сірому, закричати, що вона тут. Півгодини тому вона прокинулася під стогін старої колисанки у себе в голові, тому ані секунди не сумнівалася, що димчастий звір із білою світляною мітлою в лапі і є Сірий. Вона вже набрала в груди повітря, але тут димчастий звір похитнувся, востаннє прокреслив сяйливу лінію на дорозі і впав, зібравшись у темну нерухому тінь. Альбі захотілося кричати. Ні, більше не кликати нікого, просто кричати зі страху та безсилля.

— Я не знаю, як тепер його зупинити!

Хлопець виглядав так, ніби щойно приїхав. Він сидів у сідлі мотоцикла, однією ногою впираючись в асфальт. Альбіна вдягла каптура, підійшла до хлопця впритул:

— Ти його розбудив?

Очі в хлопця були ясні, світло-карі, розгублені. Альбіна знала, що він мертвий. Він сидів у сідлі неіснуючого мотоцикла, вивезеного на звалище, сидів, упираючись ногою у вибоїну в асфальті, залиту новим розчином кілька років тому. Це знання прийшло нізвідки. Альбіна дивилася йому в очі, грілася у їхньому розгубленому золотавому сяйві жахної грудневої ночі. Згадався рівний голос Сірого. Як же він казав: «після першої смерті»? Ні, якось інакше. Не важить. Куди ж дивилася їхня чортова, ні, мабуть таки не чортова, небесна канцелярія? Він мертвий вже не перший рік. Де він їздив на цьому мотоциклі? Чого ніхто не сказав йому досі, що він вартовий? Він мав оберігати це місто, а натомість розбудив міст.

Їхня армія стояла за ними, невеличка, моторизована, дисциплінована, поінформована рівно на стільки, на скільки треба. Тепер вона стояла, чи то дисципліновано чекаючи наказу, чи-то заклякнувши від видовища. Генерал Кораль на задньому сидінні зайшовся якимсь дивним уривчастим клекотом, чи гикав. Чи плакав, чи сміявсь, тоді почав голосно й механічно читати «Отче наш». Полковникові зробилося гидко. Це нагадувало сцену з дешевого покетбучного триллера. Гігантське страховисько серед звичайного індустріального пейзажу, хтось із героїв у повній безвиході починає вголос молитися. Дейнеко вийшов з машини, гучно ляснувши дверима. Став попереду, спершись на бампер. Дивився на те, що було тепер замість мосту. Страху не було. Голова заніміла, тупа, ніби відбита. «А правда, що цей міст аварійний?» Він звів погляд вгору, байдужо зустрівся з ядучими, як протитуманні фари, очима мосту, облив усю величезну бетонну морду своєю байдужістю. «Я хотів, як краще. Нє, то й нє. Як у тому паскудному анекдоті». Цей світ уже не міг вразити полковника. Чи міг?

На лобі бетонної почвари, низькому, похилому, як в бультер’єра, він зненацька завважив знайомий силует. Там точно був мотоцикліст, на бетонному краї збожеволілого мосту. Ніби на полковникове прохання, там, вгорі, мостові ліхтарі у своїй панічній блимавці, спалахнули яскравіше й останні сумніви зникли. Там був Кайяш.

«То ось ти що хотів мені сказати, синку! У нас був такий телеканал, забув назву, по ньому весь час показували старі фільми. У десять років ти мріяв бути комісаром. У чотирнадцять сказав мені, що на війну не йдуть, що на війну женуть, як на рабський базар. Бо війна — то ганебний рудимент первісного дикунства. Ти сказав, що тобі соромно за мій чин та погони. Потім усе забулося. Мало що говорять підлітки. А потім я не взяв того клятого ноутбука, їдучи до столичної квартири. Я лишив його на столі, а ти зламав мій пароль, чи підгледів раніше. Ти зазирнув у мої документи, у голу статистику без коментарів, у добірку статей та форумних обговорень. Для тебе усе те не було бездоказовим, невиразним. Ти усе зрозумів. Ти їхав, аби проклясти мене, аби знову сказати, що соромишся моїх погонів, що жодні мрії та плани не виправдовують війни. Ти їхав проклясти мене. Чи заклинати мене? Випрохувати голодного, кримінального, безробітного та безнадійного миру для цієї землі замість моєї ретельно прорахованої блискавичної війни? Замість того ти закляв міст, запечатав своєю кров’ю мій єдиний шлях до перемоги. Я люблю тебе, синку. Я радий, що бачу тебе».

Він повільно засунув руку до кишені, повільно дістав свою табельну зброю, повільно зняв із запобіжника. Він повільно підніс руку, але рука йому заціпеніла, все тіло пойняв тремтливий, болючий, нестерпний холод. Поруч нього стояв великий чорний собака і вив, закинувши до чорного снігового неба вишкірену морду. Він вив так, що полковникове тіло зсудомило. Полковник упав на коліна й прихилився плечем до обмерзлого нікельованого бампера. Пістолет м’яко впав у сніг і потонув у ньому.

Собака вив так, що заглушив рев мотоциклу. Та й чи ревів мотоцикл, що догнивав десь на звалищі? Чи ревів він у повітрі, долаючи відстань від мосту до засипаної снігом траси, на якій світив білими фарами чорний джип? Полковник прийняв теплу, сильну синову руку, він приймав тепер все у цьому світі. Спираючись на ту руку, він підвівся й пішов назустріч мосту.

Альбіна зіскочила з сідла позаду мертвого мотоцикліста й кинулася до Сірого. Дивна істота, схожа на велику димчасту рись, лежала підібгавши усі чотири лапи. Поруч чорна, ніби обвуглена, валялася довга двірницька мітла. Альбіна простягла була руку, торкнутися, погладити, але гнучка чорна лапа лягла на її зап’ясток. Альбіна підвела очі. Перед нею стояв чорний кіт з тієї ж колисанки. Вона пригадала слова, а коли пригадала, розліпила потріскані, неслухняні губи й попросила:

— Візьми мене у свій човен, котику.

Вона сперлася на чорну лапу і ступила у тонкий срібний човен, що погойдувався над самою землею. Тендітна чорна тінь зробила кілька рухів довгим срібним веслом. Човен хитнувся та поплив угору, повільно, безшумно.

— Ільку, Мартине! Давайте швидше! Попримерзали?

Голос у неї був сухий, як той сніг, що й далі сипався з чорного неба. Чорний кіт по черзі простяг лапу обом, допомагаючи перелізти поручень і потрапити до човна, що завис поруч із балконом. Коли тонкий, ніби фольговий місяць на ялинці, човник так само повільно відплив від балкону, Ілько відчув невимовний, геть зовсім дитячий приплив щастя. У вузькому човнику вони всі стояли тісно. Ілько обійняв однією рукою Альбіну, іншою Мартина, а щокою притулився до м’якого, блискучого хутра кота-весляра. Ількові здалося, ніби зараз Новий Рік, чи Різдво, що навколо цілий світ новий, і лише колисанка в ньому стара.

Сірий підвівся, зціпивши зуби, аби не стогнати, обтрусив поли сірої міліцейської шинелі. Його дбайливо підтримали під лікоть.

— Спасибі, Семаргле.

Відчутний ляпас жорсткої, прокуреної долоні:

— Прочумай вже! Це я.

— Та те ж, Яремо, ти.

Вони стояли, збившись тісною купкою, звичайні люди під густим снігом на темній дорозі. Чорний розгублено подивився на свої тонкі руки в грубих рукавах шинелі:

— Рудьку, а?..

— Ага! Зайві ми вже тут. Кінчилася наша місія, хлопці.

Чорний переводив здивований погляд з Альбіни на мотоцикліста й знов на Альбіну.

— Не знаю! — Гримнув Рудь. — Я теж наївно гадав, що їх має бути троє!

Він хотів додати іще щось не менш роздратоване, та міст знову видав той неповторний звук, щось середнє між ревом, рипом і скреготом. Решта звуків потонули в ньому. Міст припав на свої колосальні бетонні лапи й перед людьми на дорозі опинилася його морда з довгими, навскісно прорізаними очима без зіниць, повними вщент сліпучим електричним світлом. Він ніби чекав на щось. І дочекався. Повну тишу, що запала після мостового реву раптом ніби розсунув убоки веселий молодий голос:

— Панове начальство, ану вступіться рядовому! Мені на роботу тре, зміна починається.

Між Рудем і Сірим пропхався високий рум’яний міліціянт, критично позирнув на міст, потім знову повернув своє безтурботне обличчя до людей.

— Пашко, як ти на цей берег потрапив? — По-дурному спитав Мартин. Міліціянт махнув рукою:

— Та я живу тут. У часному секторі, отамо, за старими корпусами. Ну, Мартине! Блін рогатий! Ключа давай! Бачиш, сказилося. Піду замкну, поки не пізно.

— То ти знав, що ти з варти? — Вражено спитав Сірий.

— Нє. Я сьогодні вранці пойняв. Іду, оце, бачу — сказилося. Думаю, мабуть не тре було ключа давати. Так, сестричко, мітлу підбери, шо начальство кинуло. Тобі теж згодиться. Ставай, ставай з нею отамо. Риску промети, щоб лапами не шкрібся по трасі. А ти, гонщик, іди по носі його почухай. Мо заспокоїться хоч трохи.

Альбіна слухняно підібрала обгорілу мітлу і зачудовано дивилася, як у неї в руках та знову починає сріблитися та сяяти. Кайяш відпустив нарешті батькову руку, заспокійливо усміхнувся полковникові, тоді поволі пішов до мосту, крок по кроці, аж поки маленька людська постать впритул не приступила до того, що раніше було в’їздом, а тепер — велетенським сірим носом над довгою верхньою щелепою. Хлопець вправно підтягся на руках і ліг на монстровому носі, припавши щокою до бетону й злегка погладжуючи його долонями. Паша теж спритно видерся на страхітливу голову і неквапом, по-хазяйськи пішов по широкій спині на середину мосту, до центральної опори.

— Та ж яке воно нахабне! — Нарешті вибухнув Рудь. — Прям тобі Вася Тьоркін! «И, оборотясь к снаряду, справил малую нужду».

— Неприємно спостерігати свою подобу? — Подав голос Ярема, клацаючи запальничкою.

— А ми чого не котики? — Несподівано для себе запитала Альбіна, задивившись на яскравий слід від своєї мітли.

— Бо ця колисанка закріплена за нами, — відповів Сірий, простягаючи руку по мітлу, — І клейноди у вас будуть інші.

На ранок місто дізналося, що надійний та ще новий міст через невідомі обставини обвалився в кількох місцях. Першими на місце прибули військові. У кількох танкових частин неподалік проходили навчання. Невдовзі прибули й спеціальні загони МНС.

— Це ж треба так вклепатися! — Скоромовкою сипав знервований генерал Кораль, пихкаючи цигаркою. — Замість благородної воїнської науки битий бетон гребемо! А полковнику? О, Кириле! А ти тут звідки? Приїхав батька побачити? Давно тебе видно не було. Десь за кордоном вчився? Моя Каролінка за тебе питає. Гляди, спізнишся! Така принцеса стала — хлопці табунами ходять!

Кайяш і полковник чемно посміхнулися і відійшли у бік.

— Ти більше не підеш? — боязко спитав полковник

— Ні, не піду, — відповів Кайяш.

— А добре, що ти її не пустив.

— Кого?

— Війну, Кайяше. Не пускай її до свого міста. Ти ж тепер на варті.

Троє міліціянтів повільно відходили кудись углиб промзони.

мугикав їм услід бомжуватий старий у кошлатому светрі. Підліток дрібно штрихував щось у малому блокнотику, молодий чоловік наводив на три віддалені постаті дивом вцілілу фотокамеру. Полковника знову відволік Кораль. Решта троє просто дивилися.

Сніг припинився. Було ясно й тихо.