Нотатки до альби

небо раптом стане віщим
теплим світлим спокійнішим
зовсім скоро буде тиша
захлинатися в лещатах
перших грюкоту трамваїв
ти стомилася я знаю
       альба

на хвилинку ніч залишить
у долонях барви інші
та на жаль немає вище
пережитого вже свята
що у чорнім небокраї
та у зорях волю має
       альба

ранок нас вже не облишить
нетерплячий многогрішний
він примарне щастя нищить
справді годі вже блукати
ти вертаєш я тікаю
я з тобою в альбу граю
       альба

ніч лишила тільки вірші
потім я скажу ясніше
за віддаленість що ближче
а тепер мерщій до хати
       альба

дівчинко
    погляд твій
    нагадує відрух
    фантазування мелодіями на хмарах

дівчинко
    волосся твоє
    пестить вітер
    тому там живе весна
    тому там срібні нитки осени

дівчинко
    посмішка твоя
    світиться серед ночі
    недосяжним ранком

дівчинко
    голос твій
    котиться шурхотом хвиль
    моєю свідомістю

чую голос
що шепоче
з того боку ночі
чого він хоче

      я блукаю коло води
      і не можу напитися

попри ніч і туман
          попри росу
обабіч сухої стежинки
чую голос що шепоче мені
про сонце гаряче

знаю
    по той бік ночі
        існуєш ти
    по той бік ночі
        твій голос

слова твої
холодна вода
у пересохлому горлі

пожежа ще не спалахнула
ще не весніє небо
недожитим життям
недоплаканими снами
золотом повітря

розпалася
повстяна тінь хмари
гілочка докреслила
коло на піску

перевернутий човен на дні озера
чекає на спів очерету
під зливою передчасної втечі

торкнися зливи кохана
торкнися зливи
поки сонце
не висушило подих її

поспішай
бо ранок поспішає
і гомін доріг
тулить руки до рук
передчуттям осени

коли прозорий спокій калюж
віддзеркалює
сповільнений лет круків

кохана
ранок
сірі бетонові квіти
за хмарами стін
за шурхотом пересування
на розі вулиць
на перетині вітрів

кохана
ранок
це нескінченне очікування cонця
в печері поодинокости

кохана
ранок
це вода
це сльози
пташині співи
вуличний гамір
ранок це звичайне

кохана
ранок
це бог весни
що сповиває хмарами серце
грає на бетонову сопілку
тишу його стукоту

раночку
відсунь фіраночку
промінчиками
розмалюй скляночку
де недопитий чай

прощавай
ніченько
бездонна криниченько
зі світанням на дні
заспівай-но мені
про чекання весни

розірвалися сни
на гарчання машин
хилитання куртин
рипіння підлоги

раночку
ти молишся богу
щоб у моєї коханої
не боліло ночами серце

здається надія пішла
та вірю — вона ще вернеться
у котрійсь із версій
твого пришестя

раночку мій

ми безкарні як час
у фіолетовому небі світання
очікування сонця
над склепіннями храмів та вокзалів
ми необачні як вітер
що запліта волосся
у дредлоки залізничних мостів
перед світанням

перед світанням
коли жаринки роси тліють
на листі
і гілках
у лабіринті вулиць середмістя
де ховається ніч

ми безжальні як сонце
що жене звідти чари темряви й тиші

ми прозорі як віра
фіолетове небо світання
очікування щастя
над мереживом ще не погаслих вогнів

і як доторк пальців
як брак тепла
як волання пустки по той бік світання
пустки ще одного дня —
наші сльози

перед світанням
перед світанням

і ті кого не вистачає
отут за дверима
за одним звуком
дурнуватого дзвоника
так схожого на музичну деталь
так схожого на легенькі капці
під холодною зливою
      повільного падіння ночі
             в наші голови

із останнім обертом
наслиненої цигарки
за першою згадкою
змушуючи відновити
процес надмірного споживання
входиш і робиш глибокий вдих
      повільного падіння ночі
             в наші голови

і як падає дерев’яна кулька
котиться і торкає полишений погляд
наші пальці ґенератор ван дер ґраафа,
наші пальці всотують свої блискавки
що котяться і вибухають в уяві
особливо яскраві на металічному тлі
      повільного падіння ночі
             в наші голови

доторк теплий
як сонячне проміння
що почина пестити тропосферу
зтираючи з неба сузір’я інших доторків
що могли б тривати вічно
        коли б не світання

подих уривчастий
як шарудіння листя тополь
що могли б і далі височіти
темними вежами
устромленими в зорі інших подихів
        якби не світання

тепле тремтіння над шкірою
ритмічне як мантра на губах
що співають без звуку
бо досить sound jam’а і птахів
щоб ти вкотре міняла обличчя
        у цьому світанні

чому ти зупиняєшся
що торкається сном чи реальністю твоїх очей
і не дає летіти далі
у росяну реальність чи сон
що гасить твою цигарку
        як не світання

тьмяна жарівка
припорошена тріп-хопом
павутинням ритмів
порипуванням паркету
під босими ногами
неминучістю скабки
—
не любов
навіть не взаємозваблення
неспиненні
але обережні до цнотливості
доторки поглядів
поки пальці спиняються
на волосинку від того
щоби сплестися
поки не світання

виразно не вистачає
бодай замінників повноти
навіть місяць пішов за дахи хрущоб у вікні
так і не дочекавшися монетки
чи не тому що це радше спогад
аніж життя
радше ритуал разом-перебування
аніж святкування дня народження
і до речі
чи пам’ятає хто
чийого саме
що триватиме поки не світання

обертання планети
ледь помітна викривленість платівки
проковзування корунду вінілом
та шкіри долівкою
рухають час
невблаганніший із кожним скретчем
відсуваючи цих екзальтованих нас
повз акме у підстаркуватість
чому не хочеться йняти віри
поки не світання

бо передчуття в передчутті
чим не рука у руці
чим не у річищі річка
чи не голка в канавці
і наше кружляння кімнатою
густа порожнеча розливана дифузорами
чим не ставлення голки на початок треку
де вже відблискує тоненькою смужечкою
неминуче світання

в своєму шумному і жорстокому танці
серпокрильці й комахи
кружляють так само на межі сутінок
як лилики і комахи кружляють за межею
верхівок дерев і початку неба
де крилаті приходять на світанні

ліхтарі вздовж вулиць
шерехатості асфальтів
під колесами і лапками їжаків
комусь із яких загинути під колесами
перш ніж почне світлішати небо
звідки крилаті приходять на світанні

безсоння кулеметників на пікапах
ряди носіїв непристойної назви в траві
серед звичайнісіньких цівркунів
чиї співи блимливі як позначки на радарах
і нескінченні як темнішає небо
де крилатим для чогось потрібне світання

височінь де вільно розгортатись трикутникам
під зорями згори над вогниками знизу
ніч ламається раніш ніж на землі
тло якої приховує стрімкі туші
що лякаючи нічних птахів свистять чужі для неба
в намаганні прийти саме на світанні

коли чекаєш не діждеш світання
ніч довкруги і глупа й чи остання
ніяк не йде ні враз ні поступово
не тоне в чим щільнішому тумані
де навіть кінчик носа мерзне й тане
і мріється про ковдру чи про ванни
тепло і піну в світлі веселкову

у вечір подумки вертаєш знову й знову
гадаєш чи могло б воно без крови
без квітів на прокопченім майдані
якби убік на подих на півслова
якби з бекапа починати знову
непереможніше системніш принципово
аби усі побачили світання